Хортиця, найбільший у Європі річковий острів, є національною святинею. Це єдина комплексна історико-культурна та природна пам’ятка, що охоплює період існування людської цивілізації від доби палеоліту (35 тисяч років до н. е.) до ХХІ століття. На території Національного заповідника — більше 100 пам’яток археології та історії. Найвизначніші — стійбища кам’яного віку та мідної доби (ІV—ІІІ тис. до н. е.), епохи бронзи (ІІІ—ІІ тис. до н. е); скіфське городище, могильник та переправа (VІ—ІV ст. до н. е.); літописне давньоруське поселення «Протолче» Х—ХІV ст.; укріплення ХVІ ст. на острові Байда; козацькі зимівники ХVІІІ ст.; корабельня, фортифікаційні споруди, гідроархеологічні пам’ятки 1736-1739 років.
На Хортиці поєднуються різноманітні природні комплекси — рідкісні нині цілинні степи, байрачні та плавневі ліси, наскельна флора, зникаючі види рослин, релікти та ендеміки Дніпра, пам’ятки геології. Позитивну енергетику острова відчуває кожен, хто приходить сюди з миром.

Не завдяки, а всупереч


Від часів цариці Катерини ІІ люди ставляться до Хортиці просто по-варварськи. Побувавши тут, гірко плакав Тарас Шевченко, але якби він побачив, що зробили з островом у радянські часи!.. Символічна й доля ініціаторів створення державного заповідника та Музею історії Запорозького козацтва, Миколи Киценка і Степана Кириченка — їх оголосили  буржуазними націоналістами. Нині ці люди знову разом служать українській ідеї — перед входом до музею є меморіальні дошки на честь його засновників.
Три століття нещадної господарської експлуатації і бездумної наруги не минули безслідно. Але Хортиця вижила, і є всі підстави сподіватися, що вона дістанеться нащадкам принаймні не в гіршому стані, ніж нам. Здобувши статус національного в 1993 році, почав розвиватися і заповідник. Тут з’явилися нові туристичні маршрути та історико-культурні об’єкти.
— Нині ситуація змінюється на краще, — розповідає генеральний директор заповідника Максим Остапенко. — До Хортиці повернулися лицем і влада, і суспільство. Бо поки більшість запоріжців уявляла, що острів — тільки те місце, до можна відпочити на лоні природи, засмажити шашлики та випити горілки, то й ставлення було споживацьким. Втім, нищителів і тепер вистачає, екологічна культура людей вкрай низька, але це лихо з допомогою громади подолати можна. Треба створити відповідну інфраструктуру, щоб були обладнані місця для пікніків, контейнери для сміття, достатня кількість паркувальних майданчиків та «кишень» для стоянки транспорту. Бо самими штрафами до порядку не привчають. На жаль, на це держава не виділяє коштів, як і на інші потреби.


У правових джунглях  


Оскільки заклад перебуває в системі Мінкультури і туризму України, то головним його завданням є популяризація Хортиці та історії Запорозького козацтва і Нижньої Наддніпрянщини. Острів — по суті єдине, що лишилося від великого регіону, відомого в народі як Запорожжя. Порожиста частина русла Дніпра затоплена, пішли під воду Великий Луг, плавні та більшість козацьких січей, а з ними — і безліч історичних, археологічних та природних пам’яток. Тож треба дорожити тим, що й досі відкриває перед допитливими дослідниками Хортиця.
Але держава, задекларувавши пріоритети в гуманітарній сфері, робить недостатньо для того, щоб вони стали реальністю. Давно в урядових кабінетах лежить під сукном проект Державної програми розвитку Національного заповідника «Хортиця» на період до 2014 року. Це хоч можна пояснити суворими реаліями економічної кризи. А яке лихо заважало парламентаріям за два десятиліття кипучої діяльності створити достатню правову базу для повноцінного існування заповідних територій, не кажучи вже про їхній розвиток? Є десяток-півтора наспіх прийнятих законів з багатьма огріхами. Через те що далі в ліс, то більше дров...
Основна проблема — наведення порядку в землекористуванні. Історично так склалося, що на Хортиці живуть люди, є господарча й рекреаційна зони. Це було враховано при затвердженні генплану розвитку заповідника. Із 10 населених пунктів право на подальше існування отримали лише селища Овочівників, Садівництво та Наукове містечко, а решту треба зносити, бо вони тепер незаконні. А як це зробити, ніхто не прописав. Так виникло сім штучних резервацій, мешканці яких по суті безправні. І Максиму Остапенку доводиться за них клопотати, аби не відключали від електроенергії чи водопостачання. Бо люди не винні, що їх так жорстоко кинула держава. Вони б і раді їхати в інше місце, так ніхто нічого не пропонує, а в самих немає грошей, щоб купити житло.
    І тут з’являються «благодійники», котрі за копійки скупляють старенькі хатки й натомість зводять розкішні маєтки. Грошовиті дядьки свої самобуди узаконюють через суди і стають повноправними власниками. Та й хто доведе, що це не так, коли й досі не зроблена інвентаризація та грошова оцінка острова як пам’ятки археології? Поволі, але невпинно, перетворюється у «царське село» й рекреаційна зона, де колись було 7 санаторіїв, 9 баз відпочинку, дитячий табір, а тепер з-за бетонних стін виглядають тереми новоспечених князьків...
    Не випадково на початку нинішнього століття місцева знать всіляко домагалася перетворення Хортиці в Національний парк. А після того, як за ініціативою міського голови Євгена Карташова міські землі були передані заповіднику, деякі гарячі голови почали вимагати їх повернення. І, хоч їхні мрії не збулися, законодавчі шпарини дають можливість захоплювати ласі шматки на острові. Але навіть за такої анархії проблему можна було вирішити раз і назавжди, організувавши планове переселення хортичан за рахунок державних коштів чи фінансових ресурсів інвесторів. Тільки коли це зроблять?


Опора — на місцеву владу і громадськість


Якщо політики, зробивши якусь подачку, піаряться на проблемах острова, то місцева влада, навпаки, займає конструктивну позицію. Ставлення міського голови Євгена Карташова відоме давно, а от голова облдержадміністрації Олександр Старух для багатьох став приємним відкриттям. Він — вчений-історик, співавтор отієї «заниканої» в Кабміні державної програми, яка б могла дати Національному заповіднику просто-таки космічний старт. І, поки політики чубляться в Києві, запоріжці намагаються самі вирішувати задавнені проблеми. При голові облдержадміністрації створена постійно діюча, а в міській раді — тимчасова депутатська комісія, що допомагають адміністрації Національного заповідника боротися за кожний клаптик хортицької землі, налагоджувати стосунки з «аборигенами», підтримувати елементарний порядок.
У південній частині острова вдалося відселити дві сім’ї і вивільнити 1,5 гектара для відновлення природних ландшафтів. Недавно в облдержадміністрації презентували проект Системи поводження з побутовими відходами на Хортиці, розроблений асоціацією громадських організацій «Інститут екології і краєзнавства «Запорозький край». Міська рада почала наводити лад в орендних відносинах із землекористувачами, провівши тут інвентаризацію комунальних об’єктів. А обласна рада виділила кошти на інвентаризацію зелених насаджень, після чого державне об’єднання «Запоріжжяліс» має передати їх заповіднику. Про це було стільки розмов, а нічого не робилося, аби покласти край безкінечним пожежам! І цього року Хортиця палала, та завдяки швидкому реагуванню площа згарищ зменшилася вдвічі. Ціна за перебування в межах великого міста висока, і навіть об’єднаними зусиллями охорони заповідника, лісників та співробітників МНС стримати натиск десятків тисяч неорганізованих відпочивальників не завжди вдається. Адже біля кожного куща охоронця не поставиш.


Мати січей запорозьких


Якби не друзі, то заповідник скнів би, як і за радянських часів. Але ініційована заступником Голови Верховної Ради Миколою Томенком громадська благодійна акція «Відродимо Запорозьку Січ!» дала змогу зібрати близько мільйона гривень на завершення будівництва історико-культурного комплексу, яке з 2004 року державою не фінансувалося і продовжилося лише завдяки спонсорській допомозі колективу ВАТ «Запоріжсталь». Та щоб містечко живої історії стало повноцінним об’єктом, потрібен ще не один мільйон на його «начинку», і цю проблему допомагають вирішувати традиційні пленери художників, фестивалі дерев’яних скульптур та добровільні пожертви людей з усієї України. Пропозицій щодо проведення різноманітних мистецько-культурних проектів уже цілий портфель, а найпершими тут побували кіношники з Росії й України — знімали «Тараса Бульбу».
За числом відвідувачів Хортиця — у чільній п’ятірці туристичних перлин країни. Тільки в Музеї історії Запорозького козацтва сьогоріч побувало більше 200 тисяч душ, а доходи заповідника від туризму за останні два роки зросли втричі. Козацький музей теж не впізнати. Його фонди поповнилися, створені нові експозиції, проводяться різні виставки. А приєднання на правах філії єдиної уцілілої Кам’янської Січі ХVІІ—ХVІІІ століть (це в Херсонській області) перетворило заповідник у справді національний.
У просторому ангарі на території козацького кінного театру стоять два підняті з дніпровських глибин кораблі — відреставрована козацька чайка та однощоглова бригантина. Вони, в складі Дніпровської козацької флотилії, брали участь у російсько-турецькій війні ХVІІІ століття. За браком коштів консервацію бригантини не вдалося завершити. Зважаючи на цінність унікального дерев’яного судна та славну сторінку в спільній історії братніх народів, голова облради Олександр Нефьодов звернувся по допомогу до глави уряду Росії Володимира Путіна, і росіяни відгукнулися. А на дні поблизу Хортиці лежать ще кілька кораблів, підняти їх заважає фінансова скрута. Тож будівництво Музею кораблів, як і археологічного музею, знову відкладається. Чи не будемо чекати, а знову скинемося громадою?

Запорізька область.
На знімках: комплекс «Запорозька Січ»; експозиція Музею історії запорозького козацтва; народний артист України Михайло Голубович у ролі Тараса Бульби.


Фото автора.