Станіслав Ніколаєнко: Вчинимо сімнадцятого, як у сімнадцятому!

Не буду знову переповідати про наше життя. Про біди, негаразди нині не говорить лише лінивий. Особливо люблять просторікувати «про гірку народну долю» ті, хто довів країну до краху. Поставлю лише одне запитання: чому за 18 років незалежності країна ледве досягла 68% від економічного стану 1990 року? І це при тому, що стартові позиції в нас були чи не найкращі серед інших республік СРСР. Лише запасів залізної руди, марганцю, титану, сірки, урану, газу, нафти було розвідано на 7,5 трильйона доларів, що співмірне з річним валовим продуктом США чи Євросоюзу.

Питається, в чиїх це все руках нині й що то за реформи здійснювалися в Україні, що то за поводирі були, в результаті діяльності яких країна опустилася із десятки найрозвиненіших до 87 місця за економічними показниками та індексом людського розвитку (ІЛР). Стає очевидним, що причина того, що ми втрапили в оце болото, — в хибному курсі, в політиці доганяючого розвитку, дикого жорсткого лібералізму, нав’язаного нам ззовні. Грамотний, освічений народ «розвели», як лохів, до влади прийшли ті, хто, здається, щойно зняли із себе спортивні костюми та одягли супермодні «Бріоні». А що робити нині чесному фахівцю, вченому чи лікареві, селянину чи військовому? Не кажу вже про пенсіонера чи студента.

Як зараз чую запитання одного інженера з Кривого Рогу: чому в їхньому місті підприємства гірничорудного комплексу виробляють продукції на 65 мільярдів гривень на рік, їх приватні власники отримують 18 мільярдів гривень прибутку, а місто бідує, в лікарнях немає ліків, кожен десятий хворіє на туберкульоз, кожен сотий — на СНІД. Як може бути, що нині Дніпропетровська область стала дотаційною, а промислова Луганщина — найбіднішою в Україні?

Чи знають Президент, уряд, чи так звана синьо-біла опозиція, що доля зарплати у вартості тонни сталі сягає ледве 5%! Селянство вже знесилилось протестувати проти грабіжницьких цін, молити в уряду дотації в 300 євро на гектар, як у Європі, й не можуть отримувати навіть обіцяних 100 гривень! Ми маємо особливо трагічну картину в Україні, коли працююча людина є бідною! Вчитель чи лікар, що працює навіть на дві ставки, не може прокормити свою сім’ю.

Тож країні потрібен, образно кажучи, такий кінь, така сила, яка б витягла державного воза з олігархічного болота. Кінь цей, до речі, не повинен бути кульгавим, а має бути здоровим на голову й усі чотири ноги.

Дискусія щодо виходу з кризи ведеться на всіх телеканалах. Люди втомлено слухають і зневірено кажуть — усі однакові, всі обіцяють те саме, всі брешуть, а віз і нині там. Але чи це справді так? Давайте ж уважно придивимося до цієї дискусії, до змісту програм кандидатів. Правда, що в переважній більшості вони подібні, при цьому багато чого переписано із програм лівих партій.

Об’єктивний аналіз, на мій погляд, свідчить, що єдина програма, яка вирізняється своїми конструктивністю і реалізмом — це програма кандидата в Президенти від Блоку лівих і лівоцентристських сил Петра Симоненка. Вона поєднує в собі антикризові елементи планової економіки з досвідом європейських лівих, китайських комуністів. Тільки в цій програмі йдеться про націоналізацію природних монополій, базових галузей, контроль за енергоресурсами, підтримку через ці механізми дрібного й середнього підприємництва, перекладання податкового тягаря з людини праці на олігархічний бізнес. Пропонується приборкати банківську мафію, створити систему державних інвестиційних банків. Це дасть можливість реалізувати економіку знань, опираючись на нано-, біо- та інформаційні технології.

Тільки в програмі Петра Симоненка говориться про реальний механізм підвищення зарплати, доведення її частки в собівартості продукції до 60%, зміну пенсійного законодавства, вихід на пенсію всіх працюючих за одним законом. І прибиральниця, і президент, і депутат, і селянин повинні отримувати пенсію за одним законом. Про це не говорять усі інші кандидати.

Програма нашого кандидата в Президенти України пропонує наведення порядку, серйозні зміни політичного ладу держави, Конституції, подолання корупції, безладу й двовладдя як у центрі, так і на місцях, перехід до парламентської держави. Закони про трудовий і народний контроль допоможуть почути голос профспілок та громадськості.

У програмі кандидата від Блоку лівих та лівоцентристів є конструктивний план порятунку української освіти й науки, інноваційного розвитку, подолання морально-духовної кризи, справжньої турботи про учня, студента, вчителя.

Чи є ми ворогами бізнесу?

Вдаються до всяких хитрощів, обману, оббріхування сучасних лівих. Серед найрозповсюдженіших — теза про те, що Блок лівих і лівоцентристських сил після приходу до влади забере все в людей, їхню власність, особливо в дрібного й середнього бізнесу. Користуючись тим, що більшість людей програми самі не читають, то ця теза є найпоширенішою. При цьому ЗМІ мовчать, що всі учасники Лівого блоку, в тому числі й комуністи, визнають приватну власність, рівність усіх форм власності. Навпаки, реформуючи енергетичну галузь, ліві сили забезпечать зниження енергетичної складової у собівартості продукції, що дасть змогу підприємцям підвищувати зарплату й оновлювати виробничу базу. Адже не секрет, що собівартість кіловата електроенергії, генерованої на гідро- чи атомній електростанції, сягає 6—9 копійок, а для виробників продається в десятки разів дорожче. Ми ведемо мову про скасування податку на додану вартість, розумну промислову, кредитну, податкову політику. Державні інвестиційні банки: аграрний, промисловий, будівельний — зможуть під 3—5% річних інвестувати вітчизняних товаровиробників. Програма Блоку передбачає податкові канікули для підприємництва, перегляд орендної плати й т. ін.

Нині частина дрібного й середнього підприємництва у структурі вітчизняного ВВП сягає не більше 10/15%, у той час як у Європі, де при владі ліві та лівоцентристи, ця цифра становить 60% і більше. Тож підприємці мусять серйозно задуматись над своїм майбутнім і сміливо підтримати нових українських лівих.

Сучасна ідеологія може бути визначна, як ідеологія доганяючого розвитку, ідеологія дикого індустріального капіталізму ХІХ—ХХ сторіччя. При цьому вона має характерну особливість, бо будується на жорсткій критиці минулого, махровій антирадянщині, оббріхуванні всього святого, що було в нашій історії.

На жаль, багато наших людей, особливо молодих, піддаються цій пропаганді. Намагання кинути тінь на все, вимазати брудом усю історію взаємозв’язків із Росією, очорнити все, що було в Союзі РСР, нахабно спекулювати на об’єктивних труднощах і суб’єктивних помилках минулого — є основою ідеологічної політики сучасних націонал-лібералів.

При цьому, здається, ігнорується все позитивне в нашій історії — високі соціальні гарантії, незнання радянськими людьми такого явища, як безробіття, висока наука та якісна освіта й медицина — все це просто замовчується. Натомість на поверхню ретельно витягуються факти з минулого країни — голод 32—33 років, репресії, трагічні події Великої Вітчизняної війни, особливо ті, що пов’язані із Західною Україною.

Скажу чесно — нам усе це болить не менше, ніж цим горе-критикам. Вина за все це чомусь перекладається на сучасних лівих, ототожнюються дії сталінської верхівки з діяльністю нинішньої КПУ та інших лівих партій. Неупередженому читачу зрозуміло, що не може бути прямої вини українців Симоненка, Ніколаєнка, Толочка, Олійника чи іншого за діяння і помилки грузинів Джугашвілі чи Берії. Як і не може відповідати за дії президента Саакашвілі будь-який громадянин сучасної Грузії. Так само не повинен російський народ звинувачуватись за справи своїх керманичів у всьому — від політики Петра І до радянської доби.

Штучність усіх цих звинувачень очевидна, але не всі її бачать. Моя сім’я також настраждалася від голодомору в 1933 році. Дід Сильвестр Ніколаєнко помер у тому трагічному році. В рідній Богданівці на Кіровоградщині на городі в сусідів до сих пір стоїть металевий хрест, де поховані односельчани. Ця трагедія для всіх нас і всього народу. Головне нині — засудити ці явища й не допустити їх у майбутньому.

Голодомор — це не свято, дикий танець, топтання по кістках померлих, не можна намагатися самовозвеличуватися на людському горі, закриваючи очі на голод і злидні в сучасній Україні. Хочеться запитати — а хто відповість за те, що щогодини в Україні вмирає 85, а народжується 58 людей? Точно так само можна звинувачувати нині Папу Римського за злочини середньовічної інквізиції.

Більшість інтелігенції, науковців розуміють абсурдність цього й мовчать. При цьому замовчується, що чесну й об’єктивну оцінку всім цим подіям, сталінським репресіям було дано саме на ХХ з’їзді КПРС у 1956 році. Були зроблені висновки, покарані винуватці. Нам не потрібно посипати голову попелом. Наш блок зробить усе від нас залежне, щоб трагічні події ХХ століття ніколи не повторилися, бо багато наших рідних постраждало від репресій у цей час.

Але ми пам’ятаємо, що період 60—80 років минулого століття були часом розквіту Радянської України. Не випадково нещодавно той же Ющенко у Львові на книжковому ярмарку визнав, що за часів Радянської влади книг українською мовою друкувалось у 5 разів більше, ніж тепер. Будувались театри, стадіони, клуби, лікарні, музеї, школи, дитсадки, вузи.

Ми чітко заявляємо, що створення Блоку лівих і лівоцентристів — це початок зародження нової європейської лівої демократичної сили. Ми — українські ліві! Ми — нащадки славних лицарів: козаків, героїв Великої Вітчизняної війни. Ми ніколи не будемо засуджувати й боротися з дітьми, онуками й правнуками тих, хто був на іншому боці фронтів. Ми — єдиний народ, ми не ділимо Україну на Схід і Захід.

Але ми ніколи не погодимося визнати зрадників і фашистських посіпак героями України. І саме так вчиняють із колабораціоністами, до речі, й у Франції, Італії, Греції. Ніхто в Німеччині не наважується Гітлера назвати героєм. У нас, на жаль, його дрібних посіпак возводять у ранг героїв.

Нині в людини найманої праці, робітника й селянина, вчителя і лікаря, пенсіонера й студента зі Львова чи Харкова, Криму чи Тернополя ворог один — це олігархічний режим, принцип якого — «розділяй і владарюй», успішно застосовується в Україні.

Ми за чесну оцінку всієї минувшини, за те, щоб усі засвоїли справедливі й гіркі уроки, за те, щоб країна, її молодь жили гордими за своїх працелюбних батьків і дідів, які зламали хребет фашизму, підняли до зірок першого супутника, побудували справедливу країну суцільної грамотності.

Спілкуючись із сотнями, тисячами громадян під час виборчих перегонів по всій неозорій Україні, весь час чую запитання — а чи не пропаде мій голос, коли я проголосую за кандидата від Блоку лівих, Симоненка, ось він не пройде в Президенти. На Сході бояться бандерівців, на Заході — москалів, цим примушують голосувати за «своїх» олігархів. Людей штучно залякують, обдурюють.

Згадую, які були округлі очі в учительки, ветерана праці із Сіверськодонецька, яка прочитала в газеті, що «Свободу» Тягнибока фінансують «Регіони». Ніяк заслужена людина не могла втямити, що її навмисне залякують загрозою націонал-фашизму, щоб вона проголосувала лише за «свого» кандидата від «Регіонів».

У народу України сьогодні один спільний ворог — це ненаситна, жадібна вітчизняна олігархія, її політичні оракули — БЮТ, «НУ—НС», «Регіони», «Фронт змін» та інші дрібніші ліберальні сили. Ось чому, дорогий читачу, слід сміливо голосувати за кандидата від лівих і лівоцентристів. Твій голос не пропаде! Це буде міцна цеглинка в підмурок великої будівлі Правди й Справедливості, що неминуче виросте на українських просторах. Нам потрібно всім йти на вибори 17 січня, вести з собою рідних і близьких, щоб наш голос ніхто не вкрав, не опустив підло за нас бюлетень. Оновленим лівим слід діяти рішуче й сміливо, так, як діяли наші діди в буремному сімнадцятому. Тож заклик: діємо сімнадцятого січня, як у сімнадцятому році — є нині, як кажуть, на часі.

Наш кандидат має всі шанси вийти до другого туру. Погляньте, скільки з правого боку товчеться рівнозначних кандидатів з однаково величезними грошима. Вони розтягують свій електорат на шматки. Ліві нині, в Україні, як ніколи, єдині, і в цьому наша сила, яка буде переплавлена й використана на благо кожної людини, всього українського народу!