Аналіз функціонування системи охорони здоров’я в Україні та шляхи її реформування
На сьогодні результатами роботи системи охорони здоров'я невдоволені ані саме суспільство, ані працівники самої системи. На всіх щаблях влади політики, чиновники визнають необхідність реформування цієї соціальної сфери. Практично єдиним варіантом реформи визнано створення страхової медицини. Затримка із реформою пояснюється відсутністю достатнього фінансування. Та чи справді суспільство повинно чекати на достатнє фінансування, щоб нарешті створити це «диво» — страхову медицину, яка одразу вирішить всі наші проблеми?
Кожна соціально-економічна система має свої структурні вузли, функціонування яких у цілому визначає параметри діяльності цієї системи. Внутрішньосистемні зв’язки цих структурних вузлів детермінують виходи із самої системи. Які виходи потребує суспільство для системи охорони здоров’я?
Їх записано в 49 ст. Конституції України: медицина повинна бути доступною та ефективною. Чим визначається категорія доступності? Враховуючи, що в Україні немає національних, расових, класових чи ще якихось інших перешкод для вступу в систему охорони здоров’я, єдиним чинником залишається вартість медичних послуг для кожного члена суспільства. Фінансові витрати на медичні послуги для кожного українця визначаються Конституцією України.
Категорія ефективності перебуває у зв’язку із досягненнями практичної медицини в цивілізованому світі.
Досягнення ефективної медицини може бути здійснено через оптимальне функціонування таких структурних вузлів системи: інфраструктура, медикаментозне забезпечення, технічне оснащення та кадровий фактор (фахова підготовка та форми оплати праці).
Отже, схематично система охорони здоров’я має такий вигляд:
Проведемо аналіз роботи сьогоднішньої системи охорони здоров’я.
Фінансові витрати для члена українського суспільства не визначено на законодавчому рівні. Їх замінено брехливим постулатом: у нас безкоштовна медицина, яка за своєю суттю взагалі бути не може, і здебільшого проблема фінансових затрат перебуває на самому пацієнтові чи його родині. Пацієнт повинен сам у багатьох випадках оплачувати вартість лікування, включаючи роботу медиків. Особливо важко для пересічного українця вирішувати питання спеціалізованої медичної допомоги (операції при захворюваннях серця, пересадка суглобів, трансплантація органів), де вартість лікування може доходити до астрономічних сум у порівнянні із доходами самого пацієнта. І тому дуже часто для простого українця система охорони здоров’я стає просто недоступною. Конституційна норма просто не виконується.
А як же почувають себе медики в цій системі?
Лікар офіційно за одного вилікуваного терапевтичного хворого в стаціонарі отримує близько 15 гривень. За оперативне лікування навіть вищої категорії складності держава заплатить лікареві-хірургу близько 20 гривень. За амбулаторний прийом пацієнта лікар отримає від держави аж 80 копійок (платні туалети починаються з 1 гривні). Щоб заробити, медики повинні забути принципи медичної етики і деонтології і перейти в категорію далеко не благочестиву з позиції моралі. Більшість медичної громадськості абсолютно не задоволена самою системою. Багато з них залишає медицину. Вже можна говорити про гостру проблему нестачі медичних кадрів, особливо в сільській місцевості, гострий брак певних медичних професій. Система охорони здоров’я за крок до прірви! Водночас можна зрозуміти почуття простого українця, якому держава «гарантує безпечну медицину», оцінивши роботу на його органах — серці, печінці, нирках аж у 20 гривень!
А яка ж у нас інфраструктура медичних закладів — водопостачання, очисні споруди, самі будівлі? Для громадян України це не потребує деталізації.
Медикаментозне забезпечення в декілька гривень на одного жителя є прикладом цинічного ставлення можновладців до здоров’я своїх громадян.
Технічне оснащення більшості лікарень викликає гіркоту і біль за нашу недбайливість. Тож яка ефективність роботи цієї системи? Незадовільна інфраструктура, морально і фізично зношена медична техніка, незадовільне медикаментозне забезпечення, цинічно мала офіційна платня медиків, які просто змушені шукати нові шляхи доходів, робить цю систему неефективною і в багатьох випадках недоступною. І найстрашніше тут у тому, що дана система практично працює в автономному режимі, де не контролюються вхід і вихід із даної системи, які б повинні жорстко регламентуватися законодавчою базою для забезпечення реалізації 49 статті Конституції України. Система управляється окриками та директивами МОЗ, які практично не впливають на ефективність роботи системи, а лише привносять суєту та нервозність. Ситуацію можна порівняти зі старим горбатим «запорожцем», якого підфарбували і виставили на участь в гонках «Формула-1», а після гонок проводили розбірки з пілотами за провал у змаганнях.
Для ефективного функціонування системи потрібні оптимальні зв’язки між структурними вузлами в самій системі. Вони повинні бути визначені законодавчо і не можуть змінюватися стихійно під впливом будь-яких інших факторів, у тому числі директивних документів МОЗ. Тому що це виконавча структура влади, і вона повинна лише реалізувати можливості системи, створеної вищим законодавчим органом.
Єдиним органом, який може змінити (і має право змінити) параметри структурних вузлів системи і взаємовідносини всередині системи, є вищий законодавчий орган — Верховна Рада. Парламент повинен визначити стандарти структурних вузлів системи охорони здоров’я і встановити оптимальні взаємозв’язки між ними.
Передовсім Верховна Рада визначить величину фінансових затрат для пересічного українця за медичні послуги і стандарти ефективності лікувально-діагностичних та профілактичних заходів. Парламент також визначить форми надходження фінансів у систему охорони здоров’я. На сьогодні відомо три основні шляхи надходження фінансів у систему: приватний, державний, страховий.
Таким чином, страхова медицина — це не форма організації самої системи, а лише шлях надходження фінансів у саму систему, хоча у багатьох випадках оптимальний. Окрім того, ніде немає чистого фінансування через страхові компанії. Є значна частина державних коштів у системі охорони всіх розвинутих країн. Для страхової медицини повинні стабільно функціонувати страхові компанії. Для України це нереально, а медицину треба реформувати вже сьогодні. Враховуючи, що приватний шлях фінансування лише для багатих, то для України зараз єдиний шлях розвитку — державний. Але державна форма системи охорони здоров’я — це не сьогоднішня форма ані за організацією, ані за методами управління. Система охорони здоров’я перебуває у повному розпорядженні чиновників МОЗ України, які визначають параметри роботи системи. Практично система підвладна МОЗ. Функція Верховної Ради практично закінчується після формування бюджету.
Реформа полягатиме в тому, що вищий законодавчий орган визначить параметри структурних вузлів і встановить оптимальні взаємозв’язки між ними. Реформа не потребує додаткових ресурсів за рахунок очікуваного зростання економіки, а може відбуватися вже сьогодні. Гарантії на фінансове забезпечення будуть здійснені за рахунок окремої податкової статті на охорону здоров’я, яку визначить Верховна Рада.
Перші успіхи реформ можна отримати вже через декілька місяців за рахунок встановлення фінансового стандарту (затрат пацієнтів на медичні послуги) на законодавчому рівні, отримання гарантій на медикаментозне забезпечення та зміни форм оплати роботи медиків, яка приведе до зростання заробітної плати в декілька разів. Розвиток інфраструктури, технічного оснащення медичних закладів потребує декілька років, але вони почнуть розвиватися бурхливими темпами.
Народна партія знає, як це зробити і готова розпочати цю роботу негайно насамперед для блага народу України, по-друге, гідно оцінивши роботу самих медиків.
Михайло СЯТИНЯ, доктор фармацевтичних наук, професор, заслужений працівник охорони здоров’я.