Місце за колючим дротом, де перевіряється любов

Чого собі не побажаєш, то це опинитися на їхньому місці. Лякають не суворий режим і роки відсидки, а туга, що роз’їдає душу, за тим життям, де ти була мамою. Страшну суть судового вироку про позбавлення материнських прав багато жінок розуміють лише згодом, коли, вирвавшись із чіпких рук пороку, вони по-іншому оцінюють те, що дали їм доля і природа. На жаль, для деяких із них покарання за гріх — не лише відсидка в колонії. Бог карає суворіше — забирає дітей. А це вже материнська трагедія. І таких трагедій у Червонопартизанській жіночій виправній колонії №68 дуже багато.

...Олесю посадили за вживання й розповсюдження наркотиків. Коли її засудили, синові Микитці було лише 10 місяців. Хлопчик народився з уродженим пороком, і лікарі одразу запропонували молодій мамі від нього відмовитися. Навіщо, мовляв, тобі потрібен такий тягар, якщо нема кому допомогти? Допомогти, справді, було нікому. Рідна мати ще 15 років тому виїхала на заробітки, залишивши шестирічну доньку під опіку бабусі, а батька свого дівчина не знала. Вирішила виховувати хлопчика сама, наївно гадаючи, що ступінь її відповідальності за дитину визначається чистими підгузками і вчасною годівлею. І тільки коли одержала строк і довідалася про те, що бабуся не може бути опікуном за віком, а дитину відправили до дитячого будинку, зрозуміла всю трагедію свого становища. Сьогодні Микиті вже чотири роки, його мама незабаром вийде з колонії, але чи зможуть вони знову стати родиною? Олеся дуже цього хоче й готується до того, що, відбувши строк і зарекомендувавши себе «в нормальному житті», клопотатиметься про повернення їй прав матері. Усі ці думки й наміри зігрівали душу, визначаючи контури пошуку змісту подальшого життя. І раптом до неї дійшли чутки, що Микитку нібито вже всиновили. Щоб перевірити цю інформацію, Олеся звернулася по допомогу до однієї громадської організації й тепер з нетерпінням чекає результату пошуку.

...Наталя сидить за вбивство власного чоловіка. Якось вона не витримала його п’яних образ і принижень, схопила кухонний ніж і в нестямі стала завдавати удари сторопілому від несподіванки чоловікові. Свідомість у неї тоді затьмарилася й думок про те, що чинить по-звірячому, не було. Про дітей теж не думала, а їх було троє. Дали сім років колонії, позбавили материнських прав. Ось так діти стали сиротами. Чоловіка немає, рідна мати відмовилася від доньки-вбивці, що її «знеславила на весь світ». Двох старших онуків взяла на виховання свекруха, а над чотирирічним дівчатком оформила опікунство кума. Наталя відсиділа вже 2,5 року. Спочатку на її листи  відповідали і свекруха, і кума, розповідали про дітей, повідомляли новини, але потім листування різко обірвалося. За ці роки діти, мабуть, підросли, старші — подорослішали, молодша пішла до школи. Тільки нічого мати про дітей своїх не знає. Сподівається на достроковий вихід із колонії й повернення своїх материнських прав. Але чи довірять виховання дітей жінці, котра скоїла вбивство?

Керівник Луганського благодійного фонду «Підліток» Володимир Гончаров у жіночій колонії частий гість. Засуджені його знають і, що найголовніше, довіряють. Тому що у спілкуванні з ними Володимир завжди відвертий і каже правду, хоч би яка сумна вона була. Великий досвід роботи з неповнолітніми і зі структурами з опікунства й усиновлення дає йому змогу визначати ситуацію, в яку потрапила жінка, й підказати їй можливий і найбільш ефективний вихід із неї. Порадами Гончарова скористалися десятки жінок, які відбувають строк або вже вийшли на волю. Переважно вони одержали позитивний результат. Отож, за спостереженнями Гончарова, останніми роками дедалі більше жінок, що відбувають строк у колонії й позбавлені материнських прав, мають намір повернути своїх дітей і виховувати їх. Але зробити це важко.

— Був такий випадок, — розповідає Володимир Гончаров, — коли ми задовольнили клопотання однієї мами про повернення їй батьківських прав. Строк жінка відсиділа невеликий, повернулася до нормального життя, кинула пити. На опікунській раді ми вирішили задовольнити прохання матері, але частково. Тобто із трьох дітей материнські права відновити тільки до однієї дитини, якій через два роки виповниться шістнадцять. Ми вирішили подивитися, чи впорається вона, чи виконає свої обіцянки. Суд визнав вагомими наші доводи й батьківські права жінці повернув. Минуло три роки, мати чудово справлялася зі своїми обов’язками, і тепер ми вирішуємо питання про повернення її прав стосовно двох молодших дітей.

Але такі випадки одиничні. Після відсидки жінкам буває дуже важко повернутися до нормального життя. Суспільство приймає їх важко. В одних немає роботи, у других — прописки, у третіх — свого кутка, а головне — немає сім’ї. Права матері можуть повернути в тому разі, якщо жінка буде мати зарплату, що дає змогу утримувати дитину, хороші житлові умови й головне — буде гідно поводитися в суспільстві. Клопотатися про повернення їй батьківських прав вона може після трьох років. Цей термін, щоправда, законодавчо ніде не обумовлений, але Гончаров, наприклад, уважає, що за цей час жінка може адаптуватися в суспільстві й налагодити стосунки з дітьми. На жаль, більшість із них були свідками її злочину, тому мати повинна багато чого зробити для того, щоб діти й родичі побачили її в іншій ролі. Позитивній.

— Багато чого залежить від того, хто чекає жінок на волі і як чекає, — вважає начальник відділу соціально-виховної і психологічної роботи Ірина Семашко. — В кожної з них має бути стимул, мотивація до того, щоб достроково відбути строк і повернутися додому. У нашій колонії перебували матір і донька, до того ж вони скоїли однаковий злочин. Старша із жінок сиділа за жорстоке вбивство, пізніше те саме вчинила й молодша. До них часто навідувалися мама-бабуся та сестра-тітка. Було видно, що всі вони — люди добрі, гарні, піклуються одне про одного, по-родинному люблять одне одного. Так сталося, що алкоголь погубив двох із них, вони оступилися. Але завдяки підтримці рідних зуміли усвідомити свої вчинки. Вони згадали себе, свій колишній вигляд. Відбувши покарання, повернулися до життя, і сьогодні в них усе добре.

Із усього контингенту колонії дітей має кожна третя жінка. Саме діти стають стимулом до того, щоб стати на шлях праведний і повернути втрачену довіру. Утім, не будемо лукавити. Серед засуджених є й такі, хто, маючи три-чотири дитини, не пам’ятає навіть їхніх імен. Як правило, не мають вони ні бажання побачитися зі своїми чадами, ні одержувати від них інформацію. Ці жінки навіть не думають про те, щоб стати соціально нормальними. На щастя, таких, хто неадекватно сприймає життя, в колонії дуже мало.

Восьме березня і Новий рік приносять у колонію величезні потоки листів. І звідси теж. Хвилин радості в такі дні в жінок багато. Але багато і зліз, образ, суму. Однак вони знають, що під час розмови з родичами та дітьми по телефону раз на місяць їх не треба засмучувати, лаяти, висловлювати образи. Тільки позитивні емоції. На тому кінці дроту повинні знати, що їх люблять, за ними тужать, їх боготворять. Втримати дітей біля матері, що порушила закон, багато в чому допомагає любов. Любов допомагає й у тому разі, коли потрібно відігріти материнське серце.

Владимир Гончаров розповів один випадок зі своєї практики. Якось до нього звернувся хлопець із проханням розшукати його матір. Він знав, що вона сидить у колонії, але адреси не мав, тому що та припинила спілкування з родичами. Мабуть, уважала, що не гідна їхньої уваги й турботи. Гончаров знайшов цю жінку, але вона, довідавшись, що син просить побачення з нею, категорично відмовилася з ним зустрічатися. Гончаров дав хлопцеві просту пораду. «А ти напиши матері листа. Розкажи їй, як ти, незважаючи ні на що, її любиш, як чекаєш із нею зустрічі й думаєш про ті часі, коли вона вийде на волю». Хлопець зробив так, як порадив Володимир, і мати цього разу не відмовила синові. Вони зустрілися. Тепер у жінки з’явився стимул до того, щоб швидше вийти на волю й мати сім’ю.

— Ми не знаємо випадків, щоб діти писали матері, що вона погана, злодійка або ще гірше. Що вони не хочуть з нею спілкуватися, — розповідає Ірина Семашко. — Буває, що переписка просто обривається. Що стосується жінок, то вони пишуть про те, як сумують за дітьми, цікавляться їхніми успіхами. Намагаються переконати, що мама не така погана, як вони думають. У нас є жінки, які жили в гарних родинах, мають гідну освіту, але оступилися в житті, скоїли злочин. Наркотики нікого до добра не доводять. Із цими засудженими працювати нескладно, тому що вони самі все зрозуміли й усвідомили. Але контингент у нас різний, тому багато працюємо індивідуально.

Правду кажучи, колонія та її мешканці не викликали гнітючого враження. Багато жінок мають умілий макіяж, зачіски, сучасно вдягнені. Та й територія колонії обладнана затишними куточками із клумбами та лавочками, тішить сучасним дизайном. Затишно й тепло в кімнаті відпочинку. І все-таки — це місце за колючим дротом, де перевіряються почуття матерів і дітей.

 

Луганськ.