Куди ви зі своїми салом та сиром?

До того ж стосується вона не тільки м’яса, молока, а майже всього того, що вирощується на наших полях та фермах. Вступ до СОТ так і не став омріяною перепусткою до європейських ринків для вітчизняних аграріїв. А проте саме українське зерно, цукор, м’ясна продукція могли б бути чи не основним джерелом прибутку для нашої економіки.

Розмову про аграрний експортний потенціал області начальник управління ветеринарної медицини Микола Айшпур починає з приємних спогадів. Під час поїздки до Німеччини на прилавках супермаркету несподівано побачив продукцію земляків — мед, вироблений в Ізяславі. На жаль, на цьому приємні спогади і закінчились. Потім, хоча б хто скільки придивлявся, так і не зустрів українських, а тим паче — подільських етикеток.

— А чому? — запитує Микола Володимирович. — Невже ми і справді не можемо ні виростити, ні виготовити щось смачне, корисне і якісне?

Та чому ж ні?! Попри всі нинішні проблеми сільської економіки є у нас і рекордні врожаї, і сучасні технології переробки. За прикладом далеко ходити не треба. Одна з місцевих птахофабрик не тільки вирощує високоякісну курятину, а й частково переробляє її, виготовляючи чудові рулети, на які і попит є, і навіть через кордони цій продукції вдалось пробитись.

Але обидва приклади — це швидше виняток, ніж правило. У статистичній інформації про експорт тварин, сировини і продукції з області у більшості граф стоїть прочерк. З початку року жодної голови великої рогатої худоби, коней, овець, будь-якої птиці за кордон продано не було. Чи не єдиний, кому вдалось зробити справжній прорив із своїм товаром, стало товариство «Авіс», котре вимірює закордонні поставки уже мільярдами штук яєць. І лише два м’ясокомбінати спромоглись експортувати близько 4,5 тисячі тонн яловичини. Та що цікаво, навіть цим товаровиробникам так і не підкорились європейські ринки, лише іранські, сирійські та російські.

— Можна не сумніватись, що відправляли м’ясо найкращої якості, — продовжує тему Олександр Садов’юк, начальник відділу держветінспекції та ветсанекспертизи. — Не секрет, що поставки продуктів, скажімо, до Росії — питання таке політизоване, що навіть найменша дрібничка може стати причиною відмови.

Та й хіба тільки східних партнерів це стосується? Вибагливий та дуже уважний до свого здоров’я споживач з об’єднаної Європи не менш прискіпливо вивчає запропоновані нами харчі. До того ж там надто цінують і поважають свого селянина, щоб віддати його на поталу конкурентам.

— Ми всі були здивовані, коли дізнались, що одна з кращих в області ферма, яка належить корпорації «Сварог», не витримала іспит приїжджих експертів, — продовжує Садов’юк. — І причина зовсім не в якості молока, яке там виробляють, а якась довідка, котрої просто не було під рукою. Та цього виявилося достатньо, щоб припинити перевірку і відмовити в дозволі на експорт. Прикро звичайно, що наш товаровиробник вмовляє всіх купити найкращий товар, а до себе завозимо таке, що й продуктом назвати не можна. Чого тільки вартий отой славнозвісний фарш чи так звана птиця механічної обвалки. Останнє — це просто скелети бройлерів, з яких уже знято м’ясо, та це не заважає нашим переробникам виготовляти з них і ковбасу, і сосиски...

А про те, що дивний продукт із назвою «пальмова олія» просто зачарував всіх харчовиків своєю ціною у три—чотири гривні за кілограм, вже й говорити не доводиться. Сьогодні майже не знайдеш продукту, де б не був використаний цей інгредієнт. На його тлі колишні соєві добавки, котрі всі ми так дружно сварили, є ледь не дієтичним компонентом.

«Чому ж дозволяєте усе це завозити в країну і наповнювати наш споживчий ринок?» — не втримуюсь від запитання до співрозмовників. Відповідь банальна: що не заборонено законом, що схвалено технічними умовами випуску тієї чи іншої продукції, того не в силах зупинити жоден ветеринар, хоч на нього тепер і покладені обов’язки контролю за якістю сільгосп-продукції. Найбільша наша проблема саме і полягає в тому, що на різних полюсах знаходяться закони та життєві реалії, омріяні бажання сільгоспвиробника та його практичні можливості.

У розмовах із фахівцями не раз доводилось чути: про які експортні поставки може бути мова, коли вітчизняний переробник вже давно відчуває голод сировини. І стосується це практично всіх харчових галузей. Цукровики готові відновити роботу законсервованих заводів, аби тільки сіявся буряк. М’ясокомбінати мають можливості переробляти сировини на порядок більше, аби тільки було своє м’ясо. Про те, що між збирачами молока йде давня і вперта конкуренція, вже й говорити не доводиться...

Не так давно після капітального оновлення і потужного інвестиційного оздоровлення запрацював Старокостянтинівський молочний завод. Можливості підприємства просто колосальні. Щодоби тут здатні переробляти до 400 тонн молока, виготовляючи масло, тверді сири, сухе молоко та сироватку, інші молочні продукти. І технології тут сучасні, і стандарти не нижчі від європейських, і продукція могла б стати серйозним конкурентом на будь-якому ринку. Одна біда: завантажити це виробництво нічим, бо щоденні заготовки сировини практично на порядок нижчі від потужностей.

Мало того, хоча б які новинки підприємство запропонувало закордонному споживачеві, перескочити дозвільну експортну планку йому все одно не вдасться. Бо стандарти якості зачіпають не тільки виробничі технології, а прослідковують весь ланцюг: на яких грунтах і які були вирощені корми, котрі їла худоба. А потім яке молоко і в яких умовах ця худоба дала.

Ось тут і лежить найбільший камінь спотикання. Про які стандарти сировини може йтися, коли близько дев’яноста відсотків молока заготовляється у приватному секторі. А хто ж там може забезпечити збирання молока без контактів з руками і повітрям, майже стерильну чистоту і головне — обов’язкове його охолодження? Найвищі технології у дядьківському хліві — це відро з теплою водою, рушник та чиста марля, щоб перецідити молоко у дійницю.

Можна скільки завгодно говорити, що домашнє молочко, бабусин сир із печі чи обсмалене соломою сальце — це справді смачний та здоровий продукт, але світовий споживач вже давно живе за іншими стандартами, і пройти через сито їхніх вимог цим харчам не дано.

Треба визнати, бездарна аграрна стратегія останніх років звела нездоланний мур між вітчизняним товаровиробником та світовим споживачем. Всім зрозуміло: що менше ми виробляємо продукції, то менше продаємо, а що менше продаємо — то менше виробляємо. Хіба може розірвати це зачароване коло навіть дуже старанне господарство, якщо його зусилля більше ніхто не підтримує. А вже про те, щоб самотужки перестрибнути мур дозволів, стандартів, вимог, аби вийти на такий омріяний закордонний ринок, вже давно і мови ніхто не веде.

Хмельницька область.

Мал. Олександра МОНАСТИРСЬКОГО.