Що можна зробити, аби люди з обмеженими можливостями почувалися рівними членами спільноти? Один із шляхів — забезпечити їм доступ до повноцінної та якісної освіти.

Про її особливості, а саме про інклюзію як освітню цінність та необхідність її впровадження — інтерв’ю з виконавчим директором Всеукраїнського фонду «Крок за кроком» Юлією НАЙДОЮ.
— Колись ми нічого не чули про інклюзивну освіту. Віднедавна про неї почали говорити дуже активно. Чи означає це, що раніше тема свідомо замовчувалася?
— Проблема інклюзивної освіти — залучення дітей з особливими потребами до процесу навчання в умовах загальноосвітнього навчального закладу в нашому суспільстві існувала завжди. Та особливо чітко вона окреслилася наприкінці 90-х. Тоді багато дітей з особливими потребами прийшли до ЗОШ. І виявилося, що школи та дитячі садки не готові забезпечити їм належне навчання та супровід.
Учителі просто не знали, що робити. Утім, вони і зараз не знають цього. Але тоді це питання стояло гостріше. Адже якою була громадська думка: діти з особливими потребами повинні навчатися в спеціальних школах, а всі решта — у звичайних.
Слід віддати належне батькам. Вони крок за кроком просували інклюзію як систему навчання. Поступово накопичувався досвід, який з часом став у пригоді всім, хто має відношення до інклюзивної освіти.
2000 року наш Фонд ініціював разом з профільним міністерством проведення експерименту. 2001 року експериментальна програма була розгорнута в 27 установах восьми регіонів. І тоді ж уперше до нашої мови увійшло поняття «інклюзивна освіта».
— Що вона передбачає? Уточніть, про яких дітей ідеться. 
— До цієї категорії належить дуже велика група дітей, для навчання яких необхідні якісь зміни. Зокрема, обдаровані діти, бо вони потребують іншого підходу в навчанні. Сюди також входять діти з особливостями психофізичного розвитку, діти-інваліди.
Слід уточнити: не завжди інваліди належать до числа дітей з особливими освітніми потребами. Наприклад, не всі юні з проблемами слуху чи зору є каліками. Але для їхньої якісної освіти слід дещо міняти.
Ми кажемо: кожна дитина може прийти до звичайної ЗОШ. Безумовне прийняття школою дитини і є інклюзія.
— Чи готові заклади прийняти таких дітей?
— Не так багато дітей, яким потрібні складні приладдя для того, щоб вони навчалися в звичайних школах. Наприклад, яке приладдя потрібне дитині, якщо в неї послаблений слух? Можливо, слуховий апарат. Але його, зазвичай, купують батьки. Вчителю треба лишень знати, що в дитини є цей апарат, і визначити, з якими особливостями в процесі навчання, можливо, доведеться мати справу, до яких спеціалістів слід звертатися за консультацією.
Інша справа — пандуси та ліфти для дітей з дитячим церебральним паралічем. Вважають, що йдеться про надзвичайно великі гроші. Але це не так.
— Повсякденне спілкування зі своїми однолітками у загальноосвітній школі не дає можливості дитині з особливими потребами зациклитися на своїх проблемах. Це безумовний плюс. Та як на інклюзію реагують інші діти, їхні батьки?
— Майже одинадцять років ми працюємо з конкретними дітьми та батьками, конкретними школами та педагогами. І дійшли розуміння — якщо правильно вибудовувати відносини в колективі, то можна мінімізувати існуючі проблеми.
Я не кажу, що суспільство готове до повного розуміння необхідності впровадження інклюзії. Замисліться про те, як ми реагуємо на людину, яка зовні відрізняється від нас. Посміхаємося їй? Приймаємо такою, якою вона є? Але якщо реалізувати окремі методики, якщо готувати батьків здорових дітей до того, що їхні сини та доньки навчатимуться поряд із тими, хто потребує якихось змін для навчання та розвитку, то сама атмосфера в школі стане безбар’єрною в усіх відношеннях.
Дуже важливий момент — підготовка самих педагогів. Ми маємо допомогти їм подолати штучно створені стереотипи.
— Хто активніше просуває ідею інклюзивної освіти — державні заклади чи громадські організації?
— На початку шляху ініціатива належала батькам та громадським організаціям. Було багато донорів.
У 2004—2005 роках більшість коштів, які вкладалися в навчальні заклади для того, щоб інклюзія реалізувалася, пішли з місцевих бюджетів.
Нині великі зміни відбуваються на загальнодержавному рівні. МОНУ всіляко підтримує інклюзію. У цей процес також включилися інші міністерства.
Сьогодні і держава, і громадські організації ініціюють підготовку базової Концепції інклюзивної освіти.
Розробка цього документа — чудовий приклад співпраці різних організацій, об’єднаних однією метою — потребою розвитку інклюзивного суспільства, яке приймає та цінує кожну людину такою, якою вона є, поважаючи її таланти та відмінності, створюючи умови для розвитку.