
Іван Васильович уже на пенсії. 38 років працював водієм, з них 14 — у Сибіру. Трудився на совість, про що засвідчує Грамота Верховної Ради України. А тепер йому болить, що все те, що надбало не одне покоління спільною працею, нещадно розтягується і руйнується. «Взяти наше селище. Колись воно славилося нафтогазовим промислом, мало добру інфраструктуру. А тепер дитсадок закрили, газолінові заводи — теж. Навіть пекарня зупинила роботу. Багато людей безробітні. Живуть із того, що виростять на своїх городах, та ще з худоби. Колись у селищі була МТС, де можна було виписати трактор і зорати присадибну ділянку. А нині землі необроблені, бо техніку давно порізали на металобрухт, а селяни двома руками багато не зроблять. Уже й молоко нікому здавати». Іван Васильович переживає, що коли й землю розпродамо іноземцям, станемо більшими кріпаками, ніж були наші предки. Не хотілося б йому такого майбутнього ні своїм, ні чужим дітям та онукам. Тому й стежить, які закони приймають народні депутати.
Фото автора.