Цими днями виповнилося б сто років унікальній вишивальниці Ганні Бабич із села Верба Дубенського району. Втім, не Україна, а Польща відзначила її званням заслуженого діяча культури. Її роботи прикрашають музеї Великобританії, США, Польщі, Росії. На жаль, майстриня не дожила до ювілею. Але земляки гідно вшанували пам’ять Ганни Бабич: провели творчий вечір, відкрили меморіальну дошку на хатині, де вона мешкала, та виставку її робіт у Державному історико-культурному заповіднику Дубна. На виставці є й полотна Леокадії Загальської — доньки Ганни Бабич.
...Коли Західна Україна перебувала під Польщею, а польською державою правив Пілсудський, Ганна Миколаївна вирішила на подяку йому (за підтримку Симона Петлюри) вишити портрет. Днями і ночами сиділа 24-річна дівчина за роботою, вдавалася до найтоншої делікатності, щоб обличчя було як живе. Портрет вдався на славу. Майстриня хотіла сама подарувати картину Пілсудському, і з групою дубенчан вирушила до Варшави. Пілсудський не зміг прийняти волинян — хворів. А пізніше виставив картину на показ у Варшавському музеї.
У 1938 році Г. Бабич створила вишиваний образ англійської королеви. Хотіла відіслати портрет королеві, а взамін отримати якийсь гріш на прожиток, бо сім’я жила бідно, на руках у Ганни було троє малих діток. Надіслала й отримала таку відповідь: «Мадам, вельми дякуємо за повагу до її величності королеви, але, на жаль, цю картину, хоч і вельми привабливу, у ролі презенту не можемо прийняти, бо її величність королева презентів від незнайомих людей не приймає. Отож відсилаємо картину у галерею Кракова». На жаль, цей портрет, як і Пілсудського, загубився у вирі війни.
— Нині у домашній колекції збереглося чотири десятки картин, вишитих мамою, — розповідає Леокадія Загальська, — є й кілька зовсім ранніх робіт. А навчилася мама вишивці у Дубенському жіночому монастирі, куди її як сироту взяли на виховання і де черниця Яніна давала уроки вишивання косою гладдю.
Здібності Ганнусі помітили, її віддали до Перемишля у монастирську школу із виготовлення культових речей для церкви. Потім вийшла заміж, жила в селі Верба, народила та виховала дітей. Їх у Ганни Бабич було восьмеро — і для кожного вистачало тепла та любові. На деякий час багатодітна мати навіть полишила голку з ниткою. А коли діти стали на ноги, ніби відкрилося друге дихання — вона знову створює картину за картиною.
— А вже біля неї навчилася ремеслу і я, — продовжує Леокадія. — Наші картини почали брати на виставки. До нас навідувалися науковці, мистецтвознавці. Нами зацікавився закордон. Ми зрозуміли, що вишивання — вже не хобі, а спосіб життя. У нас з мамою — різна вишивальна метода, тому не було спільних авторських робіт. Коли мамі йшов дев’яностий рік, керівництво міста звернулося до неї з поважною пропозицією — до 900-річного ювілею Дубна вишити «золотом» прапор міста з гербом. Мама відповіла: «Я занедужала, вишивати зараз немає сил, але прапор неодмінно буде зроблений». Вона мала на увазі, що це зроблю я. Довелося старатися на повну силу. Вишивала по дванадцять годин на добу. Через два місяці роботу було завершено. Коли приїхали по знамено, мама вперше за час слабування встала з ліжка. Передаючи полотнище замовникам, сказала: «Виносьте прапор тільки у білих рукавичках, а я тепер впевнена, що у моєї справи є достойний нащадок». Нині ж до вишивки долучилась і моя донька...
Євген ЦИМБАЛЮК, Олександра ЮРКОВА.
Рівненська область.
На знімку: Леокадія Загальська демонструє мамину вишиту роботу.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.