Троє і «зозуля»

По радіо передали, що якийсь американець виграв у лотерею мільйон доларів. Інформацію почули сторожі та дачники з вулиці Червоних Раків. Почали пригадувати, коли та хто з їхніх знайомих виграв хоча б пляшку на спор. Тут надійшов Струк і сказав:

— Одна журналістка поширила серед колег чутку, наче теж виграла в лотерею, а потім з допомогою цього повідомлення заварила велику кашу. Якщо хочете — розповім.

— Хочемо! — гукнули бажаючі.

— Так от. Усе це відбувалося в далекому від теплих туалетів райцентрі о тій історичній порі, яку пізніше обізвали застоєм. Тоді над Совдепією нависали дуже густі чорні брови. Так ота молода й зваблива журналістка районної газети, назву її Зоєю, виграла в лотерею, щоправда, не мільйон доларів, а з півсотні рублів. Принаймні так вона сказала колегам, хоча вірити їй я б не поспішав. І ви скоро зрозумієте, чому.

У маленькому райцентрі вже давно нічого особливого не траплялося, тож ця мікроскопічна подія стала сенсацією. Працівники редакції радо вітали Зою з несподіваним успіхом і натякали, що не проти піднести тост за її здоров’я. Правду сказати, всі ті вітання були не надто щирими, бо в маленькому колективі газетярів Зою не дуже любили за її вовкуватість.

— А що це таке — вовкуватість? — спитав сторож з вулиці Рахманних Псів.

— Ця Зоя була невеличка на зріст і серед усіх наймолодша роками, проте в колег складалося враження, наче вона стара як світ, а в її голові працює, сказати б по-теперішньому, якийсь чудернацький комп’ютер, котрий, обробляючи інформацію, часом видає крайні характеристики на її оточення, і вона не соромиться їх оприлюднювати. Одне слово, між Зоєю та колективом були дещо напружені стосунки. І раптом така приємна несподіванка! Тут усі забувають про складний характер дівчини, щиро вітають її, а вона, у свою чергу, скликає до будинку, де винаймає житло, гостей.

Колеги приходять, влаштовуються кому де зручніше, виголошують на честь Зої гарні тости, хвалять її газетні виступи, називають журналістською зіркою, що сходить... І тут треба додати, що Зоя, незважаючи на молодий вік, належить до фатальних жінок, впевнених у своїх невідпорних чарах. Вона вважає, наче здатна будь-якому чоловікові закрутити голову. Для досягнення цієї мети їй начебто потрібен мінімум умов. Пізніше з’ясувалося, саме для їх створення вона й улаштувала цю вечірку. Зрозуміло, що у власні плани Зоя нікого не посвячувала.

Поруч із Зоєю на вечірці сидів Вася — глава сім’ї і заступник редактора. Між Зоєю та Васею відбувався під столом жвавий діалог рук, з якого чоловік зрозумів, що в підпилої дівчини загорілось, отже, хоче він чи ні, а мусить зоставатись і гасити пожежу.

Посиділи гості скільки треба для пристойності, все випили та з’їли, подякували за гостинність і спокійненько розбрелися по квартирах. А Вася зостався. Зоя вивела його на подвір’я, а там така ніч — хоч в око стрель. Сіли на лавочку, ще раз поспілкувалися — тепер уже в чотири руки. Обопільна хіть так розгулялася, що незчулись, як опинились у картоплинні.

Хазяйка ще не спала, коли розпатлана Зоя повернулась у свою кімнату. Розтираючи по заплаканих щоках туш, вона розповіла новину: тільки-но редакційний Вася її згвалтував, і вона відчуває, що завагітніла.

У хазяйки в далекому минулому була бурхлива молодість, тож вона зі знанням справи зауважила, що жінка ніколи так швидко не може дізнатися, чи справді завагітніла, чи це їй тільки здається.

— А я знаю! — відрізала Зоя. — Бо то такий бугай!.. — і видала Васі характеристику, після котрої багато жінок з райцентру почали за ним сохнути.

«Ну для чого ця дівчина, життя якої тільки починається, створює рекламу своїй біді? Вона що, тронута?»

Проте Зоя цим не обмежилася. До райкому та обкому партії надійшли заяви про те, що її зґвалтував заступник редактора, і вона завагітніла. Райкомівцям нічого не зоставалось, як стати на вуха. В результаті Васю виключили з партії, зняли з роботи, і він, ображений на всіх, виїхав працювати до іншого району.

Дещо пізніше з’ясувалося, що Зоя таки справді завагітніла, проте робити аборт відмовилася. Народила гарного хлопчика. Щоправда, на півмісяця раніше, ніж очікувала хазяйка. Секретар райкому партії з пропаганди та агітації товариш Коропчук проявив похвальну ініціативу: вибив самотній жінці з дитям однокімнатну квартиру. І взагалі відтоді між секретарем райкому та Зоєю завдалася така дружба, що навіть у відрядження по району вони стали їздити разом.

А хлоп’я тим часом росте, і люди примічають, що воно зовсім не схоже на журналіста Васю, а є малою копією шановного товариша Коропчука, котрий так гарно вміє розповідати про сяючі вершини комунізму, що невпинно наближаються.

Як тільки ці дуже цікаві для місцевих пань новини стали відомі багатьом, наша парочка побила горшки. Зоя демонстративно припинила поїздки секретарським «газиком» і подружилася з журналістом Коляном. Далекоглядні колеги Зої та Коляна висловили здогад: у Зої на підході ще одна лялька, тож вона починає шукати їй батька.

А далі відбулася нова серія мильної опери: Зоя з Коляном, у котрого є своя родина і купа дітей, побували в картоплинні, після чого Зоя оголосила — і знову на весь район — про свою вагітність від Коляна, а через вісім з половиною місяців народила чудову доцю. Правда, цього разу жінка не скаржилася на Коляна, бо він такої м’якої вдачі, що звинувачення його в зґвалтуванні могло викликати хіба що недовірливий сміх. Усе в Зої з Коляном вийшло наче полюбовно: доньку записали на його прізвище, аліменти за неї стала одержувати з Коляна, а за сина — з далекого Васі.

Товариш Коропчук знову підпрягся і вибив для Зої трикімнатну квартиру, хоч на це житло були й інші претенденти.

Але всьому настає край. Кохання в товариша Коропчука до Зої минуло, як минає спекотне літо, і він нарешті дійшов висновку: доста! Тим більше, що й дружина надокучає щоденними сценами. Та й, між нами кажучи, в одному із сіл заприп’ятської зони секретар райкому надибав таку ягідку для парубочих розваг, що я тобі дам.

Різка переміна у стосунках з головним пропагандистом та агітатором району дуже не сподобалася Зої. Ні, вона розуміла, що рвати такого діяча на частини негуманно. Але ж двійко дітей при її невеличкій зарплаті — це ж трагедія! Він як батько хоча б пару раз на місяць мусив би принести своїм діткам якихось гостинців, чи не так? Зоя вважала, що саме так. Он і кодекс будівника комунізму про це свідчить! А Коропчук нічого не приносить! І сам не навідується. І взагалі верне від неї свою нахабну пику!

«Ні, товаришу хороший, я тебе навчу, як треба кохати Зою!»

Перестріла товариша Коропчука на вулиці, заступила йому дорогу до райкому і тоном, який не терпить заперечень, попередила:

— Якщо сьогодні ввечері не принесеш нашим дітям хоча б щось із харчів, то я за себе не ручаюсь!

Райкомівець роззирнувся туди-сюди — поблизу нікого, тож, ледь стримуючи гнів, сказав колишній коханці:

— Дорогенька Зою, ти вже якось управляйся сама, бо в мене є свої діти, — а далі рішуче відсторонив її і пройшов до свого кабінету твердою ходою хазяїна землі та людських доль.

Він не навідався до Зої ні цього дня, ні наступного, ні через місяць. Тим часом, незважаючи на одержувані аліменти, коштів на прожиття бракувало, тож Зоя стала свої невдачі виміщати на дітях. Особливо на синові. На ту пору йому вже виповнилося п’ять рочків. Здавалося б, чим завинила дитина? Її народили, тож вона хоче їсти та гратись. Але мамка як погляне на малого, зразу ж уявляє секретаря райкому, якого зненавиділа, стає несамовитою і втрачає над собою контроль: то притисне малому пальчики дверима, то прикладе до ніжного тільця розпечену ложку, то ні за що відлупцює і на цілий день прив’яже до ліжка.

Про знущання з дитини довідалися сусіди, дійшло й до редакції. Зібрали профспілкові збори, розкритикували Зою в пух і прах, а справу передали до суду.

Зоя теж не дрімала. Написала листа до московського ЦК: мене, таку-то, незаміжню, секретар райкому партії товариш Коропчук сто разів використав як жінку, зробив мені двох дітей, а потім навідріз відмовився допомагати в їх вихованні. Прошу вжити до нього суворих заходів партійного впливу.

Справу Коропчука розглядали на парткомісії обкому. Коли всі присутні висловили йому своє «фе», він попросив слова і сказав:

— Шановні товариші! Я вас чудове розумію, але й ви зрозумійте мене. Якби ви знали, скільки на світі самотніх нещасних жінок! Вони сердечно дякують за те, що до них ненароком притулишся. Володимир Ілліч Ленін це добре розумів. Маючи за жінку Крупську, не обминав звабливих принад Інесси Арманд, чим створював собі і їй свято життя. Скажіть, що в цьому поганого? Ні, я не заперечую необхідності розглядати мій випадок. Розглядайте, коли треба — карайте, але візьміть до уваги, що моєю Інессою була Зоя. Вона захотіла, і я зробив їй неодноразову жіночу радість у повному обсязі. Якби моя зарплата була більша, я міг би взяти її дітей на утримання. Саме через мою економічну неспроможність і загорівся увесь цей сир-бор.

Чоловіки з парткомісії потай поспівчували, але допомогти не могли. Володимир Ілліч, друг маленьких дітей, примружено усміхався зі стіни, але велів зоставатися з чистими руками.

— Ви зрозуміли, до якого рішення підштовхує нас товариш Коропчук? — спитав голова. — Цей зухвалець хоче вищої зарплати! Тобто підвищення!..

Одне слово, нашого донжуана перевели до іншого району на посаду рядового інженера і, зрозуміло, виключили з партії. Суд позбавив Зою батьківських прав, а її дітей забрали до сиротинця.

Я з тієї місцевості невдовзі виїхав. Відтоді минули десятиліття, тож подальшої долі Зої та її дітей не знаю. Якось зустрівся з людьми з далекого райцентру, нагадав їм про давню історію. Вони сказали, що незабаром після змальованих подій Зоя виїхала і вже ніколи не поверталася. По газетах її прізвище теж не зустрічалося. А потім та історія забулась.

— Ти бач, яка затята баба! — сказав Толік. — Задля кохання з районним вождем нікого ні пожаліла!

— Хе-хе! — хихикнув сторож з вулиці Розгніваних Жінок. — Злягання Зої з Василем, а потім ще й з Коляном доводять, що це просто холоднокровна хвойда.

— Зою вела по життю не совість, як належало б нормальній людині, а грішне тіло, — висловив упевненість Струк.

— У тваринному світі є аналог Зої — це зозуля, яка завжди підкидає своїх дітей до чужих гнізд, — зауважив Кожушко. — У неї цю звичку закладено природою. Зоя ж мусила виробити її в себе самотужки, бо теж боролася за виживання. Тому мені важко її критикувати. Хоча як людина вона мені дуже неприємна.

— Ось як у нас буває, — зітхнув сторож з далекої вулиці. — Навчили дівчину ловко писати в газеті, а от як жити серед людей — цих правил вкласти до її голови не змогли.