Палали танки під Шацьком

Мешканець Луцька Йосип Ващюк кілька десятиліть вивчає долі солдатів-волинян, які зустріли війну в лавах Війська Польського. Інтерес дослідника спричинено тим, що його батько Петро Ващюк був жовніром польського війська. На все життя Йосип Петрович запам’ятав свій перший шкільний день. Директор школи села Городнє пан Верба ввімкнув акумуляторного радіоприймача. Однак замість очікуваних святкових маршів почувся тривожний голос диктора Варшавського радіо: «Война. Жовніри, стріляйте поволі, але прицільно. Будемо воювати до останньої краплі крові...» Був ранок  1 вересня 1939 року.

Попри скептицизм радянської пропаганди, Військо Польське у вересні 1939 року билося завзято й героїчно. В перший день війни в районі Мокри Волинська кавалерійська бригада, яка до того дислокувалася в Рівному, відбила атаку 4-ї танкової дивізії гітлерівців, а згодом і контратакувала її. До полудня ворожа дивізія втратила 32 танки. Загалом у перший день німці, за польськими даними, завдяки вправним воякам-волинянам, втратили 150 танків і бронетранспортерів. Двадцять днів тривала оборона оточеної Варшави, мужній опір польські війська чинили під Млавою, не здавалася Гдиня. Назавжди вписали свої імена в історію 182 захисники військових складів польського флоту у Вестерплятте.

Останніми великими сутичками німецьких і польських військ стали бої північніше Коцька. Тут діяла створена ще 9 вересня в басейні Прип’яті оперативна група «Полісся» під командуванням генерала Ф. Клеєберга. Відступивши від радянських військ через Влодаву (неподалік Шацького району Волині), Клеєберг вирішив іти на допомогу Варшаві. Але дізнався, що столичний гарнізон капітулював, і повернув свої підрозділи на Демблін, щоб захопити там склади боєприпасів, продовольства й розпочати партизанські дії проти фашистів.

2 жовтня підрозділи Клеєберга зіткнулися з 13-ю німецькою моторизованою дивізією і наступного ранку атакували її. Для розвитку успіху забракло снарядів. А на допомогу 13-й поспішала 29-та моторизована дивізія. Щоб випередити об’єднання ворожих сил, Клеєберг 5 жовтня знову атакував 13-ту дивізію. Навіть зумів прорвати ліве її крило й зайти в тил. Та в розпал бою в поляків закінчилися боєприпаси, і 6 жовтня група «Полісся» склала зброю. Так закінчився опір польського війська. Найцікавіше в цій історії те, що частина групи генерала Клеєберга прийшла під Влодаву через Шацьк і залишила там свій слід, якому належало проявитися саме через 70 років.

До цих подій Волинь мала прямий стосунок, бо тоді перебувала в складі Польської держави. Більше того: з 10 по 13 вересня ставка головнокомандуючого польських військ містилась у Володимирі-Волинському.

У жодній книзі радянської доби ви не прочитаєте, що вже 16 вересня в Шацьк через Влодаву прибув передовий загін гітлерівських мотоциклістів, а трохи пізніше з півдня — танки Гудеріана. А 20-го німці ввійшли вже в Любомль. Роззброїли там польський гарнізон та роздали частину зброї місцевим жителям для організації міліції. У Шацьку старожили розповідають, що німці нікого тут не чіпали. Вони гуляли містечком, купували чи міняли на шоколад та сахарин продукти. А 18 вересня знялися і пішли через міст у Влодаві за Буг.

У книзі «Історія міст і сіл України. Волинська область» вказано, що вже 23 вересня мешканці вітали на вулицях Шацька Червону Армію. Та це не так! Червона Армія прийшла в це приозерне містечко лише 27 вересня.

А перед тим 21 вересня, на престольне свято Різдва Богородиці, в Шацьку розігралася кривава трагедія. Цього дня тут завжди багатолюдно. Тоді ж іще чекали приходу Червоної Армії. Для цього навіть спорудили арку. По обіді з боку Любомля з’явилися вершники. Це були підрозділи польської армії та поліції, що відступали на Влодаву. Побачивши натовп і дізнавшись, для чого він зібрався, кавалеристи почали стріляти. Вбили сліпого лірника Адама Шкоропада, Віктора Зуба і ще одного мешканця Шацька. Знищивши після цього арку, рушили далі на Влодаву. А в містечку настало кількаденне безвладдя. Поляки втекли, німці відступили, а червоні ще не прийшли. Це підтвердив місцевий краєзнавець Володимир Носуліч.

Невизначеність тривала аж до 27 вересня, коли о 16.30 Шацьк раптово зайняв 411-й танковий батальйон та 54-й протитанковий дивізіон 52-ї стрілецької дивізії. Розташований тут польський піхотний батальйон (429 душ) здався без бою. Полонених того ж дня повели в Малориту, де був штаб 52-ї дивізії (командир — полковник І. Руссіянов). Проте скоро ситуація в Шацьку кардинально змінилася.

Як уже згадувалося, наприкінці вересня на південному заході Білорусі ще перебували окремі підрозділи польської оперативної групи «Полісся» — до п’яти тисяч осіб. Вона була сформована з прикордонників, моряків Пінської військової флотилії і залишків гарнізонів Західної Білорусі та жандармів. Командував групою генерал бригади корпусу охорони прикордоння Вільгельм Орлік-Рюкеманн. Оскільки прямий шлях на Влодаву вже був перекритий 52-ю дивізією РСЧА, ця група вирішила пробиватися до Бугу через Шацьк.

Уранці 28 вересня до командира 411-го танкового батальйону капітана Насенюка прийшов цивільний і повідомив, що неподалік містечка в лісі є польський ескадрон, який бажає здатися. Щоб перевірити це, Насенюк посилає розвідника — з місцевих активістів. Не дочекавшись його повернення, з кількома легкими танками Т-26 і Т-38 вирушає до лісу. Тим часом поляки, допитавши полоненого розвідника, вже знали силу противника та його наміри. І коли танки Насенюка з’явилися на вузькому перешийку озер Люцимер і Кругле, їх зустрів вогонь польських гармат. Було підбито два танки, підпалено вантажівку, загинуло семеро бійців та троє з місцевої Червоної гвардії. Скориставшись перевагою в живій силі й раптовістю удару, польські війська в ніч на 29 вересня знову зайняли Шацьк. Як згадують старожили, біля храму Різдва Богородиці стратили посланого Насенюком розвідника, шачанина Петра Бондаря.

У цей час 58-й стрілецький полк та розвідбатальйон 52-ї дивізії, що складалися переважно з новобранців, у нічному бою неподалік села Мельники зіткнулися із великою, добре озброєною станковими та ручними кулеметами частиною польських військ. Необстріляні радянські солдати в паніці почали розбігатися. Лише підхід кадрових бійців, за підтримки артилерії, змусив противника відступити. Виникненню хаосу між Мельниками й Шацьком посприяло й поранення в цих боях полковника Руссіянова. Лише вранці 29 вересня дивізії вдалося перейти в наступ. При цьому згаданий 411-й батальйон знову потрапив у засідку польської артилерії і втратив ще кілька танків. Під час бою був смертельно поранений командир батальйону капітан Насенюк. Лиш опівдні 29 вересня Шацьк знову взято радянськими військами. А вибиті з містечка поріділі польські підрозділи, переслідувані танками та авіацією, аж по обіді 30 вересня перейшли Західний Буг. Там їх чекали нові випробування, про які ми вже розповіли на початку цієї статті.

Водночас частини 112-го полку біля села Мельники оточили півтора батальйони польських жовнірів та групу офіцерів, які змушені були здатися. Загалом унаслідок жорстоких боїв за Шацьк та біля села Мельники загинуло 524 польські воїни, 1100 потрапили в полон. Частинами 52-ї дивізії захоплено 500 гвинтівок, 34 кулемети, чотири вагони снарядів, 60 тисяч патронів та 23 ящики вибухівки. Суттєві втрати й радянських військ: 81 чоловік убитий, 184 поранено, знищено сім танків, два трактори, три протитанкові гармати. Це одні з найбільших втрат військ Українського фронту та польських військ за весь період бойових дій на території Західної України протягом вересня 1939 року.

Ця трагічна історія пригадалась 8 вересня 2009 року. Тоді під час візиту до Польщі Президент України Віктор Ющенко мав намір із Лехом Качинським відкрити пам’ятник на кладовищі в селі Сагринь Грубешівського повіту, де покояться вбиті 10 березня 1944 року польськими націоналістами 700 українців.

Відкриття пам’ятника чекали сотні тисяч вихідців із Холмщини та їхні нащадки в усіх куточках України. Лише з Волині майже сто з них, переважно літні люди, збиралися того дня відвідати свою малу батьківщину по той бік українсько-польського кордону й стати учасниками запланованої акції примирення. Та не судилося. Попри те, що от уже півроку, як роботи зі створення пам’ятника закінчено, й усі формальності щодо його відкриття вирішено, польська сторона виставила вимогу: відкриємо пам’ятник у селі Мельники на Волині одночасно з меморіалом у Сагрині. Але ж роботи там, на відміну від Сагрині, лише на стадії проектування.

То що ж сталося в Мельниках у кінці вересня 1939-го? В 1970-х роках під час будівельних робіт на території колгоспної ферми виявлено останки польських військових. Роботи зупинили. Проведена 2002 року польською стороною за згодою місцевої влади ексгумація засвідчила наявність останків 18 осіб, більшість із яких ідентифіковані як офіцери польської армії. Місцеві жителі розповідають, що вони були розстріляні радянськими військами 29 вересня 1939 року. Може, то була помста за вбитого комбата Насенюка, за втрати 52-ї дивізії. Звісно, це не виправдовує ініціаторів розстрілу.

Сьогодні могила польських офіцерів — на сільському кладовищі, їй відведено видне й зручне місце. До кладовища недавно проведено хорошу дорогу. Місцеві жителі з повагою ставляться до пам’яті загиблих польських та радянських воїнів. Як запевнили нас у Волинській обласній та Шацькій районній держадміністраціях, усе буде зроблено, щоб належно пошанувати й жертви трагедії в Мельниках. Нещодавно волиняни вкотре люб’язно приймали польську молодь, яка приїжджала в село Костюхнівку Маневицького району, де легіонери Юзефа Пілсудського в 1916 році воювали проти російських військ. На цій волинській землі зароджувалася майбутня Польща. В селі Павлівка в липні 2003 року за кошти української держави 2003 року споруджено й за участі президентів України та Польщі відкрито пам’ятник примирення. Восени цього року з ініціативи простих волинян пошановано пам’ять і встановлено хреста на могилі польських воїнів, які загинули 21—22 вересня 1939 року поблизу сіл Навіз та Боровичі. Тож навіщо встановлювати черги в цій святій справі? І чи варто спекулювати на такому делікатному питанні?

Україна й Польща — братні народи, сусіди. І жити ми маємо, поважаючи один одного, без зверхності. Колись російський народ вважали «старшим братом» українського. Чи варто тепер Польщу звати «старшою сестрою» — в сучасній демократичній Європі? Усього бувало в нашій історії. Однак минуле не повинне домінувати над майбутнім. Інакше його просто може не бути.

Шацьк — Мельники

Шацького району 

Волинської області.