Зачекай, осене

Вслухаюся в розповідь однієї посивілої жінки: «Вважається, що дитинство залишає лише добрий слід у пам’яті. Але хіба можна забути тривожний сорок сьомий, коли мене, семирічну дівчинку, посилали мама на весняне поле відшукати минулорічну промерзлу картоплину і, додаючи якихось бур’янів, щось бовтали з цього? Від голодовки хворіли поголовно... А якось мама зварили на воді лободу та роздали всім по мисці. Я сиділа на призьбі та перекинула ту юшку необережно — й до вечора в голоді лишилась. Бабуся принесли на Великдень хлібину, шанобливо загорнуту в фартух: ото свято було! Діти сорокових не мали в що до школи зодягнутися, в сумку клали, що могли. Пройдешся отак кілька кілометрів морозом, і картопляники ні не відкусити, ні вгризти...»

Баба Марія (на знімку) усміхається: вона, Гоголька, вже тишківська. Аякже, за вісім років призвичаїлася не лише до свого теперішнього притулку, а й до тутешніх людей. А як приїжджала одразу по відкритті Тишківської соціальної лікарні на оглядини, то думала, як то їй буде в чужому домі... Та вибору не було: єдина рідня — племінниці — далеко, та й хто хоче нині стару немічну бабу обходити? Отак і зосталася. Хоч зо п’ять літ їздила ще відвідувати свою вітцівщину. Немалий то світ, як для старої людини, добиратися за тридцять кілометрів аж до селища Чернелиці. Та все ж для душі була хоч якась відрада: чепурила стареньку хатину, виполювала всюдисущі бур’яни, садила квітки.

Зрештою, працьовита жінка і раніше, як була ще дужою, шукала собі заняття: то на полі комусь підсобляла, то в хаті допомагала поратися чи за дитиною приглянути.

— Довіряли мені, — тішиться баба, — навіть ключі залишали від хати, я ж бо старалася, а господарі мені завше віддячували. Та й нині не забувають: то молочка й сметанки принесуть, то яєць чи якихось смаколиків на свято. Бо, хоч і догоджають нам тут, та домашнього ж хочеться. От кухарки огірочків та помідорів наквасили, консервацій всіляких заготовили, і місцевий люд про нас дбає: щороку картоплю та інші овочі для потреб лікарні збирають, одягом допомагають. І влада небайдужа. Але, по-правді, то більше радію з того, коли просто прийде хто побалакати зі мною, розповісти сільські новини чи якісь притрафунки. Бо прислабла вже. Добре, що тут, у притулку, медики поруч: лікарка Людмила Олексіївна щодня відвідує, медсестрички доглянуть. А начальниця соцзабезу кофтинку привезла. Бідкалася я нашому священикові, що сама не можу вже ні до церкви йти, ні деінде. А раніше, було, й на другий кут села запрошували на храм чи просто погостити. Або, знаючи мою натуру, благали молитися за родину чи ще в якійсь потребі. Хоч нині не бачу вже читати, та знаю напам’ять чимало молитов. Не спиться іноді, подумки прохаю в Господа добра для всенького люду...

Втирає сльозу старенька, згадуючи, що на ліве око вже зовсім не бачить, втім, каже, для її вісімдесятишестилітнього віку то — не дивина. І нагляділася за життя всякого, та наплакалася скільки...

— Розповідаю якось племінницям про колишнє життя-буття, а ті не ймуть віри, що так могли знущатися над людом. А хто міг за нами з братом обстати, як тато на фронті загинув. Мав лише сорок чотири роки, якраз устиг нову хату поставити, та не нажився в ній. І зосталися ми з бабунею, мамою та малолітнім братом самі. Я, як могла, старалася для родичів, щоб не спухли з голоду. Брат Іван був молодшим від мене на сім років, то ще чотирнадцятилітнім загримів до в’язниці за ухиляння від заготівлі лісу. Не мав у чому тоді їхати серед зими в гори. Пригадую, як носили йому кукурудзяні коржики до Коломийської буцигарні. Відтак ще три роки служив в армії, а над нами, беззахисними, збиткувалися, як хотіли. То трудоднів не хотів записувати бригадир, то з півхати нову бляху зняли, коли не було чим сплачувати обов’язкову післявоєнну позику державі. Що з того, що ми мали колись десять моргів поля. Описували все майно, а що не було вже нічого, то не погребували й накриттям... Щоправда, я у відчаї наробила в сільраді галасу, казала відвезти мене на те місце, де тато впав, і там пристрелити... Отож листи бляхи нам повернули, а наново перекривав хату Іванів товариш Микола. Він був горбатим, то брат частенько його захищав, брав із собою до компанії. Дякувати Богу, той добрий хлопчина ще й жіночку собі гарненьку знайшов. Хоч і калікою був. Отак-то, в п’ятдесятих хату не розібрали, зате нещодавно, коли я опинилася в притулку, зробили «квітку», що й сліду від рідної домівки не лишилося. А землю, кажуть, приватизували якісь підприємці з обласного центру. То вже й нікуди їхати, хоч одні добрі люди пообіцяли повезти на батьківщину, бодай на могили рідних подивитися. Та доживатиму віку отут, в Тишківцях. Придбала собі «на смерть» вишивану сорочку, кептар, спідничку. Із того, що дають «на руки» із пенсії, відкладаю, щоб достойно мене спорядили в останню дорогу. Щоправда, племінниці, відвідавши мене вперше за останніх сім років, запевнили, що похоронять в Чернелиці. Але ж поки вони доїдуть сюди...

Далі баба Марія спокійно розповідає, що припасла вже все собі на похорон, як зрештою, і всі пожильці соціальної лікарні. Зважаючи на специфіку закладу, не дивуюся таким бесідам. Зауважую, що на лавці неподалік не старий ще чоловік чемно розчісує подругу. Кажуть, то вони тут побралися. А юна медсестричка Мар’яна Мадрига підвозить на візку до місцевої каплички ще одну мешканку. Повниться ошатна духовна світлиця галасом, сміхом, і навіть якось радісно робиться на душі від того, що добрий настрій витає в цьому старечому притулку, незважаючи на болячки і самотність його мешканців. Санітарки супроводжують пожильців на прогулянку, бо надворі не по-зимовому погідно.

З кухні тим часом вже доноситься аромат свіжоспеченого хліба — скоро обід, і на мить здається, що перебуваєш не в казенній установі, а вдома.

 

Івано-Франківська область.