У листопаді, коли в Україні пошановували жертв 1932—1933 років, цей фільм показали кілька загальнонаціональних каналів. «Пейзаж після мору», творців якого висунуто на здобуття Шевченківської премії, побудовано на контрасті — на тлі невимовної краси поліських краєвидів убожіють і деградують онуки і правнуки уцілілих у тридцяті роки. Дослідник голодомору американець Джеймс Мейс писав, що наша країна може стати справжнім раєм на землі лише тоді, коли мертва рука попередніх поколінь перестане нависати, як прокляття, над чолом живих. Сталінський режим завдав разючого удару у самий код української нації, що ще довго даватиметься взнаки. Це і є лейтмотивом художньо-документальної стрічки, яку мені пощастило переглянути не по телебаченню, а на широкому екрані.
До переповненого залу кінотеатру «Київ» прийшли тоді політик і театральний режисер Лесь Танюк, письменник і філософ Євген Сверстюк, історик Станіслав Кульчицький, живописець Іван Марчук. Своєю присутністю вони ніби благословляли фільм на успішний шлях до глядача. Так згодом і сталося, і визначальним у цьому успіху виявилося органічне поєднання думок і устремлінь трьох талановитих людей : відомого українського кінорежисера Юрія Терещенка і авторів сценарію Тараса і Ольги Унгурянів. Головний об’єкт їхнього фільму — село Велика Фосня в Овруцькому районі на Житомирщині. Дослідники жахнулися, коли довідалися про кількість загиблих від голоду в цьому селі. Тож виникла ідея зняти про це фільм. Так і взялися писати сценарій.
Потім були часті поїздки кіногрупи на чолі з Юрієм Терещенком на Житомирщину, зйомки, спілкування з добрими, лагідними поліщуками, зі свідками тих жахливих подій. Рідкісною удачею для митців стало знайомство з місцевим податківцем, краєзнавцем Яковом Грищуком. Він кілька десятиліть досліджував трагічну долю земляків, загиблих під час голодомору. Рештки 686 із них він зібрав і таємно (адже за радянських часів про голодомор згадувати забороняли — хіба це не свідчення того, що геноцид таки був?) перепоховав у лісі. Фільм і починається з розповіді Якова Яковича у глухому овруцькому лісі, куди у вагонах (там є колія) звозили померлих від голоду і закопували. Часто — напівживих. Сюди він возив велосипедом великі камені, що стали надгробками. Заради конспірації встановлював їх не на місці поховання, а за триста кроків... Тривалими оплесками нагородили тоді присутні у залі кінотеатру Якова Грищука за його подвиг.
Цей фільм без сліз неможливо дивитися. Казкові пейзажі Полісся сусідили з убогістю й запустінням — похилені, з мертвими вікнами дерев’яні хати, розвалені корівники, немощені вулиці, порослі бур’янами поля... Часом здавалося, що цей пейзаж — справді після страшного мору 1932—33 років, а не нинішні вкраїнські реалії. Сумно й страшно було дивитися на дикі розваги напівп’яного гурту підлітків із ревучим мотоциклом під темниими вікнами будинку культури. Камера вихоплювала з пітьми обличчя нинішніх сільських дітей, і ми бачили очі, позбавлені думки. Ми чули страшні слова сільської вчительки: то був голодомор, а тепер — горілкомор, раніше траплялося, може, двоє дебілів на вісімнадцять нормальних дітей у класі, а тепер — навпаки...
А за кадром звучали у виконанні Богдана Ступки фрагменти із щоденника професора Гарвардського університету Джеймса Мейса, якому судилося вперше розповісти світу правду про голодомор як геноцид українського народу. Мейс став також однією з головних дійових осіб цього фільму: і в самій стрічці, і перед початком її у залі розповідала про цього вченого, якому судилося жити і упокоїтися в Україні, його вдова, Наталія Дзюбенко-Мейс, консультант цієї картини. Вчений твердить (та й ми переконуємося в цьому не лише в кіно, а й у повсякденному житті), що Україна нині переживає постгеноцидний стан, що українське село перебуває ніби в резервації. Мейс непокоївся, щоб українців не спіткала доля його предків-індіанців в Америці. А хіба могло бути інакше після трьох голодоморів, після воєнного лихоліття, після репресій, які тривали сім десятиліть? Яків Грищук наводить у фільмі популярний у тридцяті роки запис у графі заарештованого «ступінь заподіяного» — «грамотний». Тобто, за те, що сільська людина мала сім класів освіти, її могли позбавити життя. Мислячі, хазяйновиті українці, які не бажали записуватися до колгоспів, справді були непотрібні радянській владі. А згадаймо про українське письменство, діячів мистецтва, — скільки їх полягло на Соловках, на Колимі! Сталін поцілив в інтелект нації, а це за сім чи вісім десятиліть не виправити.
... Тарас Унгурян того вечора сказав, що найбільше вразив кіногрупу страх, який ще й досі сидить у тих, хто пережив страшні часи. Навіть у фільмі відчувалося, як часом скуто, ніяково почувалися перед камерою літні люди, розповідаючи про голодомор. А один чоловік сказав: я вже дуже старий, тож нічого не боюся. А після цього на весь екран постав чорний кіт із лукавою гримасою: хтозна, мовляв, чи справді можна відкрито про це говорити... Стрічка сповнена багатьма режисерсько-операторськими знахідками. Ось на весь екран несподівано постає фіолетове око вороного коня, і в цьому оці віддзеркалюється неповторний український краєвид. У цій гармонії світу вчувається й тривога, адже перед цим ми бачили як (чомусь на Великдень) палають у селі старі, нікому не потрібні хати... Після цього замислюєшся: невже життя в цьому краї скоро завмре назавжди, невже наша пісня вже ніколи не збудить сонні душі вцілілих у селі людей? Невже ніхто не буде здатний сам замісити в діжі тісто і випекти в печі паску чи житню хлібину? У фільмі є неповторні кадри: на весь екран жилаві старечі руки місять празникове тісто. Але як тяжко робити це літній жінці, як важко, з хрипотою вона дихає, розміщуючи майбутні паски у печі. Отак і село наше постгеноцидне видає мало не передсмертні хрипи, а нагорі — чубляться за владу і за те, хто краще висловить свою любов до народу...
Фільм-присуд, фільм-застереження впродовж року побачили мільйони глядачів. У час, коли наше кіно також переживає нелегкі часи, поява такого талановитого фільму вселяє надію на його відродження. Тож відзнака праці його творців Шевченківською премією стала б і стимулом у розвитку кінодокументалістики. А найперше хотілося, щоб фільм пройняв можновладців. Можливо, і в них вихопиться з грудей вигук, який я почув під час перегляду фільму: «Боже, як страшно ми живемо!» Адже хай хоч усі країни світу визнають голодомор геноцидом українського народу, від цього йому легше жити не стане...
Олександр БАЛАБКО, письменник, лауреат премії імені Івана Франка.
