І запах батьківського саду...

Попри домовленість саме з міським головою Конотопа Іваном Огрохіним (на знімку), мав сумнів, що зустріч відбудеться: знав від колег — Іван Миколайович нашого брата-журналіста не надто полюбляє. Дипломатично відправляє до своїх заступників. Цікаво, кому довірилися конотопчани — амбіційному достойнику чи меркантильному чиновнику, який діє у власних інтересах?.. ...Конотоп зустрів прозоро-синім повітрям, настояним на осінньому листопаді. Дихалося легко. А вже за кілька десятків метрів, на проспекті Миру, вразила виняткова чистота. Ані клаптика паперу, ані тріски чи поліетилену. Доглянуті клумби, охайно підстрижені травники... Звідки у вітчизняного стотисячника таке тяжіння до охайності? Це ж не європейське місто, де чистоту плекають сторіччями, а звичайнісінька українська провінція. До призначеної зустрічі залишалося ще близько години, і я не втримався, щоб не поблукати й промоніторити впорядкованість «фруктових» вуличок та провулків довкола центральної міської магістралі. Скажу так: кожна з них без жодної натяжки позмагається затишком з обласним центром. Так ще заочно конотопський голова здобув плюс на свою користь.

— Вулиці — візитка будь-якого міста і, відповідно, оцінка діяльності міської влади, — каже Іван Огрохін. — На чистих вулицях і дихається глибше, і живеться веселіше...

Саме з їхнього впорядкування й почав перші кроки на нинішньому поприщі конотопський очільник під час свого першого пришестя у владу 2002 року. Хоч як це банально — із забезпечення міста сміттєконтейнерами. Давно запримітив, що вранішнє і вечірнє збирання сміття — анахронізм початку минулого століття. Не кожен має змогу виносити сміття з дому до «патрульного» сміттєвоза о 17-й чи 18-й і не в кожного є бажання чатувати на нього ще засвітла. Тож найбільші конотопські «новатори» запатентували власне ноу-хау — під час вечірніх «моціонів» викидали сміття в кущі, вибалки та байраки: і вдома чисто, і бродячим собакам та котам на цілий рік «харчів» вистачало. Невдовзі «новинку» запозичили й решта мешканців міста. Тоді, пригадую, під час відряджень до Конотопа, від тих «ароматів» нудило тиждень. Огрохін узявся за справу серйозно і робив її без «шуму і барабанного бою». І за два роки, розправивши плечі від, здавалося б, нетлінного сміття, місто помітно виструнчилось, помолодшало, посвіжішало, заграло зеленими оазами газонів і веселковим розмаїттям квітів.

— На сьогодні залишилася «дрібниця» — повністю укомплектувати сміттєзбірниками приватний сектор, — підсумовує конотопський очільник.

Зрештою, цей задум Іван Огрохін міг би втілити років зо три тому, якби не горезвісний «квотний» принцип підбирання кадрів. Мій візаві не став чекати політичних розбірок і навесні 2005-го власноруч подав заяву на звільнення з посади. Ніхто навіть і не подумав працевлаштувати професіонала, за плечима якого три вищі освіти (будівельника, економіста та академії управління при Президентові України) і більше двох десятиріч практичної роботи на відповідних посадах.

— Звісно, прикро було кидати справу на півдорозі, але я ніколи не згинався в улесливо-догідливих реверансах заради кар’єри, — зізнається співрозмовник.

Отримавши «вільну», безробітний екс-голова більше року спостерігав, як місто поволі змінюється на очах, зрозуміло, не в кращий бік. Замість серйозно працювати, дехто із наступників тільки те й робив, що потішав виборців недалеким «світлим майбутнім»...

...Кажуть, що двічі в одну річку ступити не можна. Та 2006 року Іван Огрохін довів зворотне. Земляки-виборці вдруге обрали його на посаду міського голови Конотопа. Ця беззастережна підтримка, звісно, тішила. Водночас новий-старий голова, либонь, як ніхто розумів: для виправдання такої довіри доведеться попотіти до сьомого поту. Адже із власного досвіду знав: безнадія нерідко надломлює навіть незламних людей. Тому, щоб переконати виборців у правильності зробленого ними вибору, взявся до справи без розкачування, прийнявши під свою опіку найбільш життєво важливі та критичні для міста галузі — знову-таки комунальне господарство, будівництво і бюджетну сферу.

Ось уже четвертий рік кожен свій робочий день міський голова розпочинає з оперативки, присвяченої проблемам комунального господарства міста. Треба віддати належне Івану Миколайовичу: за час його повторного головування стан комуналки істотно поліпшився. Коли вдруге ввійшов у владну річку, рідний Конотоп скидався на прифронтове місто: і світло вночі постійно зникало, і воду в будинки подавали за графіком, і міська інфраструктура нагадувала понівечений ворожою авіацією танкодром. Одне слово, мав місце «букет» комунальних проблем, притаманних будь-якому українському місту. З однією важливою поправкою. Розташований на перехресті міжнародних залізничних сполучень Конотоп був і залишається візитною карткою і регіону, і, певною мірою, держави.

Наводити порядок розпочали з реанімації диспетчерської аварійної служби, яка, не маючи відповідних повноважень, фактично тільки констатувала аварії і неполадки в комунальному господарстві. Нині півгодинне зволікання з ремонтом після отриманої заявки вважається неповагою до мешканців, і за це доводиться серйозно відповідати. Міський очільник відучив керівників підрозділів від констатації факту на пальцях і привчив до самостійного прийняття рішень. Прищеплення персональної відповідальності кожному виконавцю дало змогу Огрохіну остаточно покінчити з недбалістю і нехлюйством у комунальній сфері. Не одразу. Пробували було нехтувати нововведення. Але хто ставав дибки, той уже пішов звідси. І нині комунальна служба Конотопа вважається однією з кращих в Україні.

Утім, на переконання Івана Огрохіна, всіх накопичених за десятиліття комунальних проблем жодному місту районного масштабу, самотужки не розв’язати. Не та в них вагова категорія.

— Без серйозної державної політики, спрямованої на розрубання цього гордієвого вузла, — годі сподіватися на визнання України європейською державою. Нині на тлі Європи більшість наших міст — це цивілізоване непорозуміння. Для зміни такого іміджу на позитивний держава має негайно сконцентрувати свої зусилля на розв’язання цієї проблеми в комплексі, — вважає Іван Огрохін. — Відновлення шляхів, водогонів, тепломереж — на цьому етапі має визначальне значення. Для приведення міст до цивілізованих стандартів держава має не тільки частувати суспільство програмами «загального благоденства». Без матеріального підкріплення всі вони ламаного гроша не варті. Кукурікати ми навчилися добре, а от нести яйця давно розучилися...

Цим образом співрозмовник поціляє в «яблучко».

Урядом у 2006 році була затверджена багаторічна державна програма оздоровлення комунального господарства, під яку держава щорічно зобов’язувалась виділяти до 4 мільярдів (!) бюджетних коштів.

— Чудово, коли уряд, розуміючи концептуальні проблеми міст, підставляє своє плече для їхнього розв’язання і починає грати з місцевим самоврядування на одному боці, — веде далі Іван Миколайович. — Така підтримка дорогого варта.

Урядова комунальна програма, по суті, потроїла запал і зусилля всіх виконавчих служб міськради. Конотопчани спішно розробили проект реконструкції очисних споруд, які загрожували місту техногенною катастрофою, отримали під його реалізацію перший грант у розмірі 4 мільйони гривень, паралельно взялися за спорудження в мікрорайонах міні-котелень, розпочали поетапну заміну зношених водогонів і тепломереж, перекриття дахів у багатоповерхівках...

— Чуби тоді у всіх не висихали від роботи, зате, дивлячись, як поступово місто змінюється на краще, ніхто не жалівся на втому. Бо всі розуміли, що до чого...

Зрештою, ейфорія була недовга: за відсутності фінансування програму згорнули.

— Упродовж 5 років програма уряду дала б змогу звести в державі трамплін, з якого вітчизняна комуналка поступово підтяглася б до євростандартів, — переконаний співрозмовник. — Хоч як прикро, але цього не сталося.

Журитися є привід. Адже сьогодні уряд не лише згортає програми, а й нерідко перекладає на чужі плечі власну ношу.

...Від початку капремонту сумської ділянки міжнародної автомобільної траси Київ—Москва ввесь вантажний автомобільний потік об’їжджає закриту ділянку через Конотоп. Сотні десяти-, двадцятитонників щодня. Від такого навантаження міські дороги щороку репаються і розповзаються на очах. Місто ледь утримує їх у «консенсусі». З огляду на те, що утримання міжнародних трас — прерогатива уряду, місцева влада не раз зверталася у столицю по підтримку. А звідти — одні обіцянки. На щастя, руку допомоги Конотопу в капітальному ремонті вщент розбитого відрізка шестикілометрової дороги подала обладміністрація на чолі з Миколою Лавриком. До речі, за ці мільйони Іван Огрохін міг би звести в Конотопі, приміром, дев’ятиповерхівку чи спорткомплекс або інший об’єкт соціального призначення...

Зрештою, в міського голови чимало інших «болячок»: економіка, проблеми наповнення міського бюджету, соціальна сфера, безсоромно «сплавлених» центром на відкуп містам, районам, регіонам. За 2 роки уряд зупинив чимало державних програм, і тепер керівники місцевого самоврядування з усіх сил самотужки намагаються утримати на плаву економіку, забезпечити армію безробітних робочими місцями, дбати про виконання соціально-економічних програм.

Скільки разів конотопський голова звертався у столицю з конкретними проектами врятування хоча б наявних у місті підприємств — він уже й сам з ліку збився. Зауважте, не просив, а пропонував забезпечити, хоча б частково, державними замовленнями діючі підприємства машинобудівного комплексу.

— А на виході маємо те, що маємо, — злоститься Іван Миколайович. — Зі стратегічних виробництв міста лише потужності «Авіакона» задіяно на 70 відсотків. У «Мотордеталі» заледве наполовину, в арматурного й того менше. А про два недавні бюджетутворюючі велети й казати нічого...

І цього разу з першого пострілу Іван Миколайович також вціляє в «яблучко». Так, знаний на всю Європу Конотопський електромеханічний завод, єдине підприємство Союзу, що спеціалізувалося на виробництві шахтної автоматики, третій рік агонізує. Із колись 8,5 тисячі працюючих нині не набереться й півтори тисячі. Вдумайтесь тільки: 7 тисяч (!) робітників, інженерів, науковців пішли звідси по всіх світах шукати роботи і кращої долі. 

Аналогічна ситуація сталася також з іншим колишнім велетнем — Конотопським вагоноремонтним заводом. Ще 5 років тому у нього було замовлень під саму зав’язку. Нині виробництво ледь животіє.

— В усі віки під час катастроф чи епідемій навіть закляті вороги об’єднувалися для відсічі біді, — сказав мені керівник одного з агонізуючих підприємств. — Підкреслюю: навіть вороги. Ось і виходить, що сьогодні у владних «теремах» засіли чи то непрофесіонали, чи то супостати, здатні лише піаритися та обвішувати Україну локшиною власного приготування. Піаряться і з ножем біля горла вимагають наповнення бюджету. А звідки взяти кошти, коли самі і ввели вітчизняну економіку у ступор.

Іван Огрохін разом із командою поки що справляється з цим завданням. До того ж останні два роки навіть нарощує бюджетні надходження як до місцевого, так і державного бюджетів. Наведу лише одну цифру. За три останні роки власні і закріплені доходи до місцевого бюджету зросли в Конотопі рівно вдвічі — з 34,8 до 69,6 мільйона гривень...

Як, за рахунок чого, звідки такий приріст — ціла наука і тема для окремої, наступної публікації. Ясно одне: здійснити таке зростання під силу професіоналу, який ще й по-справжньому вболіває за доручену ділянку роботи і по-справжньому переймається потребами громади. Я міг би розповісти, що конотопська міська влада займає чільне місце в регіоні з надання допомоги ветеранам, а також інвалідам, передусім дітям-інвалідам, про її соціальну допомогу багатодітним та незаможним родинам, залучення міжнародних інвесторів, які спорудили в місті три храми різних конфесій і нині завершують будівництво третьої загальноосвітньої школи, про один із кращих в Україні дозвільних центрів для майбутніх підприємців, як заради благополуччя громади очільник наступає на горло власній пісні і знаходить компроміси з політичними опонентами, і ще про багато іншого.

Спостерігаючи під час розмови, як Іван Миколайович кілька разів крадькома тягнувся до серця, прямо запитав: «Навіщо вам оця посада здалася, де всі кричать: «Дай!» і де не шпиняє хіба що лінивий?..».

Співрозмовник подивився на мене здивовано, мовляв, невже треба пояснювати? Я кивнув у відповідь.

— Що винен — віддати повинен. А боргів у мене перед земляками — неміряно. За те, що вивчили, дали путівку в життя, навчили бути людиною. Та й запах батьківського саду не дає забути мені, звідки я родом...

На знімках загальноосвітня школа №7, побудована за гроші міського мецената Є. Сура; під час відкриття скульптури коня; новозбудована церква Різдва Пресвятої Богородиці; начальник міського управління праці та соціального захисту населення Г. Толкачов вручив інвалідний візок; новий конотопський трамвай.

Сумська область.