Вона робить погоду

Чому саме це село свого часу було обрано для такої важливої місії, Любов Мілецька не знає. З оповідей дідів пригадує лише, що ще за Польщі у цьому населеному пункті та сусідньому Городці увагу людей привертали якісь незвичайні прилади. Їх облаштував місцевий пан для спостережень за опадами та іншими природними явищами, а одержані відомості передавалися у Львів, Варшаву і навіть у Харків. Одразу після війни, вже за іншої влади, спостереження відновилися.

— Батько розповідав, що тоді у село прибула ціла делегація спеціалістів, — згадує Любов Мілецька. — Було це у 1946-му. Науковці, представники синоптичної служби оглянули місцевість, щось вивчали біля Горині та русла нашої невеличкої річки Вирка. Потім встановили пост. А спостережником призначили мого батька, інваліда війни, фронтовика. Виконував він ці обов’язки впродовж майже двадцяти років. Опісля я перейняла естафету. Спеціально для цього ніде не вчилася. Знання передав мені батько. От тільки двічі на рік здаю атестаційні екзамени на професійну придатність. Відповіді на поставлені запитання надсилаю поштою до Волинського гідрометеорологічного управління. Колись, щоправда, ще їздила на семінари до Луцька. Представники управління теж бувають у Сваринях — зокрема, для того, щоб замінити синоптичні прилади, які вийшли з ладу.

Тим часом гідрометеорологічний пост — це не просто умовна назва певної місцевості й відповідальна за спостереження людина. Допитливе око одразу помітить на обійсті Любові Мілецької пристрої незрозумілого призначення.

— Оце — опадомір, — вказує господиня на стовп, що вивершується конусоподібною верхівкою з металевих пелюсток. — А оце — снігомірні рейки. Їх у мене на городі три. Назва, як бачите, говорить сама за себе. Щодня, рівно о шостій ранку, з їх допомогою я визначаю кількість опадів. Є в селі й непомітні для стороннього ока пристрої. Це так звані контрольний основний та потаємний репери, що схожі на звичайні стовпчики-мітки. Встановлені вони повторно у 1953 році. Репери пов’язані з супутником і належать до державної геодезичної мережі. Кожні десять років основний репер нівелюється. Нині він розміщений на присадибній ділянці однієї з місцевих родин.

Чи не головне місце, де пані Любов назбирує відомості, від яких залежить прогноз погоди на Рівненщині та в Україні загалом, розміщене аж на околиці рідного села. Там, де в’юниться річка Вирка. Місцеві жителі вже давно звикли, що кожного дня, за будь-якої погоди ця невеличка енергійна жінка поспішає туди з незмінною дерев’яною скринькою в руках та металевим триметровим штативом. По ній, кажуть люди, можна навіть годинник звіряти. Адже переважно синоптик зі Сваринь робить свої заміри рівно о 8-й ранку та о 20-й вечора.

— Спершу з допомогою спеціального термометра, що кріпиться на шнурку, вимірюю температуру води, — крок за кроком робить екскурс у свою роботу Любов Матвіївна. — Потім спускаюся під міст, де розміщені гідролінійки. З їх допомогою визначається рівень води. Узагалі ж на річці є аж три гідропости — основний, повеневий та місточок гідроспоруд. Розміщені вони на незначній відстані один від одного. Так-от — на третьому я вимірюю швидкість течії. Для цього маю спеціальний глибинний поплавок.

Усі одержані дані сільський синоптик ретельно занотовує. За сорок років роботи у неї назбирався величезний архів. Десятки й десятки зошитів дрібно й акуратно помережені цифрами, графіками, діаграмами. Крім показників щодо опадів, рівня води в річці, температури води й повітря, у спеціальному журналі описується також рослинність, флора й фауна, особливості крижаного покриву на річці та безліч іншого. Одне слово, все, що відбувається за кілька сотень метрів від річки. До речі, на цій території заборонено займатися будь-якою господарською діяльністю.

Особливо «спекотна» пора настає в роботі Любові Мілецької у період повеней. На річку, аби виміряти рівень води, вона поспішає туди кожні чотири години. Байдуже — дощ, сніг чи буревій на вулиці. З такою ж періодичністю (а не, як зазвичай, раз на день) передаються й термінові телефонограми в Луцьк, Львів, Рівне, Київ, Володимирець та Сарни.

— Добре, — каже Любов Матвіївна, — що хоч чоловік допомагає цієї пори. Інакше довелося б складно.

А взагалі, зізнається жінка, свою роботу вона любить і навіть не уявляє, яка б професія їй була більше до душі. От тільки шкодує, що нікому передати свій синоптичний пост у спадок, як це колись зробив її батько. Вона має аж п’ять синів та дев’ятеро онуків, проте ніхто сільським спостережником бути не бажає. Та, зрештою, жінка ще й сама має сили давати раду роботі. Трудиться, як і сорок років тому, коли щойно освоїла премудрощі метеоспостережень, з ентузіазмом, сповна усвідомлюючи відповідальність за довірену їй невелику, але, безперечно, важливу ділянку роботи.

 

Рівненська область.