Павло МОВЧАН: КАМО ГРЯДЕШИ, УКРАЇНО?

Не було б потреби перейматися двома взаємозумовлюваними й взаємопов’язуваними проблемами: «глобалізація» і «самоідентифікація», якби ми не усвідомлювали, що світ стрімко й принципово змінився після зміни його двополярного стану на однополярний.

Змінюються стрімко географічні кордони соціальних та культурних систем. Західна модель розвитку екстраполюється на всі інші існуючі традиційні моделі. Однополюсний світовий лад визнається зразковим, оптимальним, прогресивним і єдино можливим. Західний тип культури — найдоцільнішим, соціальні стандарти — незаперечними, знеособлення як загальноетнічні, так і особистісні — неминучими... Парламентські слухання повинні хоча б частково дати відповідь на запитання: «Камо грядеши?» Що нас, українців, які впродовж тисячоліть зберігали свою ідентичність, зберігаючи мову, культуру, традиції, національну кухню, звичаї, історію, свою міфологію, чекає попереду, що нас, українців, які здобули свою реальну незалежність в кінці ХХ сторіччя, чекає, які бар’єри, які перешкоди нам необхідно долати нині, якими себе бачимо ми в загальноєвропейському контексті, не кажучи вже про загальносвітовий?..

Усвідомлюю, що ми не зможемо дати вичерпну відповідь на всі запитання, пов’язані з інтенсивними світовими глобалізаційними процесами, але мусимо з’ясувати, які криються небезпеки для таких пізньосформованих держав, як Україна, в тому вирі, в який засмоктується вона. Чи дійсно ця світова модель є єдино прийнятною, чи вона є оптимальною як для людства, так і для нас як його складової?! І чи цивілізаційні зіткнення, що тривають щоденно, не спричиняться до загальносвітової катастрофи? І ще одне, не другорядне для нас запитання: чому употужнюється світова антиглобалізаційна хвиля і що лежить у її підґрунті? Які мотиви цих масових протистоянь?

Але найпосутніше запитання: як нам, українцям, які підлягають двом хвилям знеособлення: русифікації й космополітизації, — вистояти перед цими тайфунами? Що нам необхідно чинити вже сьогодні? Які мусять бути внесені корективи в наші засадничі національні проекти, як, наприклад, у Конституцію, де тепер нам запропоновано в преамбулі таку проглобалізаційну формулу: «Український народ — громадяни України всіх національностей», що нагадує призабуту тезу в Конституції СРСР.

Хочу одразу заспокоїти своїх опонентів із табору «москвоцентристів», що цими самими проблемами «перейнята» й політична еліта Росії. Тому відсилаю їх до праць відомого російського філософа та політолога Олександра Панаріна, який глобалізаційний процес називає «ліберальним джихадом».

Концепція «відкритого суспільства» в сфері національної ідеології та культури — а мене передовсім саме ці сфери цікавлять — створила небачено сприятливі умови для глобальної експансії американської масової культури й підриву традиційно-національних мов і культур, які впродовж тисячоліть забезпечували всім, у тому числі й нам, національну ідентичність.

Проте перш ніж зануримось у проблеми, які постали перед нами в XXІ сторіччі, ми повинні хоча б побіжно торкнутися тих аспектів денаціоналізаційних явищ, яких зазнавала й зазнає подосі Україна з боку нашого північного сусіда, котрий безцеремонно ще з часів Петра І позбавляє нас історичного етноніму «руси», «русичі», а відтак і чіткої історико-географічної означеності «Русь», замінивши його на меншовартісне «Малоросія»...

Але й цю проблему самонайменування як одного з важливих чинників самоідентифікації було подолано нашими попередниками ще в XІX сторіччі...

де не існує вже кордонів, де єдина валюта, де спільна армія, де чітко простежуються тенденції до керування економічними центрами з єдиного центру. В Європі зникають класичні ознаки державності, залишаються «константними національні мови й культури», зазначає колишній міністр культури Росії Михайло Швидкой, а теперішній голова міждержавного фонду гуманітарного співробітництва країн СНД. Продовжу його цитату («Литгазета» №43. Х. 2009 р.), і ви зрозумієте, чому: «Ми живемо в період глобалізації, період культури споживацького суспільства. Вона не американська, не європейська, не російська, — вона космополітична... Чим більше універсалізуючих процесів, тим гостріша необхідність збереження самобутності кожної окремої культури». З цим висновком М. Швидкого може солідаризуватись кожен, підтверджуючи правильність узагальнень про існуючі світові цивілізаційні стандарти: однакові готелі, автобани, глянцеві журнали, таблоїди, телепрограми чи в Пекіні, чи в Москві, чи у Варшаві.

Проте, коли заходить мова про Україну, відразу російським політиком-інтелектуалом робляться відхилення. Цитую за оригіналом для особливо «обдарованих» в Україні: «Украинцы боятся раствориться в русском, и, определяясь со своей национальной идентичностью, делают резкие движения. Русская культура имеет мощное влияние на украинскую, и этого нельзя отрицать. (Послухайте, який надвагомий аргумент наводиться! — П. М.). Ведь на украинском книжном рынке, к примеру, русский язык доминирует». І я запитую шановних учасників парламентських слухань: хіба лише на українському книжковому ринку домінує не українське рідне слово, яке є найважливішим чинником самоідентифікації? А інформаційний простір, а кіноринок, а ринок телепродукту, а шоу-бізнес! Не робитиму повного переліку тих національних питомо українських сфер, звідки за останнє десятиріччя інтенсивно витіснялось українське слово. Ви їх добре знаєте.

Мене просто вражає ця роздвоєність мислення російського ліберала, який закликає в Росії захищати свою мову, культуру, історію, а щодо нас, українців, пропонуються інші підходи: «Зачем украинцам отказываясь от русского языка, обеднять себя». І дає нам пораду: будьте прагматиками — бережіть російську мову, яку нам нав’язували, витісняючи свою рідну, починаючи від часів Мазепинської поразки й до поразки УНР, забороняючи все українське сотнями указів та циркулярів.

Виникає цілком логічне запитання до адептів подібної концепції не стільки до тих, хто за межами України, а хто серед нас: чому ви, прагматики, не вивчаєте української мови в Україні, а воюєте за свої колонізаційні принципи, поширюючи тезу, що Україна — це тимчасове явище, що ми втратимо державу (теза постхолуйського періоду тих колишніх комсомольських діячів, які позиціонують себе як вороги нашої держави, як меншовартісні «малороси», які їдуть до Дніпропетровська чи Запоріжжя (географічного осереддя України) і переходять на чужу мову, запобігаючи ласки перед колонізаторами нашого краю, які добре усвідомлюють, що російська мова є в Україні нині не лише засобом зросійщення, а й глобалізаційного знеособлення. Слухаючи мову багатьох депутатів, особливо з ПР, я зауважую, що вони — більшість з них! — володіючи українською мовою, принципово артикульовано вдаються до російської мови, нав’язуючи багатомільйонній українській нації не лише чужу мову, чужу історію, чужу культуру, прагнучи розчленувань, розділень, знеосіблень, денаціоналізації українського масиву, який зберіг себе всупереч репресіям, голодоморам і лінгвоцидам.

І зрозуміло, чому ліберал М. Швидкой нам по-приятельськи нашіптує на вушко: «недопустима своего рода украинизация» історії, «пересмотр очевидного (це для нього очевидного з часів перемоги більшовиків) «уравнивания, к примеру, Героев Советской армии и националистов». У Росії не бачать того вже очевидного факту, як червоноармійці урівняні з денікінцями, колчаківцями, з власовцями. Не бачать як російська Церква канонізує самодержців і керівників білого руху... Ось така вона, логіка лібералів: націоналізм — це погано, а шовінізм — це добре...

І те, що очолювана депутатом Держдуми Росії Н. Нарожницькою комісія з питань «правильної російської історії» при президентові Дм. Медведєву почала видавати серію історичних праць із фальсифікації історії за аналогом комісії часів Катерини ІІ та совдепії, не засуджується російськими ліберал-демократами...

Ось кілька витягів із наукових праць членів цієї комісії С. Баранова та Д. Конова «Русская нация» («Современный портрет». — М., 2009 р.): «Нельзя согласиться с мнением, что на Украине нет своей культуры, но вся она российского происхождения. Однако культура Украины несколько отдельна от общерусской — это культура народности в процессе становления, но отнюдь не нации» (стор. 112). Правда, «глибока наукова думка» доби Дм. Медведєва?! Не менш «глибокими» постулюваннями є наступне: «Українці не асимілюють в масовому порядку представників інших етносів, хоча поокремішні випадки асиміляції, без сумніву, є. Це свідчить про те (вслухайтесь!), що український етногенез не є домінантним вектором етногенезу на Україні, а українська держава (ці слова я переадресовую окремо до В. Литвина) фактично не є національною державою, так само як і український етнос не є самодостатньою нацією, до якої можна було б приєднатися» (стор. 113). Після такого «глибокого й модерного» аналізу не менш «модерна» прагматична рекомендація керівництву Росії (цитую з оригіналу): «Необходимо объединение основных территорий русского этноса в единое на начальном этапе конфедеративное пространство в составе России, Белоруссии и Украины. Уже до юридического закрепления такой конфедерации сама работа по созданию такого геополитического пространства значительно укрепит и оформит русский этнос».

Я не можу не звернути увагу всього свідомого українства на ті загрози, які йдуть для нас із Півночі у зв’язку з тим, що наступного року ми будемо робити вибір, підтримуючи тих, хто хоче офіційно впровадити в Україні другу державну мову, посівши президентське крісло.

Ці «глобалізаційні технології» по-московському продукують щоденно в Росії кілька наукових центрів, які безперешкодно розповсюджуються, тиражуються в Україні...

Чому я звертаю на ці явища вашу увагу, шановні учасники парламентських слухань? А тому, що свого часу українські політеліти дослухались до подібних рекомендацій, які мали місце майже сто років тому. Саме тому я змушений вдаватися до цитат «великих прагматиків» початку ХХ сторіччя з Росії. Ось, наприклад, візьмемо професора О. Будиловича, який у своєму слові на урочистостях у Санкт-Петербурзькому Слов’янському благодійному товаристві виголосив наступне: «Русское племя уже издревле раскололось по типу, быту и культуре на два самостоятельных народа: северорусский и южнорусский, или как теперь чаще выражаются, великорусский и украинский». Це — констатуюча частина тодішніх інтеграторів. Головний висновок: «Мы должны дать дружный отпор тем «украинцам», которые — по святой ли простоте или по интригам врагов, или, наконец, по корыстному желанию стать из вторых в городе первыми в деревне — упражняются теперь в раскалывании то «немецким топором», то «польскою пилою» самого ядра нашей земли « (стор. 37. «Украинская болезнь русской науки» М., 2004. Вид-во «Имперская традиция»).

Цю цитату взято мною в одній із багатьох праць, присвячених «украинской болезни русской нации», в передмові до якої упорядник перевершує відвертістю і самого Геббельса: «По своей сути «украинство» является серьезнейшей болезнью Православной цивилизации в целом. Именно эта болезнь явила миру и хорватов, и косоваров — сербов, предавших Православие. Наши южнорусские сепаратисты — «украинцы» (цей бере в лапки нашу самоназву) — такие же предатели православной цивилизации, как и русского единства».

Порятунок один — розчиняйтесь, братове, і якомога скоріше в глобалізаційному світі по-московському. Потрібно нагадувати історикові Литвину В. М., чим закінчуються в 20-х роках загравання з подібними теоретиками, як теперішні М. Смолін та К. Затулін, які складають реальні рекомендації для Путіна. Маю на увазі й Скрипника, й Коцюбинського, й Шумського, й усі мільйони українців, замордованих згодом Голодомором. Чи нас нічого не вчить історія? Адже глобалізаційні процеси почалися саме на початку ХХ сторіччя.

Згадаю принагідно й висловлювання відомого дисидента Олександра Зінов’єва, який у праці «Глобальный человейник», написаній у Мюнхені 1996 року, зазначав, що наш ХХ вік був, можливо, найдраматичнішим в історії людства з точки зору людських доль, ідей, соціальних систем і цивілізацій. «Але попри все це, він був віком людських пристрастей і почувань — віком надій і відчаю, ілюзій та прозрінь, спокус і розчарувань, радощів і горя, любові та зненависті. Це був, можливо, останній людський вік. На зміну йому насувається лава віків нелюдської або постлюдської історії, історії без надій і без відчаю, без ілюзій і без прозрінь, без спокус і без розчарувань, без радощів і без горя, без любові й без зненависті».

Проте задовго до О. Зінов’єва великий наш земляк Микола Бердяєв, у 1922 р.(!), у своїй розвідці «Воля до життя і воля до культури» застерігав європейців від того, що їх очікує, наголошуючи, що між культурою і цивілізацією — велика прірва. «Цивілізація намагається здійснити «життя». Цивілізація створює могутні держави, такі як США, могутній капіталізм і пов’язаний з ним соціалізм, вона здійснює волю до світової могутності та організації. «Але в могутній Німеччині, — писав він, — ніколи не буде вже Ґете, не буде німецьких ідеалістів, не буде великих романтиків, не буде великої філософії і великого мистецтва, — «все стане в ній технічним, технічною буде і філософська думка...», «метод завоювання візьме гору над інтуїтивно-цілісним проникненням в буття. Неможливий уже Шекспір і Байрон у могутній цивілізації Британської імперії. Це ж стосується й Італії». Висновок М. Бердяєва простий: в цих поборюваннях цивілізацією культури — трагедія і культури, і цивілізації, і трагедія європейців.

На початку ХХ сторіччя ще не існувало термінів «глобалізація» та «самоідентифікація», тому філософ вживає поширені у філософії терміни «культура» і «цивілізація». Отже, ця опозиційна пара існує спередвіків, але такого фатального виміру вона набула лише в ХХ сторіччі, сторіччі прискореної технізації, індустріалізації, а тепер уже й інформатизації... Не треба викреслювати з цього ряду й процесу колективізації, що супроводжувався нечуваною деформацією особистості та суспільства в цілому, яке відривалось від морально-духовних джерел, деформацією, пов’язаною з насильницьким обезбожнюванням, дехристиянізацією та атеїзмом. Отже, глобалізація — це відповідні й революційні злами, демографічна алхімія, завданням якої було витворення нової спільноти — радянської. І все це освячувалося новою релігією, релігією прогресу, батьком якої, як ми знаємо, був філософ Коген...

Культура тому й винищувалась, винародовлювались її носії на всьому просторі нової імперії — СРСР. А культура, як відомо, пов’язана з культом пращурів, із традиціями й переказами, вона виповнена священною символікою, яку необхідно десакралізувати; в ній, культурі, нам дані «знаки і натяки на іншу духовну реальність» (М. Бердяєв). Тому кожна культура є культурою духу, в підґрунті якої — творча робота, в ній присутня жива доля нації, її історія, тому вона безкорислива й безцінна в найвищих її виявах. А цивілізація — завжди «зацікавлена», бо покликана задовольняти життєві потреби, потурати насолодам, задоволенням. Тому цивілізація прагне до могутності, до субординації, до організації самого життя, самої культури, культури на замовлення, культури, в якій дедалі помітнішою стає цивілізаторська складова. В культурі — сучасній — великі релігійні символи десакралізуються. З поразкою високої культури стає підноситися фактор «економізму», тобто комерціоналізації культури, що породжує всеохопний маскульт, покликаний знеособити кожну етичну одиницю, розмити етноси, які були стійкими завдяки кристалізації високих духовних змістів кожної національної культури.

На зламі ХХ і ХХІ сторіч усі футорологічні суперечки точилися навколо двох прогнозів: Фукуями та Семюеля Хантінгтона. Перший у відомій праці «Кінець історії» 1989 року стверджував, що із завершенням глобального конфлікту двох систем і зникненням комунізму весь світ стане світом демократії, лібералізму та вільного ринку, й цивілізація всього світу уподібниться до американської. Цей своєрідний науковий міф із перебігом часу був спростований Хантінгтоном, який сповіщав, що замість міждержавних воєн нас очікують великі міжцивілізаційні конфлікти, вкладаючи в поняття цивілізація ще й культурно-релігійний зміст. Через 20 років за цими прогнозами ми можемо впевнено стверджувати, що світ ніколи не стане американським, оскільки він, на відміну від коктейлю США, сполучений зі своїми давніми культурами, мовами та власною історією, отже, з належним рівнем самоусвідомлення і патріотичними візіями. Фукуяма 20 років тому ототожнював модернізацію світу з вестернізацією. І потужний економічний стрибок Далекосхідних країн спростував цю тезу, який, властиво, і відбувся завдяки високому ступеню самоідентифікації як японців, так і китайців... Уся ж практика українського державотворення ґрунтується не на національних засадах, пріоритетних, як це відбувається навіть в африканських країнах, наприклад, Судані. Головні ж критерії й мотивації наших перетворень впродовж 18 років — це ринок, реформи, конкурентність в усіх сферах, включно з культурою. І всі вони зводяться виключно до економічних показників, які з кожним роком усе падають і падають... Ці показники спримітизовують, атомізують суспільство, яке стає не суспільством духовно-спорідненого життя, а спільнотою виживання, убогодухого самозбереження, а не духопіднесення. А світ цікавий не лише цивілізаційними всеуніфікуючими глобальними здобутками, а передовсім культурними набутками, культурним різноманіттям. І не існує культур головних чи другорядних, культур важливих чи малозначущих. Польський антрополог Броніслав Малиновський ще 1912 року заявив, що не існує ієрархії культур, а отже, й ієрархії мов. Усі вони — від Всевишнього. І мови даються кожному етносові як космічна програма, як завдання бути собою, тобто виконувати своє земне призначення. Тома Аквінський сказав: «Бог у різноманітності».

Кожна з існуючих культур у певних умовах і за певних обставин створює відмінну систему цінностей цілком логічних та функціональних і наближених до довершеності. Саме тому цей постулат різноманітностей розвитку людства й рівнозначностей та рівноцінностей культур є найважливішим для людства. Всі культури відкриті, взаємовіддзеркалювані... Проте глобалізаційні мілітарні режими намагаються розтрощити ці системи дзеркал, аби в кожні порожні рамки втиснути свій політичний колаж: «наше покоління вибирає колу...»

Електронно-інформаційні рекламні технології ніколи не замінять культурної комунікації всередині кожного етносу.

На схилі віку Папа Іван Павло ІІ, будучи немічним, потратив частину свого серця на те, аби переконати різні суспільства стати відкритими для культур, для душ, для порозуміння і споріднення в Єдиному Творцеві. А це означало — долання суспільних, цивілізаційних відчужень, долання винятковості й зверхностей одних над другими. Адже ці зверхності та винятковості є вкрай згубними як для носіїв цих винятковостей, так і для меншовартісних.

Замислимось на хвилинку. Чи ми, живучи у відмінних мовно-культурних координатах, будемо шукати способів приниження інших, відмовляючи їм у праві бути собою, засягаючи фактично на Господню волю, чи ми будемо прагнути пошуків, мовно-культурних віддзеркалень? Які є єдино прийнятними, і які убезпечать не лише нас українців, а й усе людство від майбутніх катастроф? Це шлях вибору, який мусять зробити як США, так і Росія. І цей вибір, на мій погляд, буде вирішальним для глобалізованого світу. А якщо замість мовно-культурних діалогів запанує мова військових статутів і наказів, де під слово «ворог» підверстується «чеченець», «грузин», «українець» чи «татарин», то справді світ дійде до глобальної катастрофи. І за наявності різної пагубної зброї — атомної, хімічної, біологічної — ця справа вже й не така складна.

Ми, зачаровані словом «демократія», здали в архів усі існуючі загрози для нас, молододержавників, ототожнивши це слово зі словом автоматичної рефлексії «мир», не усвідомлюючи того, що Європа вже не один раз, підставляючи Україну, підставлялася сама. Уроки Веймарської республіки потрібно враховувати не лише українцям, а й росіянам, не забуваючи, що в них у підчерев’ї употужнюється неймовірної сили модернізований Китай.

Планетарне співтовариство глобалізоване лише фактором часу, яке нараховує шість мільярдів сущих, розділене несамохітно мовами, культурами, релігіями, історіями; сущих, котрі не мають ані спільної шкали цінностей, ані спільного авторитету, ані загальної влади, живуть у відносному мирі. І кожна спроба переділу сфер впливу вкрай небезпечна. І будь-яка спроба зазіхань на моє право бути українцем, визначеним, ще раз нагадаю, самим Богом, є викликом Творцеві Світу. Ніхто не має мандата від Всевишнього на свою зверхність ані до мене особисто, ані до мого рідного слова, моєї культури, моєї нації. Поважайте наші права — адже це Ви на нашій, Богом даній, землі, а не навпаки... Хоча ми й запізнилися з відродженням своєї держави, але це не дає права фінансово-олігархічним колам ігнорувати Українську державу, послаблюючи цілеспрямовано всі її механізми, всі її правові засади. Ці кола є складовими транснаціональних угруповань, які прибрали до рук усі виробничі, всі аграрні, інформаційні сфери й проектують усі політичні процеси, внаслідок яких в Україні дедалі менше стає українського, гальмуючи всіма можливими засобами цілком природний потяг нації до самоідентифікації.

Але Господнього плану ніхто не скасовував і не скасує... І це стосується не лише нас, українців. Глобалізований світ рухається до поступового елімінування місця і ролі кожної держави. Космічного ж плану ніхто не спроможний відхилити. Тому бути собою є космічним заповітом.

Сучасний глобалізований світ обтяжений нерозв’язуваними, здавалося б, суперечностями. Він вимагає при сучасному способі виробництва уніфікації стандартів життя, а також при уніфікації політичної системи нерівномірності розподілу цивілізаційних здобутків. Поглиблювана прірва між так званим золотим мільярдом і рештою п’ятьма мільярдами може спричинитися до неминучих зіткнень... Але це справа, яка немовби нас не стосується... Справді, для нас важливо, як нам зберегти свою самобутність, як повернути своє обличчя, прагнучи одночасно до уніфікуючих принципів єдиної Європи. Як нам, прагнучи стати частиною політичної Європи, зберегти своє духовне осереддя там? У цьому прискорюваному уніфікуючому, знеособлюючому глобалізаційному процесові молодим державам буде важко захищати себе, якщо ми нині не подолаємо інерцію плавання за течією... Потрібно про це говорити на повен голос. Далі так тривати не може, панове претенденти на папаху. Думайте час від часу і про Україну. Мовно-культурний ландшафт ще ніколи не руйнувався так інтенсивно, як тепер. Видається, що наша доля — це безкінечний шлях випробовувань та трагедій...

Ми мусимо усвідомити, що справді оцарилася нова постіндустрійна доба, де фактично сформований новий світогляд, нова економічна система, нові міждержавні стосунки, де домінують ті народи, які перетрансформувалися в нації, створивши в попередні сторіччя свої національні держави.

відбулася за її цілковитого обеззброєння як у міліарній, так і в усіх інших сферах — виробничій, аграрній, інформаційній, науковій, освітній... Нам, українцям, відведена роль віслюків, що біжать за жмутом сіна, який теліпається весь час перед писком: роль вічнодоганяючих і всезалежних...

Європа постійно вимагатиме в України дедалі нових стандартів, а Росія завжди шантажуватиме, вимагаючи призупинення так званої українізації історії, культури, освіти, тобто в тих сферах, де найменше на сьогодні присутня «українізація», без якої самоідентифікація немислима. Хоча наш національний дух ще не притлумлений остаточно, але економічно ми витиснуті з того поля, на якому здійснюється розподіл праці й ринків... Тому найактивніша українська людність шукає собі місця за межами України, де для них створені найдискримінаційніші умови. Й незважаючи на ці обставини, українці як за межами України, так і в самій Україні доволі романтично трактують наше національне майбуття, тяжіючи один до одного й витворюючи самозахисні структури збереження своєї ідентичності, чому, власне, й були присвячені попередні парламентські слухання... Як ми пересвідчилися останніми роками, глобалізаційні процеси вписують усі держави в іншу систему координат, в інші економічні системи й умови існування. Нам просто необхідно усвідомити, що ніхто й ніколи не сприятиме нашому історичному вияву бути собою як на загальнонаціональному рівні, так і в індивідуальному. Ринок — співчуття не знає, конкуренція ні з ким не дружить. Соціальний дарвінізм — головний принцип існуючого світоладу.

Великими й славними є не ті, хто успадкував тисячолітні культурні набутки, традиції, артефакти, а той, хто володіє статками й споживає найбільше благ. До критеріїв оцінки суспільств і націй не належать, на превеликий жаль, ані високий рівень духовності, ані загальнодоступна освіта, ані мистецьке різноманіття, ані категорії зла й добра, ані справедливості.

Система ліберальних репресій якраз і стосується згаданих мною категорій, щоб притлумити надихаючі цінності або витіснити їх із великого національного простору у вузький, приватний, що, власне, й відбувається стрімко в новій Україні, де прищеплюється конформізм, впроваджуються масово в активні політичні періоди, аби проблеми «справедливості» чи «кривдності» були зняті з порядку денного, тому й стверджують, що п’ятирічної давності майданна самоідентифікація, мовляв, неможлива...

Але я переконаний, що попри всі зусилля лібералів і русифікаторів скасувати національну ідентичність, яка вбирається з молоком матері, яка набуває статусу звичаєвості й створює вищу цінність, неможливо. Адже людині властиво за своєю природою стверджувати не тільки своє «я», але й «ми», й природно відстоювати в дихтомії «ми — вони».