Івано-Франківське вище професійне училище № 21 єдине на Прикарпатті готує робітничі кадри для машинобудівної галузі. Колись таких училищ у регіоні було кілька. Але із занепадом заводів, їх дробленням та розтяганням потреба у таких фахівцях звелася майже до нуля. Щоб вижити, заклади перепрофілювалися хто на підготовку перукарів, хто — на офіціантів, барменів, кравців чи бухгалтерів. Таким шляхом могло піти і керівництво ВПУ-21, та йому вистачило мудрості і сили триматися свого основного профілю. Дякувати за це треба насамперед відміннику освіти України Василю Микитюку, який беззмінно очолює училище з часу його створення у 1987 році. Недарма директору нещодавно присудили найвищу в області педагогічну премію імені Мирослава Стельмаховича в номінації «керівник навчального закладу».

Василь Микитюк завжди вірив, що машинобудівна галузь рано чи пізно відродиться. Де тоді держава знайде потрібних фахівців, коли і їхнє училище слідом за більшістю перейде в «іншу віру»? Не розгубити висококваліфіковані кадри майстрів виробничого навчання стало основним завданням для директора. Люди не пропадуть, бо мають мудрі голови і золоті руки. Але ж чи повернуться в училище назад, коли держава схаменеться? Чи не станеться так, що за верстат і стати буде нікому? Ні токаря, ні верстатника, ні слюсаря — лише одні перукарі та офіціанти?

Як примудрявся директор маневрувати на різких поворотах безладного українського господарювання, мабуть, лише одному Богу відомо. Але училище вистояло. І не лише вистояло, а й успішно рухається вперед.

«Наші 

випускники 

не «залежуються»

Сьогодні в училищі, як і в найкращі часи, навчається близько 700 учнів. Крім верстатників широкого профілю, тут готують слюсарів з механоскладальних робіт, електрогазозварювальників, ковалів ручного кування та майстрів художніх виробів з металу. Майже всіх слюсарів забирає завод «Українська побутова техніка» італійської фірми «Антоніо Мерлоні», що в Івано-Франківську. Звідти училищу навіть привезли сучасну пральну машину «Ардо», щоб учні відпрацьовували на ній навики їх складання та регулювання і після випуску одразу ж приступали до роботи на заводі чи в сервісних центрах. Щодо ковалів, то і ці фахівці нарозхват. В області діє понад 30 ковальських фірм. А ковалів на Прикарпатті готують лише у ВПУ-21. Тож зрозуміло, що випускники без роботи не засиджуються. Більше того, чотири роки тому тут започаткували дуже цікаву професію, споріднену з ковальською, — майстер художніх виробів з металу. Перший випуск таких фахівців цього року розібрали, як кажуть, з руками й ногами. Навіть усім не вистачило. Дві фірми з Одеси просили випускників, обіцяли їм 5—7 тис. гривень зарплати, та місцеві їх не відпустили.

Такий ажіотаж пояснюється просто. Не лише в Івано-Франківську, а й в усій Україні нема іншого профучилища, де б навчали художньому куванню металу. А на Прикарпатті ця справа у великій шані. Тут працює багато відомих майстрів художньої обробки металу.

Престиж цієї професії сильно підняло і міжнародне свято ковалів, яке щорічно відбувається в Івано-Франківську. На нього з’їжджаються майстри з усього світу і просто під відкритим небом створюють шедеври з металу. Коваль із Голландії Хууб Сенсен разом зі своїми учнями під час таких свят не раз проводив майстер-класи і у ВПУ-21. Спостерігаючи, з яким натхненням, з якою душею кує ця людина, діти й собі проймаються любов’ю до цієї професії. Тож не дивно, що нині на цю спеціальність — конкурс. А коли її відкривали, згадує Василь Васильович, було всього чотири заявки.

«Хочу в інтернат»

Ще не так давно ВПУ-21 не знало біди з набором вступників. При училищі працював футбольний інтернат, потрапити до якого мріяло багато хлопчаків. З усієї області після сьомого класу сюди відбирали дітей, які мали здібності до футболу.  У 2002 році футбольний інтернат при ВПУ-21 став чемпіоном України в першій лізі. А згодом, добре виступаючи у вищій лізі, ввійшов до списку 24 кращих команд України в дитячо-юнацькій футбольній лізі. 

Наявність футбольних команд робила училище надзвичайно популярним серед школярів. На жаль, у 2006 році футбольний інтернат чиновники закрили, фінансування відповідної інфраструктури припинили, і на футболі було поставлено крапку. 

— Ми порадилися і вирішили переформатувати свою профорієнтаційну роботу, — розповідає директор. — Скажімо, починаємо шукати вступників на професію «художнє кування металу» вже з грудня. В цей час наші працівники ходять по школах і складають реєстр художньо обдарованих дітей, які навчаються у дев’ятому класі і вміють добре малювати. Записуємо всіх охочих, а у квітні запрошуємо їх в училище взяти участь у конкурсі з художньої обробки металу. Даємо в руки алюмінієвий дріт, плоскогубці і пропонуємо викласти якусь композицію чи малюнок на аркуші паперу.

Діти не знають, як працює сучасний токар

Василь Васильович зустрічається з учнями і зауважив, що суспільство абсолютно не орієнтує їх на робітничі професії. «У школі запитуємо учнів, ким хочуть стати, і завжди чуємо один і той же набір професій: юристами, економістами, банкірами. Жодна дитина не називає робітничу професію. Вони їх просто не знають». Мало того, каже пан Василь, що собою являє робота сучасних токарів, газозварювальників, слюсарів, не відають і педагоги. «Приходять до нас на роботу випускники педвузу і знають лише свій предмет — фізику чи літературу. Але зовсім не мають уявлення, у чому полягає праця сучасного газорізальника чи верстатника».

Василь Васильович дуже переживає за долю профтехосвіти, якій віддав багато років життя. Коли йому аж геть кепсько, настрій піднімає прогулянкою центральною вулицею міста. Тут встановлено викуване знаними ковалями Дерево щастя, на якому дві маленькі металеві прикраси — писанка із церквою і філігранний метелик — зроблені вихованцями училища. Неподалік на площі Ринок стоїть ще один витвір ковальських рук із цілого світу — Великоднє сонечко. «На ньому також один промінчик сонця — наш», — із гордістю каже директор. Ось і є чим себе зігріти.