Держава повинна захищати справедливість, або Що таке капіталізм із «людським обличчям»

Основна проблема соціально-економічного розвитку України — це проблема якості. Вирішення цієї проблеми пов’язане з утвердженням, по-перше, нової якості влади, по-друге, нової якості економіки, по-третє, нової якості життя.

Основними критеріями оцінки ефективності діяльності влади повинні стати динаміка індексу людського розвитку, зростання середньої тривалості життя, покращення співвідношення народжуваності та смертності. Від бідності та хвороб населення України вимирає за останніх 18 років у середньому темпом 300 тисяч осіб на рік. У порядок денний поставлено питання про порятунок популяції, про порятунок нації. За прогнозами, до 2050 року населення України може скоротитися на половину. Порятунок нації повинен стати основною національною ідеєю.

Найдраматичнішою проблемою України в економічній та соціальній сферах є невідповідність стану економіки добробуту населення і ролі держави на міжнародній арені її природному, науково-технічному, аграрно-промисловому потенціалу та кваліфікаційно-освітньому рівню трудових ресурсів. За рівнем конкурентоспроможності Україна займає 82-ге місце, за рівнем інвестиційної привабливості — 120-те, за розвитком фінансових ринків — 106-те місце у світі. З другого боку, Україна посідає 6-те місце в світі за рівнем економічної злочинності (перш за все йдеться про корупцію і рейдерство).

Природні умови України дозволяють їй зайняти одне з провідних місць у Європі та світі з виробництва багатьох видів промислової продукції та широкого спектра якісних продовольчих товарів. Науково-освітній потенціал у поєднанні з розвинутою мережею наукових установ і вищих навчальних закладів здатен забезпечити нашій країні роль генератора новітніх технологій, виробництва високотехнологічної продукції.

Натомість Україна перебуває на передостанньому місці в Європі (перед Молдовою) за розвитком сучасного внутрішнього ринку та купівельною спроможністю населення. Зовнішньоекономічні відносини тримаються на експорті напівсировинної продукції чорної металургії, мінеральних добрив і трудових ресурсів для некваліфікованих видів праці. До цього слід додати катастрофічно високу енергомісткість виробництва, вразливість енергетичної та економічної безпеки держави.

Наслідком неадекватного, неефективного економічного реформування стала неприпустимо висока концентрація національного багатства у власності невеликого кола осіб, надзвичайно висока диференціація доходів на тлі цинічно-надмірної розкоші фінансово-політичної верхівки, бідність широких верств населення. З одного боку, 65% багатства володіють 5 кланів («сімей»), з другого — за масштабами бідності Україна перебуває на третьому місці в Європі (після Албанії та Молдови). Якщо взяти приблизно, схематично, то структура багатства в Україні має такий вигляд: 5% найбагатших і багатих людей володіють 65% багатства, 60% бідних і найбідніших людей володіють 5% багатства, середній клас (35% населення) володіє 30% багатства.

В Україні існує плутократично-олігархічний капіталізм, кримінально-кланова система якого, осідлавши фінансові потоки, контролює державу і процес виробництва, обміну, розподілу та споживання суспільного продукту.

Виправлення цих деформацій потребує кардинальної зміни соціально-економічної політики держави та довгочасних консолідованих зусиль усього політикуму й суспільства. Глобальна фінансово-економічна криза актуалізувала необхідність радикальних змін.

Вихід із системних деформацій можливий тільки на основі системи заходів, що здійснюються практично одночасно (хоча по-різному пролонговані в часі), а не кроків, що здійснюються послідовно.

Для того, щоб пом’якшити, а ще краще — усунути кричущу соціальну нерівність в Україні, необхідно:

1. Здійснити крупний соціально-економічний маневр, суть якого полягає в переході від обмежувально-стримувальної політики доходів до політики стимулювання їхнього зростання. Основною соціальною проблемою України є оплата праці, проблема заробітної плати, отже, проблема подолання бідності працівників. Будь-які соціальні пільги, субсидії, преференції, виплати при народженні дитини — це паліатив. Без радикальної реформи політики заробітної плати проблему бідності широких верств населення розв’язати неможливо. Тому одним із найбільш невідкладних завдань є підняття заробітної плати з метою надання їй щодо економіки відтворювальної та стимулюючої функції.

Політика доходів повинна спиратися на соціальні стандарти, такі як прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата має бути щомісячною та погодинною. Перш за все слід визначити науково обґрунтований реальний прожитковий мінімум, який на кінець 2009 року становить приблизно 1300 гривень. Наступний крок — підвищення мінімальної заробітної плати до рівня прожиткового мінімуму, що забезпечить суттєве зростання середньої заробітної плати. Такі зміни сприятимуть суттєвому підвищенню питомої ваги заробітної плати в собівартості продукції та ВВП. А це, у свою чергу, неминуче зумовить зростання платоспроможного попиту та сприятиме зростанню внутрішнього ринку. Розвиток економіки без зростання платоспроможного попиту загальмується.

Отже, йдеться про перехід від дешевої до дорогої робочої сили, що сприятиме оновленню виробничого апарату, ступінь зношення якого сягнула 70—80%. Дешева робоча сила — гальмо науково-технічного прогресу. Теорія і практика дешевої робочої сили є вкрай шкідливою не тільки для забезпечення економічного зростання, а й з точки зору зростання індексу людського розвитку.

Хибним є твердження, що зростання заробітної плати неминуче веде до зростання цін. Насправді ж зростання заробітної плати веде до зростання цін лише за однієї умови — відсутності зростання продуктивності праці. До речі, категорія продуктивності праці в нас невмотивовано забута.

Успіх у здійсненні такого широкого соціально-економічного маневру вирішальною мірою залежить від невідкладного практичного вирішення питання про погодинну заробітну плату та суттєвого зростання питомої ваги заробітної плати в собівартості продукції та у ВВП.

Зростання заробітної плати потягне за собою зростання пенсій. Об’єктивною основою зростання пенсій має бути зростання заробітної плати, а не суб’єктивно встановлені добавки до пенсій.

2. Перехід від закритих до відкритих акціонерних товариств, сприяння процесам акціонування в економіці з залученням широких верств населення і відповідно трансформації плутократично-олігархічного капіталізму в «народний» капіталізм на основі розвитку іпотеки та ринку цінних паперів.

3. Створення сприятливих умов для розвитку малого й середнього бізнесу, перш за все шляхом спрощення податкової системи, зменшення податкового тиску і його рівномірного розподілу та відновлення кредитування економіки й здешевлення кредитів, реформування регуляторної політики.

4. Перехід у податковій політиці до оподаткування фінансових потоків, що сприятиме детінізації економіки, зростанню ВВП і надходжень до бюджету.

5. Введення прогресивного податку на фізичних осіб, диференційованого в залежності від їх доходів, що сприятиме виконанню податками їх ролі в перерозподілі багатства від багатих до бідних.

6. Введення податку на нерухомість (податку на багатство).

7. Притягнення до кримінальної відповідальності за неправильне декларування доходів (покарання за брехню в декларації).

8. Введення контролю за видатками (покупками), зміщення акценту з контролю над доходами на контроль над видатками.

9. Формування «Фонду олігархів» через політико-правове стимулювання залучення коштів українських мільярдерів і мультимільйонерів для надання допомоги найбільш вразливим верствам населення з одночасною суспільною легітимізацією «набутих» за роки незалежності капіталів найбагатшими людьми України.

10. Оптимальне поєднання ринкових механізмів і державного регулювання економіки. Коли це необхідно, держава повинна захищати справедливість.