Хто має совість — почує дітей війни

— У 1933-му померла з голоду моя сестричка. У 1938-му — репресували ні в чому не винного батька, великого трударя, — починає важкі спомини Марія Федорівна. — Під час окупації я жила з мамою, бабусею і братом у своєму селі. Коли німці відступали, ми переховувалися на болоті, а коли повернулися додому — побачили чорне згарище...

На нашому дворі залишилася тільки обвуглена піч. Хата, повітка, клуня згоріли. Бабуся голосила й питала Бога: «Де ми будемо зимувати?» Мама не плакала. Вона почала робити курінь, як інші односельці. На зиму треба було копати землянку.

Землянка була глибоченька, сама я з неї не могла вилізти, підставляла стільчик, а туди скакала. Копала мама. Де в неї тільки сили бралися — одному Господу відомо. З осені 1942-го й до осені 1943-го (коли німці вигнали нас із хати), ненька ходила, як привид: голодна, схудла, аж чорна. Та все ж вона була сильною. Горе її не зломило, а зробило ще міцнішою. Вона мало говорила, не жалілася, а стиснувши зуби, робила все сама.

На городі відкопали скриню з добром, мотузками витягли її з ями й занесли в землянку. Поставили дерев’яне ліжко полуторне, те, що батько сам колись зробив. Землянка вийшла немала. Мама бачила, що нам доведеться довго тут жити, то й викопала велику яму. Все наше село згоріло, й ліс на будівництво давали тільки фронтовикам, а вдовам — як прийдеться, в останню чергу.

Ми гуртом розібрали піч, що не згоріла, і мама з тої цегли зробила в землянці трохи меншу. Бабуся там спала — вона маленька, худенькая була.

Мама печі й людям робила. Вдень печі клала, а ввечері шукала, чим вкрити нашу землянку. Знайшла біля зруйнованої школи два обгорілі вікна, двері та бетонні східці. За півтора місяці ми були в землянці. Піч мокра, курила так, що не видно було за крок, але згодом вона висохла, й ми її побілили.

Восени 1943 року мій десятилітній брат Альоша пішов до школи. Мені було 8 років, та до школи я не пішла. Ми ділили на двох одну куфайчину й старезні валянки. Вчилися в старій, довгій і низькій хаті, де ще за царя була волость. Брат походив у школу до весни, та йому весь час хотілося їсти, й Альоша попросився у колгосп пасти телят.

Ще під час визволення села до нас прибилося маленьке поросятко, свинка. Ми назвали її Маша. За зиму вона підросла. Вдень Маша бігала по двору, а вночі спала з нами в землянці. Весною 1944 року ми викопали для поросяти невелику землянку й на город уже її не випускали. До осені Маша виросла така велика, що брат сідав верхи, й вона спокійно везла, а я бігла за ними по воду.

Мама й брат ходили на роботу в колгосп, бабуся доглядала город, а я їй допомагала. Та лихо не забарилося, мама захворіла на малярію. Її так трусило, що ми скидали на неї весь одяг, тримали за руки, а пропасниця не відпускала. Раніше мама купувала ліки в однієї жінки, що при німцях працювала в аптеці, але грошей цього разу не було. Надвечір їй стало гірше, і вона погукала мене: «Маню, біжи до медсестри, плач і проси ліки, бо я помру». Я побігла городами, спотикалася, падала, плакала. Та жінка мене впізнала і про все здогадалася, бо я нічого не могла сказати, тільки плакала. Я дуже боялася, щоб не померла матуся. Жінка дала мені ліки, й від них мамі на ранок стало краще.

Коли піддужчала, знову почала ходити в колгосп на роботу. Їй загадали мочити коноплі в копанці. Цілими днями стояла в крижаній воді й знову захворіла. В неї визнали порок серця. Часто непритомніла, і ми зажди тримали при собі нашатир.

Лікар сказав, що треба пити натщесерце воду із цукром. А цукру в нас не було і грошей на нього теж. Ненька приносила з роботи за пазухою цукровий буряк і ним лікувалася. Люди, які працювали в колгоспі, мусили тоді йти додому однією, визначеною бригадиром, дорогою. Там їх зупиняли та перевіряли. Якщо хтось ішов іншою дорогою, то приходили трусити додому. Коли знаходили, судили за картоплину, качан кукурудзи, буряк, навіть за кілька колосків жита.

Старих і малих примушували тоді збирати колоски на полі після косарки й косарів. Косили жінки, бо їхні чоловіки загинули на війні. А ті фронтовики, що повернулися, були в начальстві. Вони або з торбів витрушували, або їздили по степу верхи на коні. Не раз я чула, як жінки гукали: «Тікайте, ховайтеся — об’їждчик їде!»

Ми з бабусею ходили збирати колоски далеко, за п’ять кілометрів від села. Я була дуже голодна, розминала колоски й крадькома їла зерно. Хотілося взяти додому хоч жменьку. Та бабуся наказала не брати, бо об’їждчик побачить.

Я бачила, як жінки косили траву для худоби, щоб м’ясо для фронту виростити. Як ходили за плугом і підганяли волів. Як самі в борони впрягалися і гіркими сльозами поле поливали. Колгосп урожай картоплі кагатував на полі, а зерно — в комори. Людям на трудодень давали по сто грамів не пшениці, не жита, а якоїсь потерті. Не виробиш мінімум трудоднів — давали ще менше. За гроші й мови не було.

Наша свинка привела поросяток. Вони були зовсім маленькі. Надворі якраз стали морози. Їжі для Маші було мало, тому мама скоро поросяток роздала людям — за буряк, за гарбуз, хто що давав, щоб Машу до весни прогодувати. В нас город малий, більше сінокіс, і на землі сіль виступала, тому родив він мало.

У 1945 році повернулася з Німеччини моя старша сестра Галя — замучена й худа, бо перехворіла на тиф. А наша двоюрідна сестра, з якою Галю забрали в німецьку каторгу, там і померла.

Сільрада ходила тоді по дворах і робила перепис, хто що тримає, щоб податки платили. Є корова — майже все молоко здавай у молочарню, бо не дадуть пасти. Як свиню заколеш, то не смали, а здери шкуру і здай державі. Чи держиш курей, чи ні, а яйця здавай, хоч бери та купуй. А ще кожну сім’ю змушували за гроші купувати облігації, для відбудови держави. Селяни недоїдали, відривали від дітей харчі, щоб продати дещицю на базарі й заплатити за ті облігації.

У нашому селі вдів, або, як їх звали, солдаток, було 240 душ. Вони бачили, що ті, хто повернувся з війни, відвертаються від них, не допомагають, а їхні чоловіки з могил уже не встануть. Тільки діти додавали їм сил усе стерпіти, вижити після війни. Вони вирощували хліб і віддавали його для фронту, для Перемоги. Хто мені скаже, чи зміг би голодний солдат побороти ворога без підтримки натруджених жіночих рук?..

Пізно, дуже пізно згадала держава про солдатських удів і виділила їм якісь пільги. Тільки залишилося їх, змучених непосильною працею, одиниці. А більшість, так і не відчувши подяки й пошани, відійшли на той світ.

Тепер багато говорять про нас, дітей війни. Як, мовляв, їм допомогти, які пільги надати, щоб і бюджет не постраждав, і сильні світу цього не збідніли. Гірко й боляче на душі, коли чуєш ті розмови. Ми, вдовині діти, виросли без батьків. Змалку разом із матерями тяжко трудилися, перенесли голод 1947—1948 років. Не могли вчитися. Розійшлися по колгоспах та заводах, піднімали післявоєнне господарство. Тепер нам за 65 років. За мізерні пенсії ми не можемо навіть купити ліки від хвороб, здобутих у голодному й холодному дитинстві. Учасники, інваліди війни мають підтримку держави давно. Вони виростили й вивели у люди своїх нащадків. А діти війни, батьки яких склали голови на фронтах, не можуть дочекатися навіть малої державної допомоги. Що ж, благати не будемо. Як не просили за себе наші матері. Хто має совість — той почує голос дітей війни.

Черкаська область.