Сьогодні виповнюється 90 років від дня народження видатного поліглота і перекладача Миколи Лукаша (1919—1988).
Він народився в Кролевці (нині Сумська область). Знав понад 30 мов, а перекладав з вісімнадцяти. Жив в епоху насильного «зближення братніх мов», коли російсько-українські словники в побуті іронічно звалися «російсько-російськими», а всяка відмінність нашого слова від слова сусіднього вважалася крамолою та «націоналізмом». Зрозуміло, що при цьому наша мова й література скочувалась до провінційного варіанта літератури великоросійської, й до неї падав інтерес і вдома, і в світі. І ось, навіть за таких неможливих обставин, М. Лукаш зумів показати дивовижне багатство нашої лексики та фразеології. Він дав нам український переклад «Фауста» (1953), «Декамерона» (1964), «Дон Кіхота» (книга вийшла вже по смерті перекладача). В його версіях ми маємо Федеріко Гарсія Лорку, Імре Мадача, Верлена, Тувіма, Аполлінера та інших майстрів світового виміру. Таким чином, переклади Лукаша урівнювали нашу словесність із світовою. Правда самого Лукаша за кордон не випускали, а 1973 року виключили зі спілки письменників і позбавили можливості будь-якого заробітку.
Цього тижня в Києво-Могилянській академії презентовано велику книгу спогадів «Наш Лукаш» (видавничий дім НаУКМА, упорядник Леонід Череватенко). Спогади належать людям, які знали Миколу Олексійовича в дитинстві, вчилися з ним, працювали разом чи просто хоч раз зустрічалися.
Книга здається унікальною. Річ у тім, що Микола Лукаш іще за життя став людиною легендарною. Про нього ходило чимало різних історій, часом анекдотичних. Та й сам він часом оповідав про себе неймовірні речі. Наприклад, про те, як перед війною, будучи безнадійно закоханим в університетську однокурсницю, бродив по Києву й зустрівся з покійним Йоганном-Вольфангом Гете. Й вони з Гете пили вино та обговорювали майбутній переклад «Фауста»! Таких або подібних легенд немало, й кожен мемуарист розповідає про них по-різному. Навіть у дрібницях часом розходяться. Відомо, що Лукаш був добрий більярдист, грав однією рукою, але лівою чи правою — навіть про це очевидці згадують неоднаково, не кажучи вже про речі складніші та важливіші.
Упорядник вирішив нічого не виправляти й не зводити спогади до одного «знаменника». Зрештою, кожен бачив Лукаша по-своєму, й чи варто робити різні бачення однаковими? Якщо мемуаристи навіть щось від себе прибріхують (є в книзі й таке), то упорядник залишає це так, як воно написано. Адже від цього слава великого Лукаша не поменшає. Зате середовище, в якому він жив, постає перед нами в усьому неприкрашеному розмаїтті. Й це дивним чином наближає нас до знаменитого Лукаша. До речі, всі спогади не вмістилися в одну книгу. Й Леонід Череватенко обіцяє, що скоро з’явиться другий том, не менш цікавий.
