Де народжуються робочі місця

Наше сільське виробництво, ніби після великого землетрусу, починає оговтуватися. Ще можна побачити обабіч шляхів сумні картини розорених ферм, забур’янені поля... Та є і справжні аграрні оази, де, отримавши інвестиції, люди працюють якщо ще не на світовому рівні, то принаймні до нього прагнуть. Про це мова з генеральним директором ТОВ «Панда», що у Корсунь-Шевченківському районі на Черкащині, Геннадієм БОБОВИМ.

— Вже дев’ять років, як закинула мене доля до Селищанського цукрозаводу, що неподалік Корсуня-Шевченківського, і котрий на той час геть збанкрутів. Ми провели санацію підприємства, не дали порізати його на металобрухт і розграбувати, повернули заводські борги. Таких «лежачих» цукрових заводів було по країні чимало. Ми потроху, з року в рік почали вкладати кошти у реконструкцію. Мова не про копійки — про десятки мільйонів. На той час цукрова галузь була у страшенному занепаді, і багато хто застерігав, це, мовляв, помилка, пропадуть даремно гроші. Та я знав: аби мати здоровий глузд з того діла, слід насамперед навести лад в енерговитратах. Я добре розумів, що з часом газ дорожчатиме та й електроенергія не дешевшатиме. Тож чітко збалансували енерговитрати по цих двох енергоносіях. Що це означає? Всі електродвигуни, приміром, відповідають певним потужностям, аби на будь-якому етапі не втрачалося тепло. Раціонально використовуємо також природній газ. Ось показник: у нас на переробку тонни буряків витрачається 29 тисяч кубометрів газу, у той час як по країні середній показник становить 42—43 тисячі, а на багатьох підприємствах, котрі вважаються середніми, — 52—53 тисячі кубів. Сьогодні набагато менше використовуємо електроенергії, бо маємо власні парові машини, які її продукують. Пара (а цього добра у нас вдосталь) не йде безслідно у небо, а потрапляє на турбіну, працює на економіку, підвищуючи конкурентоспроможність нашого цукру. Що важливо, маємо сертифікат якості ІСУ-9000, що надає право продавати наш цукор у будь-якій країні світу. Хочу ще сказати про дисципліну. Вона у нас залізна.

— Знаєте, врятувати підприємство — це ще не все. Для замкненого циклу виробництва потрібна власна цукросировина. На першому етапі товариство мало під солодкими коренями та іншими культурами 400—500 гектарів, але поступово розширювали площу і тепер вони сягають 47 тисяч гектарів землі. Фактично, це площа тридцяти колишніх колгоспів. Тож нинішнього сезону забезпечені сировиною на 100 відсотків, адже зібрали добрий врожай. Якщо у серпні збирали по 300—400, то згодом — по 750—800 центнерів буряків з гектара. На заводі трудиться 600 осіб, а загалом у галузі, на збиранні врожаю майже три з половиною тисячі трудівників. Коли ж додати сюди пайовиків, у яких орендуємо землю і видаємо за це одноразову платню, то це ще десятки тисяч людей. Ось, як бачите, де народжуються робочі місця. Вони є там, де зростає виробництво.

— Це не я стверджую — люди, котрі працюють на цій благодатній землі багато років, але справді такого врожаю ще не бачили. Звісно, ми дотримуємося сівозміни, тож вирощуємо пшеницю, ячмінь, соняшник, ріпак та інші культури. Серйозно ставимось до аграрного бізнесу і добре знаємо прадавню істину: землю не обдуриш. Мене навчали досвідчені у хліборобстві люди: зроби аналіз ґрунту, вклади повний комплекс мінеральних добрив, пестицидів, посій насіння кращих сортів і — результат буде. Як в агрофірмі «Злагода», котру очолює Юрій Войтович, добрий технолог і організатор. На окремих полях тут зібрали по 110 центнерів пшениці, щедро вродили й інші культури.

— Але ж і земля не скрізь така, як у нас. Та хотілося б порушити у нашій розмові питання, у вирішенні якого ми ще далеко не європейці. У чому біда сільського товаровиробника? Виростити врожай, нехай і з чималими труднощами, він виростить, а ось вигідно продати його — це виходить не в усіх і не завжди. Тому підійшли до проблеми серйозно, я сказав би глобально. Провели ділові перемовини з Корсунь-Шевченківським хлібоприймальним підприємством, котре було не у кращому фінансовому стані, і тамтешні керівники пішли нам назустріч — продали контрольний пакет акцій з умовою проведення докорінної реконструкції. Ви, напевне, бачили три сріблясто металеві вежі (ємності для зберігання по 5400 тонн зерна кожна), ще для трьох підготували фундаменти і монтуватимемо їх у лютому наступного року. До 2012 року доведемо потужність хлібоприймального підприємства до 150—200 тисяч тонн зерна. Усе це для того, щоб не продавати з коліс чи з току своє збіжжя. Адже не секрет, на ринку зерна розвелось чимало спекулянтів, котрі користуючись тим, що у селян, надто у час кризи, бракує обігових коштів, і немає де зберігати зерно, скуповують його за низькими цінами. Притримують його і потім продають за «жирну» валюту. Це вкрай несправедливо по відношенню до селян, неповага до їхньої тяжкої праці. Ми припинили таку практику раз і назавжди, продаємо зерно тоді, коли це найвигідніше. Розуміємо, що у держави має бути зерно, тож коли йдеться про наповнення зерном держфонду, завжди готові допомогти.

— Бо панда надто полюбляє цукрову тростину — родичку нашого солодкого буряку. А потім — це справді симпатичний звірок. Проте ми далекі від того, аби надто ідеалізувати буття, адже цукрова галузь нині не у найкращому стані. Чимало цукрозаводів довкола нас припинили існування. До того ж цукрове буряківництво — складна справа. Недарма кажуть: якщо вмієш вирощувати цукрові буряки, то вмієш вирощувати і всі інші культури. Наведу тільки один факт: щоб виростити добрий врожай цукристих, на кожен гектар треба витратити 12—14 тисяч гривень.

Маю переконання в тому, що саме сільське господарство — це та галузь, яка виведе державу із застою. І я надзвичайно ціную тих людей, які від зорі до зорі працюють на землі, досягають високих результатів завдяки своїй професійності, принциповості, відповідальності за доручену справу.

Щирого слова подяки заслуговують керівники сільгосппідприємств: Михайло Савченко, Юрій Войтович, Олександр Зателепа. На цукровому заводі хотів би відзначити Сергія Підлубного і Юрія Приймака, на хлібоприймальному підприємстві — Валентина Іванова, Тамару Рябошапку та інших. Працювати часто доводиться по 16—18 годин на добу, так що романтики і лірики значно менше, ніж здається на перший погляд. Та коли дивлюся на цих людей, на живе діло, коли досягаємо мети, то в душі міцніє віра у те, що над Україною засяє щаслива зоря благополуччя і достатку, і вона, зрештою, стане однією з кращих країн Європи.

З 2005 року в області діє державна програма «Золота підкова Черкащини», ініціатором і очільником якої є голова облдержадміністрації Олександр Черевко. Корсунь-Шевченківський теж у цій програмі. І ось — позитив. На лівому березі Росі ніколи не було газу, життя трималося на дровах та привезеному здалеку вугіллі. Тож вирішили перекинути туди «блакитний вогник». ТОВ «Панда» виділило для цього 5 мільйонів гривень, були і державні кошти. Бригади працювали вдень і вночі, і замість трьох років, як передбачалося за планом, за дев’ять місяців газифікували села Дацьки, Переможниці, Селище, смт Стеблів і цукрозавод. А на сьогодні блакитне паливо отримують вже близько двадцяти сіл, розташованих в окрузі.

— З дитинства люблю лижний спорт, шахи, подорожувати історичними місцями нашої країни. Та найдужче манить до сім’ї, дітей, від котрих так часто відривають нагальні справи.

І я дуже сподіваюся, що настануть ті часи, коли наші діти заможно житимуть у суверенній, демократичній, багатій Україні.

Черкаська область.