«Мов чайка безкрила...»

У тому пам’ятно-сумному березні 1966-го мені, десятирічному, не вірилось, що віднині ми — півсироти, а наша 47-річна мама — вдова...

Виразно пам’ятаю, як під церковними стінами в Рекітах, де недільної днини молилася найрідніша, — вона ледь не зомліла, коли вчула страшну й трагічну звістку. І як ми, мов очманілі від страшної біди, летіли з нею удвох сутінковою дорогою до Новоселиці, що принишкла в лютій хурделиці. Там у лікарні чекав нас охололий татко, щоби ми забрали його додому...

Того дня я востаннє бачив його ще живого... Відпливав він у інші незбагненні світи на моїх очах спокійно й навіть якось буденно. Це вже потім, через роки й роки, з’ясується, що медсестра помилково ввела йому не той укол...

Але як вивезти мерця? Три кілометри засніженої дороги в лісах... Хто студеної глупої ночі захоче йти з тепла в завірюху, аби помогти нещасній? Недарма народне прислів’я каже, що вдовиці ніхто не хоче двері одперти, лише кожен хоче ноги в неї втерти...

Усе життя болять у мені зойки-скрики нас, осиротілих дітей, над батьковою труною...

Тільки наймолодша Калинка не плакала, з цікавістю роззираючи смутний натовп серед смертельно білих снігів: їй було лише два рочки...

Важко-бідно нам жилося й при батькові, а ще важче стало після його занадто ранньої кончини, бо що таке неповних п’ятдесят п’ять? Деякі пішли в найми до чужих людей, аби вижити. Але надтягар було матері. Справді, нема земного виміру її стражданням-бідуванням. Не було такої доби, щоби прегірко не ридала, незмірно тяжко свою долю не проклинала. Від сліз, від жури блякли очі її, сивіли коси її... А ночами спати не могла: бо руки терпли від непосильної щоденної роботи. Ми, старші, середульші й молодші, помагали, чим могли.

Мені, малому, не раз і самому плакати хотілося, коли бачив зчорніло-змарнілу безпорадну матір перед горою горя-проблем-біди... Не віриться, як ми взагалі вижили, вистояли, витримали в тому земному пеклі... Мати, наша земна Богиня, з усіх сил тримала нас, щоб ми виросли й на свої крила знялися... Її саможертовність, сила та віра в Бога тримали нас на світі.

А роки йшли, пливли, як лебеді в осінньо-журливих небесах. Летіли у світ одне за одним діти, несучи в серцях своїх любов і величезну повагу й жаль до неньки своєї старіючої, матері-многострадниці, яка кожного у світ проводжала.

І чекала кожного з нас, дожидалася денно й нощно. Бо вона — Мати, яка й сама, мабуть, народилася, щоб народити, а потім ждати нас із доріг далеких, шляхів житейських.

Нині моїй Матері Дурунді (дівоче прізвище Бушко) Марії Михайлівні, яка всеньке своє життя прожила і, слава Богу, живе у гірськім сільці Рекіти на Міжгірщині, виповнюється дев’яносто...

На суворій Верховині мало хто доживає до такого поважного віку. Оглядається назад, а там — ночі недіспані, голод і холод, майже рабський труд на землі, своїй і ненависно-колгоспній, півкілометрова стежка попід людські стріхи над звором, що зв’язувала хату зі стайнею, в якій тулилася наша єдина годувальниця — корівчина... А урочища Новини, Кут, Ліс, Кичірка, Купалиша, Черенина, Ораниця, Ярівки, Берце, Шийка, Долини... Скільки ними ходжено-переходжено, скільки разів копано-перекопано, кошено-перекошено, Господи!

Мамко, боляща великомученице Верховини! Не знали Ви за свої роки, що таке відпустка на березі теплого шовкового моря, що воно санаторій, будинок відпочинку, круїз та салон моди... Знали Ви лише роботу — від ранкової зірниці до вечірньої зорі. І ще — молитву: за мертвих молилися і молитеся, і за живих... За дітей своїх, що від Вас навчилися терпіти, мужньо долати тернисто-круті житейські перевали.

Тяжкий хрест долі випав Вам, ненько, велика трудівнице й велика страднице...

Нікому й ніколи лиха не робилисьте і не бажаєте нікому біди, бо жиєте за Божими заповідями. Та знаходяться людці, які й вдову не проти скривдити. Тоді Ви гірко плачете, приговорюючи:

— Та мене, вже й так безжально побиту судьбою, зобижати-и?..

І падають на святу землю сльози вдовині — найтяжчі на світі сльози...

— Кідьби-м хоть тілько мала щастя за життя, як чорного за нігтем, — каже інколи, зітхнувши.

Але таке глибоке те зітхання, таке невимовно тяжке, мов гора Ріг, що височить над Рекітами.

А роки лебедями пливуть, і вже до смерекової хатчини на високім рекітськім узгірку не лише її семеро дітей поспішають: Михайло, Ганна, Єва, Гафія, Андрій, Юрій, Калина (четверо з яких уже пенсіонери) — а онуки й правнуки, навіть один уже праправнук — біжать! Дивиться на них старенька якимсь глибинно-щасливим і водночас задумано-сумовитим поглядом, незмигно дивиться й мовчить. Може, долю їхню в цьому збайдужіло-жорстокому світі хоче уявити? Чи своїх дітей згадує такими маленькими і як носила їх по горах: в одній руці кошик зі скромною їжею — вареною картоплиною, а в другій — немовля? Первістка чорноокого, якого так любила-леліяла саме за його оченятка (бо в усіх інших її дітей очі сині-сині) Іванка-сина, який трирічним нагло зів’яв, як квіточка нерозквітла... Хто знає, хто відає, що твориться в душі її змученій?

...Здолавши немало доріг і житейського бездоріжжя, ми йдемо до свого земного сонечка, до найсвятішого, що є в людей, — до МАТЕРІ.

Побачить вона дитину свою — і погляд її тужливий завесніє-заясніє-забринить.

Хоч би де був кожен із нас, у серцях наших, у душах наших — село Рекіти, отча хата на крутій карпатській горі й печальні Материні очі в смерековім вікні.

Очі, в яких навіки запеклася печаль її страдницького життя довжиною у дев’яносто земних опечалених літ...

село Рекіти

Міжгірського району

Закарпатської області.