У Свердловській колонії, що розташована у Луганській області, перебувають чотири підлітки, які за різних обставин зарізали ножем своїх батьків. Причина та само — батьки били і гвалтували матерів на очах у дітей. Нерви підлітків не витримували, і вони доходили до такого стану, що вже не контролювали свої дії. Обстановка насильства в родині, як довела практика життя, негативно позначається на психіці дитини, тому нерідко діти повторюють поведінку батьків. Чи можна із цим боротися? «Можна», — вважає керівник обласного благодійного фонду «Подросток» Володимир Гончаров. І один зі шляхів досягнення успіху він бачить у підвищенні ролі батька.
«Мій батя — козел!»
У Луганську дуже багато неповних родин, в яких жінки виховують синів самі. Наприклад, по Ленінському району такі мами становлять 70%. Психологи відзначають, що у частини хлопців, які виростають без батьківського виховання, зазвичай відсутній чоловічий характер, тому в подальшому житті на таку людину у сім’ї навряд чи можна покластися. В іншому випадку хлопці, навпаки, виявляють протест проти «жіночого» виховання й роблять все, щоб їх не вважали «маминими синочками». Роблять погане. Такі самоствердження найчастіше не приносить добра ні матері, ні самому отроку, ні суспільству. І третій варіант, можливо, найгірший, коли син росте не тільки без чоловічої, а й без материнської уваги. Тому часті випадки, коли мати сидить у жіночій колонії, а син — в колонії для неповнолітніх.
Якби хтось ставив мету й зібрав думки дітей, які або росли без батьків, або ж на собі випробували їхню жорстокість і цілковиту байдужість, не виключено, що більшість визнань були б не на користь тат. Принаймні опитування декількох хлопців, які з різних причин ростуть без батька, дали такий результат. Майже 80% опитаних своє ставлення до батька визначили коротко: «Мій батя — козел! Не хочу про нього говорити». У ці слова вкладені не тільки презирство, а й велика образа.
— Щоб із хлопчика виріс справжній чоловік, обов’язково потрібен інший чоловік, який поведе по життю, щось передасть як учитель, старший товариш. Підкаже навіть такі елементарні речі, як розпалити багаття одним сірником, не заплакати, коли дуже хочеться, не напитися, коли пропонують, утриматися, коли руки сверблять, — вважає Володимир Гончаров. — Усього цього передусім повинен навчити батько. Синів уже з раннього віку треба готувати до майбутнього батьківства. Ми вже п’ять років ведемо роботу в цьому напрямі. Але без участі батьків позитивного результату домогтися буде важко. Вивчаючи юнацьку аудиторію, наприклад, ми побачили, що десь 37% хлопців взагалі не спілкуються зі своїми батьками. Чому? В одному випадку мамам-татам не довіряють, в іншому — не визнають їхній авторитет. І винуваті в цьому не діти, а самі батьки, які не знайшли підходу до власної дитини.
«Нехай дід не годує мене манною кашею!»
У Луганський обласний фонд «Подросток» зі своїми проблемами у вихованні чада здебільшого звертаються бабусі та мами. І це, до речі, ще один показник того, що батьки самоусуваються від виховання власних дітей. Особливо хлопчиків. Але одного разу до Володимира Гончарова прийшов дідусь. Так сталося у житті, що полковник у відставці змушений сам ростити онука. Дружина померла п’ять років тому, а донька ще в ранньому віці віддала хлопчика на піклування своїм батьку й матері. Прохання, з яким звернувся полковник, відверто кажучи, Володимира Леонідовича шокувало. Незважаючи на вік, усе ще бравий відставник просив допомоги, щоб «налякати мого мордоворота», бо сам справитися з онуком уже не може. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння, було вимагання онуком 200 грн. Причому справа дійшла до шантажу. Хлопець пообіцяв, що якщо дід не дасть йому грошей, — переріже собі вени. Однією зустріччю й бесідою з відставним полковником Гончаров не обмежився. Він побував у школі, де вчиться внук, поговорив з його класним керівником. Хлопець виявився недурним, але дуже розбалуваним грошима. Адже у діда була хороша пенсія, і свою чоловічу батьківську роль він бачив у тому, щоб «у хлопчика були гроші, й він не смів красти».
Гончаров довго не міг зрозуміти, чому військова людина, котра не з чуток знає, що таке дисципліна, виховання чоловічих якостей, змогла виростити такого інтригана. Відповідь знайшлася після зустрічі із хлопцем і щиросердної розмови з ним. Прохання хлопця просто обеззброїло.
— Скажіть моєму діду, — попросив хлопець Гончарова, — щоб він ранком не годував мене манною кашею, не намазував мені хліб маслом і не розрізав його на шматочки. Я ж не маленький...
Ось у чому прорахувався полковник. Свого онука він любив і турбувався про нього так, що готовий був все життя йому прислуговувати й догоджати, вважаючи дорослого хлопця дитиною. А внукові, крім любові, потрібен був сильний чоловік, який вчив би його життю й чоловічих вчинків. З’ясувалося, що таким для нього став сам Гончаров. Хлопець почав приходити до Володимира Леонідовича. Визначальним в їхніх стосунках стало те, що Гончаров завжди казав правду й не читав моралі. Учив життя не в ідеалі, а того, як сприймати реалії буття. Наприклад, як дати здачі кривднику, як кинути курити. «Якщо любиш, — наставляв він, — не соромся говорити про це. А якщо хочеш поплакати, — плач, але тільки так, щоб ніхто не бачив. Ти — чоловік».
«Той, хто на межі двох віків орлом не став...»
У Гончарова є свій підхід до підлітків. Спілкуючись із ними, він не читає лекції із приводу того, скажімо, що алкоголь шкідливий для юного організму. Ці заяложені слова ефекту не мають, хіба що можуть викликати зворотну реакцію. Мовляв, коли це шкідливо, тож будемо пити. Нинішнє молоде покоління дорослішає рано. У 16 років — це вже цілком дорослий юнак, який курить, вступає у статеві відносини, вживає спиртне. Заборонити все це неможливо. Отже, треба йти іншим шляхом — виховати чоловіка, котрий вміє стримувати свої пристрасті. Тому Гончаров своїм хпопцям не забороняє битися, але попереджає, що справжній чоловік може битися у двох випадках — за рідну землю й за прекрасних дам. Він ставить логічні завдання, малює різні ситуації, роз’язання яких приводить хлопців до власних висновків. Приміром, вино має свій запах, колір, смак, ним треба насолоджуватися й тому пити потроху. Горілка не має ні кольору, ні смаку. Вона б’є в голову, плутає думки й вивертає навиворіт натуру. А це не на користь. «Той, хто на межі двох віків орлом не став, — наводить він вислів улюбленого ним Расула Гамзатова, — потім ніколи ним не буде. Його доля — вічно цвірінчати».
В області зареєстровано більш як 700 громадських організацій, більше ста з яких працюють із жінками. І немає жодної організації, яка б займалася чоловіками, батьками. Володимир Гончаров вирішив заповнити цю прогалину. Тільки в Ленінському районі обласного центру проживає близько 20 батьків, які виховують дітей самі. В одному випадку дружини вмерли, в іншому — втекли. Батьки різні, системи виховання й відповідальність за дітей теж різні. Віднедавна Гончаров, як керівник Ленінського районного центру соціальної служби для дітей і молоді, почав проводити районні збори батьків, на яких обговорюються проблеми виховання дітей.
Він не приховує свого розчарування. Розмови про роль батька у родині, у вихованні синів поки що не знаходять належного відгуку. Або батькам нема чого сказати, або вони все ще не готові брати на себе відповідальність за виховання своїх дітей. Соціальні служби, вважає Гончаров, мають працювати не тільки з дітьми, а й батьками, здебільшого з татусями.
— Нещодавно ми випустили брошуру «Виховай у собі чоловіка». Адресували її юнаку-підлітку для осмислення, — каже Володимир Гончаров. — Мабуть, треба попрацювати й над темою «Виховай у сині чоловіка», яку адресувати батькам.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
