У рубриці «Цього дня» надруковано, що в 1765 р. утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові. Полковий устрій на Cлобожанщині скасовано. Думаю, не одного мене цікавить: що собою являв «Полковий устрій», яку територію він займав, що входило до адміністративної його одиниці?
Ваш постійний передплатник Михайло ЗАГУБА.
Дніпропетровськ.
Відповідає керівник Центру теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України доктор історичних наук Ярослава Верменич:
— Слобідська Україна — регіон, що утворився у так званому Дикому степу, у трикутнику між непевними кордонами Росії, Речі Посполитої і Кримського ханства у XVІІ—XVІІІ століттях. На цій території нині розташована Харківська область, частина Сумської, Донецької, Луганської областей України, а також частини Курської, Бєлгородської та Воронезької областей Російської Федерації. Тривала дискусія між істориками щодо того, належали ці землі у XVІ ст. Росії чи не належали нікому, не дала на це питання вичерпної відповіді. Напевно, можна сказати лише те, що землі, які входили до складу Київської Русі, в результаті татаро-монгольської навали були спустошені, перетворилися на «дике поле». На карті французького інженера Г. де Боплана (1637 р.) терміном «losa deserta» (дике поле) позначено землі на Лівобережжі між річками Сіверський Донець та Самара, а на захід від Азовського моря до Дніпра.
Специфіка Слобожанщини як окремого регіону України створювалася як її «окраїнним» становищем, так і особливими умовами її колонізації. Колонізація цих земель почалася з кінця XV — початку XVІ століття, причому була значною мірою стихійною. Одні приходили сюди, щоб врятуватися від покріпачення, інші — на тимчасові промисли, для випасу худоби. Оскільки ці землі доводилося захищати від постійних татарських нападів, тут російський уряд створює станично-сторожову службу, залучаючи до неї також поселенців. «Фронтирний» тип первинного освоєння території сформував особливий різновид переселенської субкультури, сприйнятливий до акультурації. Освоювалася ця територія надзвичайно інтенсивно. Якщо у 1657 р. тут налічувалося 64 населені пункти і близько 100 тис. мешканців, то у 1686 р. — відповідно 232 і 250 тис., а у 1732 р. — 469 поселень і 370 тис. мешканців.
У 50—60-х роках XVІІ століття на Слобожанщині було утворено п’ять полків — Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Балакліївський. Особливістю Слобідської України порівняно з Гетьманщиною була практика довічного обрання полковників і сотників. Полковники були наділені досить широкими владними повноваженнями — військовими, судовими і адміністративно-розпорядчими. Мали право розподіляти землю, видавати від свого імені грамоти-розпорядження. До складу полкової старшини входили обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі.
Друга особливість Слобожанщини — відсутність єдиного козацького уряду і, відповідно, гетьманської влади. Кожний полк управлявся окремо своєю старшиною, і саме до неї в разі потреби зверталися царські урядовці. Намагання слобідських полків приєднатися до Гетьманщини з боку російських властей діставали рішучий опір. Полкові канцелярії у XVІІ столітті підпорядковувалися бєлгородському воєводі, а через нього Розрядному, а з 1688 р. — Посольському приказам. У ході губернських реформ Петра І статус Слобожанщини неодноразово зазнавав змін. У 1708 р. вона була в адміністративному відношенні включена до складу Азовської губернії, але азовський губернатор з 1710 р. керував лише Харківським, Ізюмським та Острогозьким полками, а Сумський і Охтирський (з 1718-го і Харківський) підлягали київському губернатору. З 1718 р. усі слобідські полки були передані до складу Київської губернії. Але в судово-кримінальних справах Слобожанщина лишалася у віданні Бєлгородської й Воронезької провінційних канцелярій. Петровським указом від 4 вересня 1722 р. слобожанські полки були вилучені зі складу Київської губернії. У 1726 р. вони потрапили під егіду військової колегії.
У 1732 р. цариця Анна Іоанівна ліквідувала автономію Слобідської України, створивши для неї керівний орган — «Канцелярию комиссии учреждения слободских полков». Полкові ратуші було перейменовано в полкові канцелярії і у правовому відношенні прирівнено до канцелярій провінцій російських губерній.
Під час царювання Єлизавети Петрівни козацькій старшині вдалося з 1743 р. якоюсь мірою відновити автономний статус Слобожанщини. «Канцелярия комиссии» ліквідовувалася, слобідські полки знов були підпорядковані військовій колегії. У судових справах полки почали підлягати Бєлгородській губернії. Але козакам та їхнім підпомічникам у 1749 р. було заборонено всякі територіальні переміщення. Ще раніше з них було сформовано регулярний Слобідський гусарський полк.
Проведена у 1732—1737 рр. реформа слобідських полків звелася до заборони займати вільні землі, перетворення слобідських полків у регулярні частини російської армії, а полкових канцелярій — у звичайні держоргани провінцій. Царським маніфестом від 28 липня 1765 р. козацька служба на Слобожанщині визнавалася взагалі непотрібною; місцеві полки були реорганізовані в регулярні, а козацька старшина прирівняна в правах до російського дворянства. Що ж до рядових козаків, то тепер вони були повинні відбувати 25-річну військову службу. З п’яти слобідських полків утворювалася Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові, що поділялася на п’ять провінцій. Сотенні містечка перетворювалися у комісарства на чолі з виборними комісарами.
Слобідсько-Українська губернія, територія якої в ході катерининських реформ дещо зменшилася, проіснувала недовго. 25 квітня 1780 р. її перейменували на Харківське намісництво, яке поділялося на 15 округів. Указом Павла І від 12 грудня 1796 р. Харківське намісництво знов було перетворене у Слобідсько-Українську губернію. У 1835 р. її включено до складу Малоросійського генерал-губернаторства, центр якого перенесли з Полтави у Харків. У складі Чернігівської, Полтавської і Харківської губерній Малоросійське генерал-губернаторство проіснувало до 1856 р.
