З 1 січня 2010 року вводяться в дію закони України «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», які утворюють законодавчу базу боротьби з корупцією в публічній і приватній сферах. Зазначені закони встановлюють деякі позитивні заходи щодо запобігання та протидії корупції.

 

Проте викликає певну дискусію і сумніви стосовно необхідності та доцільності норм, які встановлюють і регламентують відповідальність юридичних осіб, передбачену Законом України «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» (далі — Закон). Насамперед, законодавець не визначився щодо загальноприйнятого в теорії права й закріпленого в Конституції України (п. 22 ст. 92) виду юридичної відповідальності, тобто яка саме наступає відповідальність юридичної особи за вчинення корупційних правопорушень: цивільно-правова, кримінальна, адміністративна, дисциплінарна чи господарсько-правова? Така невизначеність законодавця розбалансовує систему заходів державного примусу, призводить до втрати ціннісних орієнтирів у правовій системі держави.

Аналіз норм зазначеного Закону, зокрема, щодо видів стягнень (ст. 2), підсудності справ стосовно юридичних осіб (ст. 11), вирішення питань при розгляді справи й змісту постанови у справі стосовно юридичної особи (ст. 16), порядку оскарження постанови у справі стосовно юридичної особи (ст. 18) та інші умови притягнення до відповідальності юридичних осіб дає підстави вважати, що є певні ознаки адміністративної відповідальності.

В юридичній літературі питання про адміністративну відповідальність юридичних осіб дискутується досить широко. Причому ця дискусія живиться різноманітним спектром думок і поглядів — від припущення авторами наявної адміністративної відповідальності юридичних осіб до вдаваної (вигаданої) адміністративної відповідальності юридичних осіб, побудованої авторами на підміні понять штрафи, санкції, стягнення та склад проступку, а також штучно створеного визначення форм вини юридичної особи та підміни її протиправністю діяння. Спокуса дискутувати, а не досліджувати правові явища підштовхує авторів до необґрунтованих висновків про наявність адміністративної відповідальності юридичних осіб, побудованих на базі лише звичайного перерахування назв законів і нормативних актів (понад 70 найменувань), у яких нібито законодавцем передбачена адміністративна відповідальність юридичних осіб, хоча в жодному з них законодавець не вживає термін «адміністративна відповідальність юридичних осіб».

Більш повний аналіз думок і поглядів науковців щодо адміністративної відповідальності юридичних осіб приводить до висновку, що в ученні про суб’єкти відповідальності відбувається дивна метаморфоза: неволездатне, абстрактне поняття «юридична особа», яка за Цивільним кодексом України (ст. 80) визначена як організація, створена й зареєстрована, у встановленому законом порядку набуває волездатності щодо усвідомлення своєї провини. Дійсно, чого не дав законодавець, дають юристи.

Без вини винуваті

З цього питання автор має глибоке переконання і певні наукові обґрунтування, що юридична особа не є і не може бути суб’єктом адміністративної відповідальності, виходячи хоча б з таких міркувань:

По-перше, підставою відповідальності є наявність події вчинення правопорушення та об’єктивні і суб’єктивні його (правопорушення) ознаки, що утворюють склад адміністративного правопорушення, де одним із елементів є вина, тобто психічне ставлення особи до вчинених нею протиправної дії чи бездіяльності. Навіть у цивільно-правових відносинах вина виступає як підстава відповідальності за порушення зобов’язання (ст. 614 ЦКУ), а що стосується юридичної особи, то вона не відповідає за зобов’язання її учасника (засновника), крім випадків, установлених установчим документом чи законом (ч. 3 ст. 96 ЦКУ).

Отже, вина є однією із підстав відповідальності, в тому числі й юридичних осіб. Не можна ототожнювати об’єктивну сторону проступку з суб’єктивною, тобто підміняти протиправність діяння винної особи. Не може бути критерієм встановлення складу адміністративного правопорушення і психічне ставлення кожного індивідуума в колективі до вчиненого, оскільки ставлення кожної фізичної чи посадової (службової) особи конкретної організації, підприємства, установи може бути різним. Отже, колектив, організація, установа як юридична особа не можуть скоїти правопорушення ані умисно, ані з необережності. Адміністративне правопорушення здійснюється виключно фізичними особами.

По-друге, юридична відповідальність має певне ціннісне соціальне значення, цілями якої є застосування заходів державного примусу до правопорушників, запобігання вчиненню нових правопорушень, забезпечення захисту та поновлення порушених прав і інтересів, виховання правопорушників у дусі додержання законів України та поваги до правил співжиття. В цьому зв’язку залишається незрозумілою мета застосування адміністративної відповідальності до юридичних осіб: що це реально дає? Чи буде покорене зло? Які саме суспільні відносини цього потребують? Кому це вигідно чи потрібно? Яку відповідальність мають нести підприємства державної форми власності чи акціонерні підприємства (товариства)? Чи не призведе застосування відповідальності юридичних осіб до уникнення відповідальності конкретної винної особи; до перекладення вини власника, керівника, іншої уповноваженої особи юридичної особи на колектив працівників цієї юридичної особи і чи не погіршить матеріальне і соціальне забезпечення працівників юридичної особи, про яких, на жаль, законодавець часто забуває. І, насамкінець, чи не буде відповідальність юридичної особи засобом знищення, поглинання, недобросовісної конкуренції підприємств, особливо сфери малого й середнього бізнесу? Отже, встановлення відповідальності юридичних осіб, хочемо ми того чи ні, не виключає всіх поставлених питань.

По-третє, встановлюючи відповідальність юридичних осіб, законодавець застосовує нелогічні підходи щодо персоніфікації відповідальності. Особа, яка вчинила правопорушення (злочин чи адміністративний проступок) несе відповідальність не тільки власними цінностями (воля, майно, гроші, власне ім’я), а й майном, іміджем, грошима, авторитетом, майбутнім підприємства, установи, закладу, які їй не належать. Крім цього, притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності фізичної особи тягне за собою певні юридичні наслідки. Особа вважається як такою, що була раніше засудженою (до зняття судимості або її погашення) чи притягнутою до адміністративної відповідальності протягом року після виконання постанови про накладення стягнення. Ці наслідки мають певний вплив на кваліфікацію злочинів чи адміністративних проступків у разі їх повторного вчинення, на реалізацію права на працю, на вільне пересування (виїзд за кордон) та інші, які не можуть бути застосовані до юридичних осіб, а отже, не може бути юридична особа суб’єктом кримінальної чи адміністративної відповідальності.

Доводити обґрунтованість притягнення юридичної особи до відповідальності правоохоронцям не треба

Зазначені міркування не вичерпують дискусії стосовно відповідальності юридичної особи. Прийнятий 11 червня 2009 р. Закон ще більш загострив цю проблему. Питання дискусії переходить у площину прикладного застосування норм Закону і, як на наш погляд, не в кращому його варіанті. Для такого висновку є певні підстави.

Законодавець не встановлює вид юридичної відповідальності юридичної особи, що в разі притягнення її до відповідальності звільняє правоохоронні органи від загальноприйнятої у теорії кваліфікації правопорушень встановлення фактичних та юридичних підстав притягнення до відповідальності, тобто від встановлення події правопорушення та його складу. Для цього законодавець винайшов «оригінальну» конструкцію статті 2 Закону, застосувавши процесуальний принцип преюдиціальності — правило, згідно з яким суд, що виніс рішення, а також адміністративні та судові органи, після того як це рішення набуло чинності (законної сили), не мають права знову встановлювати факти або правовідносини, стосовно яких воно було винесено. Такий підхід до конструкції матеріальної норми права в поєднанні її із процесуальними (правозастосовчими) принципами певним чином суперечать принципу верховенства права, за яким правоустановчий орган (законодавець) має керуватися не тільки нормами позитивного права, а й ураховувати норми моралі, традиції, соціальні інтереси суспільства тощо. Встановлення відповідальності особи за вину іншої особи можливо допустити лише як надзвичайне явище, коли, наприклад, відсутні юридичні ознаки суб’єкта відповідальності, а в усіх інших випадках є щонайменшим — аморально. Так можемо дійти до того, що взагалі всі підприємства малого й середнього бізнесу, за «розвиток» яких дуже дбають політики, опиняться у власності монополістів та олігархічних кіл, поділивши їх по «поняттям» на законній підставі.

Зі змісту статті 2 Закону юридична особа несе відповідальність за вчинення злочину від її імені та в її інтересах керівником такої юридичної особи, її засновником, учасником чи іншою уповноваженою особою за наявності наступних умов:

— злочин вчинено на користь або в інтересах цієї юридичної особи;

— злочин вчинено з відома чи дозволу цієї юридичної особи.

Таким чином, встановлено залежність відповідальності юридичної особи від вини посадової (службової) особи чи іншого співробітника юридичної особи. Але чим цю залежність можна довести? Як можна оцінити, що дії були вчинені на користь юридичної особи? Тут є невичерпний перелік підробки, умисних, надуманих, провокаційних заходів проти юридичної особи, якщо вона є конкурентом у бізнесі. Як встановити, що злочин було вчинено з відома чи дозволу юридичної особи, якщо її засновниками є декілька осіб або юридична особа є акціонерним товариством? Щонайменше в таких випадках потрібне рішення загальних зборів на згоду вчинення дій на користь юридичної особи, інші власники юридичної особи можуть і не знати про те, що на їх користь керівником чи іншою уповноваженою особою вчинялись протиправні дії на їх користь, тобто на користь юридичної особи. За нормами цього Закону немає потреби викупати підприємства державної форми власності, достатньо притягнути його до відповідальності. Тим більш, що притягнення до відповідальності юридичної особи процесуально дуже спрощено за схемою: зацікавлена особа, прокурор, суд, і все на законних підставах. Отож була б мета, а засоби завжди знайдуться. Автор не має жодних сумнівів щодо порядності наших правоохоронних органів, але краще було б, щоб юридична особа не була суб’єктом відповідальності за вину іншої особи.

Крім цього, провадження у справі стосовно юридичних осіб порушується не тільки за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили, яким установлено винуватість фізичної особи у вчиненні будь-якого зі злочинів, передбачених Кримінальним кодексом і зазначених у статті 2 цього Закону, але й у разі ухвали чи постанови про закриття кримінальної справи з підстав, зазначених нижче. В аналізі підстав про закриття кримінальної справи вбачаються витончені підходи до знищення підприємства (юридичної особи). Цей висновок побудований на тому, що особа, яка вчинила протиправні дії на користь юридичної особи (не виключено, що нею може бути умисно підготовлена до таких дій особа), підпала під амністію, померла, вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною, чи закінчився перебіг строку притягнення до відповідальності, або у зв’язку з дійовим каяттям, чи з передачею особи на поруки колективу, звільняється від кримінальної відповідальності, а юридична особа несе відповідальність. Отже, чим це не привід штучно створювати кримінальну провину засновника, керівника чи іншої уповноваженої особи юридичної особи з майбутнім звільненим від покарання із зазначених підстав, а юридичну особу залишити суб’єктом відповідальності, що ставить її в умови знищення. Саме так, адже стягнення, які застосовуються до юридичної особи, дуже суттєві: штраф у розмірі від однієї тисячі до п’ятнадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. До речі, фізична особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності в разі, якщо вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність, а юридична особа — ні.

Геть «рейдерство», хай живе «піратство»

Цікава й сумна політична воля законодавця в правовій системі держави. З одного боку, у Верховній Раді зареєстровано законопроект щодо протидії незаконного поглинання та захоплення підприємств, а з другого — вже прийнято Закон «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень», яким передбачені такі норми матеріального і процесуального права, що дорівнює тому ж самому поглинанню чи захопленню підприємств, тільки вже на законодавчому рівні. Отже, геть «рейдерство», хай живе «піратство». Це особливо прикро в умовах нашого менталітету поваги до власності.

Наостанок слід зазначити, що визнання юридичної особи суб’єктом адміністративної чи кримінальної відповідальності є трагедією української правової ідеології, думки й правової науки. Законодавець уникнув визначення виду відповідальності юридичної особи, вдаючи, що відповідальність може бути й цивільно-правовою (і за відсутності вини). Але зміст Закону «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень», його матеріальні та процесуальні норми носять усі ознаки адміністративної відповідальності. На мою думку, цей Закон має бути скасованим, а юридичні особи не повинні нести таку відповідальність. Для юридичних осіб достатньо відповідальності у вигляді фінансових санкцій, адміністративно-господарських санкцій, установлених Господарським кодексом України, іншими законами України, що застосовуються контрольно-наглядовими органами.

Едуард ДЕМСЬКИЙ,кандидат юридичних наук, доцент,професор кафедри Академії праці і соціальних відносин.