Виручай, синку!

— Чи не забагато? — жартуємо з господарями.

— Нормально, — відповідає батько. — Головне, щоб моїх помилок не повторював. Щоб пам’ятав, що у нього є дружина, син, а не тільки робота.

Так склалось, що сину під керівництвом батька, котрий пройшов шлях від молодшого лейтенанта до начальника служби дільничних в районі, працювати вже не довелось. Та й взагалі його рішення стати міліціонером було для батька несподіваним:

— Всі роки і день і ніч, в буквальному значенні слова, був на роботі. Не бачив, коли й діти підростають. Усі домашні справи, виховання дітей лягли на плечі дружини. Тож якось і не помітив, що Сергій виріс, школу закінчує. Я наче одразу його дорослим побачив, коли він сказав, що хоче йти в школу міліції. Мені чомусь тоді аж сльози виступили, і так захотілось хоч чимось допомогти, підставити плече.

Для хлопця авторитет батька завжди був таким сильним, що над своїм вибором особливо не замислювався і в дільничні пішов свідомо, добре знаючи специфіку цієї роботи.

Тепер їм є про що поговорити і що порівняти. Правда, маршрути Гіжицького-старшого пролягали вулицями райцентру, а молодшому доводиться нести службу на селі. Різниця відчувається одразу. Василь Олександрович дотепер пам’ятає домашні адреси своїх земляків. Переконаний, в його службі було не обійтись без того, щоб не познайомитись із кожною родиною, не поспілкуватись. Саме такі розмови багатьох вберегли від хибних кроків. А це значить, що чиєсь життя не зламалось, не скалічилось на лаві підсудних чи у в’язниці.

Та коли хтось думає, що життя міського дільничного складалось лише із посиденьок та довгих розмов, помиляється. Василь Олександрович точно знає: п’ять років роботи дільничного можуть замінити будь-які міліцейські університети. Бо ж доводилось бути універсалом: і вбивство розкрити, і виховну роботу з підлітками провести, і вкрадену річ знайти, і безробітного на роботу влаштувати...

У Сергія ж на всі ці проблеми і обов’язки вже інший погляд. Сільський дільничний поступово втрачає образ отого класичного книжного героя Аніськіна, зовні простакуватого, але по-житейськи мудрого міліціонера. Тепер аби прослідкувати за порядком одночасно в кількох селах, треба бути і швидким, і мобільним, інколи жорстким у рішеннях та діях.

Пам’ятні ножі

Життя так складається, що дуже часто дільничний є чи не єдиним уособленням влади у селі. Добре, коли голова сільради трапиться кмітливий та ініціативний, тоді ще можна проконтролювати ситуацію.

Я ледве встигаю записувати у блокнот села, які знаходяться під опікою Сергія — Крупець, Стригани, Полянь, Колом’є, Комарівка, Хоровець. А це ж до кожного треба дістатись, в магазин заглянути, дискотеку чи вечірку не оминути, з самогонниками роботу провести, не говорячи вже про скарги, заяви, порушені справи... Якщо один день для одного села відвести, то робочого тижня не вистачить, щоб у всіх побувати. «Та це ще нічого, не так вже й багато, — підбадьорливо каже Сергій. — Села ж невеличкі, і на всі припадає трохи менше, ніж дві з половиною тисячі чоловік. У місті на дільниці значно більше, тому і прослідкувати за всіма важче».

Воно, може, й так. Але ж у селі у злодія і страху менше. Добре знає, що тут у свисток ніхто не свисне, а коли й викличуть дільничного, то ще ж треба почекати, поки він добереться.

Що таке бандитська лють та безшабашність, Сергію довелось відчути майже з самого початку служби. В Крупці пішов вночі на виклик. Злочинця тоді затримали, а от дільничному і машину побили, і сам він отримав серйозний удар в голову.

Після таких професійних «екзаменів» багато хто всерйоз замислюється, чи варто й надалі залишатись на цій роботі. Недаремно ж батько розповідав, що із того набору в 250 чоловік, з яким і він розпочав службу в міліції, до пенсії дослужилось лише півсотні. Для більшості ж випробування цієї професії виявились не під силу. Але хто міг їх засуджувати? Не так це й просто — боронити чуже життя і здоров’я, ризикуючи власним. Василь Олександрович за роки своєї служби навіть назбирав одну дуже цікаву колекцію — так звані пам’ятні ножі. Це ті, що вилучали у бандитів під час бійок і нападів, ті, котрими міг бути пораненим і він, і його колеги. На щастя, доля була милостивою. Тож коли серйозний інцидент стався із сином, батько хоча й не відмовляв від служби, але не забув таки запитати: «Може, іншу роботу підшукаємо?» Та для Сергія той випадок став вирішальним: остаточно зрозумів, що з міліції не піде.

Усе це звучить дещо патетично, і про високі ідеї батько з сином не так вже й часто говорять. Щоденна ж робота сільського дільничного далека від романтики і високих фраз.

Так само, як батько колись знав мешканців ледь не кожної квартири на своїй дільниці, так тепер Сергій знає свої села. У тих, що поруч із трасою, одні проблеми, в глибинці — інші. Так, дорога завжди приводить до села заїжджих злодюжок, справжніх бандитів, що хочуть десь переховатись, чи випадкових шукачів пригод. Таким «почистити» місцевий магазин, залізти до чужого хліва — нічого не варто. Вхопив, вкрав, та й мерщій тікати. За цими й найспритнішому дільничному не вгнатись, бо скочить такий «гість» у першу ліпшу попутку, і шукай вітра в полі.

Зате дільничний добре знає, що в село, куди й дороги доброї немає, чужинець навряд чи піде. Тож коли що й пропало, то шукати треба серед своїх. Люди там живуть небагато, тож і крадіжки бувають не надто великими та гучними: у кого з двору металеві баняки поцупили, хтось у хліві курки чи гуски не дорахувався, десь щезла з-під паркану якась старезна залізяка чи забута шиферина...

Для когось усе це може видатись чимось зовсім незначущим. Хіба про такі пропажі в міліцію заявляти? А для сільського жителя — все це справжній скарб, і важить він не менше, ніж для когось коштовні прикраси. Нічого не вдієш, у кожного в житті свої цінності.

Не дивно, що й встановлення норми у 60 гривень, котра тепер дозволяє порушувати кримінальну справу, тут сприймають цілком нормально. Ще кілька місяців тому, коли для порушення справи вартість крадіжки мала бути не менша за 950 гривень, у крихітних селах панував просто дивний кримінальний спокій. Це ж на таку суму треба було тонну пшениці вкрасти або з десяток мішків картоплі, бо що ж іще можна поцупити із сільської комори на таку суму? А винесе злодій хоч порося, хоч щось із домашньої техніки — навіть не думай нікому жалітись.

Що й казати, новозміни додали клопотів дільничному, бо ж, порушивши справу, мусиш таки відшукати злодія, проте на це Сергій не нарікає. Розуміє, кому ж іще захищати цих людей, і де їм шукати правди?

Якось колеги з управління запитали у Сергія: «А за що ти любиш свою роботу?» А він навіть розгубився. Якщо бути відвертим, хіба можна любити нічні виклики? Довгу і часто просто непотрібну писанину? Сільське бездоріжжя? Отих чотири машини на всіх дільничних району? Та ще багато чого, з чим доводиться стикатись ледь не щодня.

У міліції не прийнято скаржитись на службу. Та хіба треба допитуватись, що зарплата у слідчого дуже скромна. І ніяких особливих соціальних гарантій у нього немає. І чого таїти, за рейтингами престижності ця робота аж ніяк не в лідерах. Але... Капітан міліції Сергій Гіжицький, котрий визнаний кращим дільничним області, про все це не говорить. Він просто дільничний, у котрого стільки роботи...

 

Хмельницький.