15 років разом

18 грудня у столичному Будинку вчителя всеукраїнська газета для всієї родини «Порадниця» відзначила своє 15-річчя. Свято так і назвали - «Порадницька гостина». На ювілей найтиражнішого тижневика України запросили керівництво Укоопспілки, голову та секретарів Національної спілки журналістів України, керівників українських засобів масової інформації, ділових партнерів, авторів, героїв публікацій «Порадниці», шанувальників із багаторічним стажем. На «Порадницькій гостині» було багато квітів, усмішок, гарних слів і, звісно ж, порад, панувала тепла, родинна атмосфера. Газета, яка стала найпопулярнішою і найтиражнішою в Україні, почавши свій шлях однією сторінкою, — явище, погодьтеся, небуденне. Розповісти про неї, згадати, як усе починалося, чим живе «Порадниця» нині і які плани має на майбутнє, ми попросили її редактора Тетяну Власюк (на знімку).

— Сьогодні можна говорити навіть не про п’ятнадцятиріччя, адже зародок «Порадниці» з’явився майже вісімнадцять років тому, коли виникла ідея створення кооперативного видання — газети «Вісті...» і порадницької сторінки в ній. Спочатку нас фінансово підтримували засновники, а років за два самі вже почали спинатися на ноги. А щоб стояти міцно, потрібно ще й заробляти. Таким було бачення нашого розвитку в головного редактора «Вістей...» Б. Ф. Шинкарука. «Порадниця» — сторінка, котра до 1994 року виходила у «Вістях...», — це малесенька копія, маленький зріз сьогоднішньої «Порадниці» — газети. Звісно, деякі теми набули розвитку, та загальна схема залишилась.

— Уся наша «Порадниця» проросла із самого життя. Першим її девізом було «На всі смаки і можливості. Цікаві і корисні поради». Потім життя утвердило більш цілеспрямований принцип: «Читати можна будь-яку газету, а порадитися — тільки з «Порадницею». Уже на перших порах ми отримували від читачів багато листів, відгуків, але масового листування ще не було. Підсвідомо відчувала: основним має бути саме спілкування з читачами, котрі б не боялися розповісти про щось своє, сокровенне, про родинні радощі та проблеми. І нам це вдалося, зворотний зв’язок став дуже міцним. На початку, в середині 90-х, люди фактично були залишені наодинці з численними негараздами, що звалилися як сніг на голову. Було відчуття непотрібності, та чи не найболючіше — їх позбавили спілкування, можливості бути вислуханими і почутими, і тут з’являється газета, до якої можна звернутися, порадитися, щось запитати...

А секрет успіху? Він простий: любити людей, поважати і знати своїх читачів, розуміти, що їм болить, що цікавить. Відчути ж це може тільки добра душа. Вважаю, що «Порадниця» й має саме таку душу. Ми намагалися створити порадницьку родину, де були б люди з добром у серці, чистотою в душі і бажанням завжди поділитися з іншими своїми багатством і нестатками, радістю і горем. Бо поділена радість — удвічі більша, а розділене горе — удвічі менше. Наших читачів бачу саме такими. Звичайно, це велика родина передплатників (передплатний тираж «Порадниці» перевищував навіть півтора мільйона). Якщо ж узяти до уваги, що читають газету цілими родинами і навіть передають сусідам, збирають підшивки, то це величезний масив — географічний, віковий, соціальний. Комусь найбільше до вподоби теми про духовність, про стосунки в родині, долі людські, «Самотнє серце», іншому — кулінарні рецепти, господарські проблеми. Враховуючи читацькі інтереси, завжди треба дотримуватися золотої серединки в питаннях тематичної насиченості й орієнтуватися на неї.

— Це теж одна зі складових успіху, адже наша газета є не лише порадницею, а й посередницею. На її сторінках вони можуть спілкуватися, радити, знаходити одне одного. Це справді наша велика порадницька родина.

Пишемо про все, чим цікавиться і живе людина. От немає у неї нічого ціннішого від життя та здоров’я, тому ці теми в нас присутні у кожному номері. Коли з’ясувалося, приміром, що люди нині, як ніколи, потребують юридичної інформації, — започаткували додаток «Порадниця юридична». Виникла потреба — почали друкувати «Порадницю» і російською мовою, адже читають її у всіх куточках України, та й за кордоном. А ще вже майже три роки щомісяця виходить на 8 сторінках додаток «Рукоділля».

— Є газети, про котрі знають багато людей в Україні, проте передплачують одиниці. А «Порадницю» хто знає, той і передплачує. Себе не рекламуємо, не кричимо про найбільший — і загальний, і передплатний — тираж в Україні, попри те, що багато інших видань «самоназиваються» наймасовішими, роблячи вигляд, що «Порадниці» не існує. Головне — маємо велику родину наших читачів, важливе місце у житті яких займає «Порадниця».

— Справді, від самого початку існування газети ми відмежовувалися від політики, хоч не бракувало бажаючих використати нашу аудиторію для політичних цілей. Поки вдавалося від них відбиватися. Та, попри все, розумію — бути аполітичними у нашому суспільстві вельми складно. Люди звертаються до нас із найрізноманітнішими проблемами: хтось не має роботи, комусь не виплачують вчасно пенсію або зарплату, десь розпадається сім’я, бо дружина вже сім років по закордонних заробітках, а діти залишилися з чоловіком. Хіба це не політика? Вона ж бо різною буває. Чистої політики, безперечно, не зачіпаємо: найважливішою для нас є саме соціальна. То чи можемо собі дозволити стати на якийсь один бік? Не маємо права образити жодного з наших читачів, хоч би де вони жили, хоч яким би діаметрально протилежним було бачення ними подій в країні. Натомість намагаємося вивищитися над ситуацією і сказати людям, що коли вже усвідомили себе справжньою нацією, нам не можна сваритися, не можна ділитися. Мир і злагода мають панувати в нашому українському домі. Не можна ділити неподільне.

Український народ дуже добрий, доброзичливий, співчутливий, миролюбний. Ми ж завжди готові прийти на допомогу одне одному. Можливо, ситуація в суспільстві зробила нас дещо черствішими, байдужішими. Але притаманна українській ментальності доброта все одно є, треба лишень дати їй можливість розкритися. Гадаю, наша газета якраз і створює таку можливість. Українці, може, ще не мали досі кращої нагоди показати такої єдності і доброзичливості, такої спільності у поглядах.

— Кожна людина багата власною житейською мудрістю. Здебільшого своє становлення починаємо з нуля, і своєю працею, розумом досягаємо успіху, самореалізовуємося. Хіба ж не цікаво і не корисно познайомитися ближче з такою людиною?! У людських долях й інші почерпнуть для себе щось цінне, знайдуть пораду.

Багато корисного взяла для власного родинного життя після зустрічі з подружжями Кириченків, Касьянів, з Адою Роговцевою, Тетяною Цимбал, Ларисою Кадочниковою, Раїсою Недашківською. А Борис Олійник несподівано додав мені й, сподіваюся, всім нашим читачам також стільки оптимізму! Спілкуючись з такими людьми — все одно що черпаєш зі скарбниці людської мудрості, цілющого джерела і — багатієш...

— Почуття родинності. Родина — найцінніше, що є в людини. Вона нею багатіє. Узагалі ж в українській ментальності почуття родинності — споконвічне. І якщо в кожній родині буде лад і достаток, то гараздитиметься і в нашій великій українській родині. Отож аби Українська держава була заможною і сильною, треба робити все, аби заможною і сильною, здоровою морально і фізично була кожна українська родина. Лише тоді можна говорити про повноцінну націю, здоровий народ і сильну державу.

— Щоб в житті триматися впевнено, щоб вільно літати, у людини мусить бути два крила: одне — сім’я, друге — робота. Звісно, комусь може бути комфортно із котримсь одним — і цього вистачатиме на нормальний політ, але ідеальним усе-таки є поєднання родина-робота. Ці два крила доповнюють одне одного, підтримують і збагачують.

Ви про мою родину, де чоловік, двоє синів, згадали, а я — про наших наймолодших у порадницькій родині — порадничат, про майбутнє України. Які ж у нас обдаровані діти, й мені особливо болить, що не всі мають достоту можливості розвивати і реалізовувати свої таланти. Завжди прошу батьків: піднімайте дітей, зробіть усе, аби вийшли в люди. Так, важко, особливо матеріально, але треба стукати. Стукайте — і відчинять. Якщо не відчиняють ці двері, роззирніться довкола: можливо, поряд є ті, де вас чекають, — це мудрість, винесена з гостин. Не можна нехтувати талантом, його треба підтримувати і розвивати, і знову-таки   — тут багато залежить від нашої держави.

— А ми й надалі йтимемо до своїх читачів з вірою, надією і любов’ю — як і досі, тішитимемо їх нашою підтримкою, порадою, добрим ставленням, своїм дружнім, родинним баченням їхніх проблем, бажанням допомогти ці проблеми, якщо не розв’язати, то принаймні полегшити. Душа ж бо «Порадниці» — у її ставленні до читачів. А воно незмінне, ми їх ніколи не зрадимо.