7. І на завершення...


«— Андрію, а чи ми маємо вже квиток на поїзд?
— На який, Юрію Володимировичу?
— До Харкова...
На вулиці стемніло. Бродвеєм снувало багато людей, але спускатися в підземку не хотілося. Десь там, за видноколом, був третій Харків Юрія Шереха... За три тижні Юрія Володимировича не стало».
Так описав останні дні Вчителя
(Ю. Шевельова) один із його прихильників (мовознавець А. Даниленко).
Вчитель жив думками про Батьківщину — Україну, і з нею йшов в інший світ.
Тому зовсім не дивно, що свої незакінчені мемуари «Я — мене — мені... (і довкруги)» Ю. Шевельов присвятив «Учням, що були, самі того не знавши, вчителями». Їм — своїм наступникам, віддав він належне й на останній сторінці спогадів. Але в заключному сумному переліку улюбленців Олесь Гончар уже відсутній. Немає радості й у словах Вчителя, що його Вітчизна (відтепер Незалежна!), відкривши кордони для свого блудного сина, дала йому холодне (відсторонене, байдуже) визначення — «людина з діаспори» (т. 2, стор. 294).
Єдине, що могло втішати Ю. Шевельова в цій ситуації, то це те, що він не був самотній за океаном. «Людей з діаспори» за нашими кордонами, можливо, стільки ж, скільки й у самій Україні. Принаймні тільки в Росії вихідців із наших країв близько 20 мільйонів. В обох Америках (Північній та Південній) — понад п’яти...
Говоримо про стосунки Вчителя та Учня, а виходимо на масштабні проблеми.
Дивуватись тут нічого — питання співпраці зарубіжних українців з Батьківщиною (точніше — єднання світового українства) досі по-справжньому не потрапили в поле зору провідників нашої держави. Зате, крім добре відомого своєю діяльністю і в Америці, і в Європі, і в Азії Товариства «Україна», народились його клони — «Українська всесвітня координаційна рада» та ще декілька псевдогромадських (звичайно, «міжнародних», наприклад, «Четверта хвиля») організацій, діячі яких якщо не прагнуть дублювати роботу Товариства «Україна», то найчастіше вносять хаос в архіважливий рух за єднання українців у світі.
Нас роз’єднують, ми роз’єднані... Схід — Захід... Ми не здатні (швидше — не хочемо) стати столицею світового українства.
І хто нас роз’єднує? Зарубіжні зайди, доморощені егоїстичні марнославці, люмпени з кримінальними біографіями? А все тому, що залишаємось бути провінцією, бо «провінція — все те, що не думає, що воно столиця світу. Провінція — все те, що не стверджує себе столицею світу. Провінція — не географія, а психологія (акцент мій. — В.А.). Не територія, а душа» (Ю. Шерех (Ю. Шевельов. — В.А.) «Пороги і запоріжжя», Х., 1998, т. 1, стор. 580).
То чого ж дивуватися, що за 18 років ні видатні наукові досягнення та відкриття, ні багатий практичний досвід (наприклад, у галузі сучасних технологій чи економіки) наших співвітчизників («людей з діаспори») по-справжньому так і не прийшли в Україну.
Досить сказати, що в альма-матер
Ю. Шевельова та О. Гончара — Харківському університеті студенти найчастіше або не знають, або лише «щось чули» про своїх Нобелівських лауреатів І. Мечникова, С. Кузнеця, Л. Ландау. Не будемо вже нагадувати про інших вчених (харків’ян за походженням) зі світовими іменами. Не випадково на вузівських сайтах в Інтернеті Г. Квітка-Основ’яненко досі подається як «Цветок-Основяненко», оскільки ХНУ так і не став україномовним, а, як сказано було колись під час заснування Київського університету, служить насамперед справі «обрусения края» тобто Слобожанщини.
Як бачимо, стосунки й полеміка між двома видатними діячами нашої науки та культури виходять далеко за рамки особистих проблем. Уже зазначалося, що О. Гончар дивувався й не міг зрозуміти, чому саме він став об’єктом нападок заїжджих мракобісів та тутешніх анальфабетів. Виявляється, цілеспрямована дискредитація провідних діячів культури колишніх республік СРСР — не унікальне явище на пострадянських теренах, а цілеспрямована й скоординована пропаганда. Ще у складнішій, ніж О. Гончар, ситуації опинився видатний білоруський прозаїк-фронтовик В. Биков, котрому довелося доживати своє життя то у Фінляндії, то в Німеччині, то в Чехії. На батьківщині письменник творчо працювати ніяк не міг. Лише вмирати приїхав додому...
І причина цього передусім у тому, що письменники-патріоти відкрито виступали за незалежне майбутнє їхніх народів, розвиток мови, національних культури та освіти.
Щоправда, читачі О. Гончара виявилися морально вищі й за комуністичну владу УРСР, й за нинішніх «неофітів», котрі взялися «просвітити... материні очі современними огнями. Повести за віком...» (Т. Шевченко «І мертвим, і живим...», 1845) й не зрадили автора «Прапороносців» та «Собору», підтримуючи його до останніх днів.
Тому не зайвою є для нашого суспільства дискусія про відсутність в Україні масштабних програм щодо відродження духовного життя, зокрема, літературного. Мова не йде про повернення колишньої державної фінансової підтримки спілок та творчих об’єднань, а про розвиток бібліотечної мережі, видавництв, торгівлі, виставкової справи, заохочення перекладацької діяльності, що не суперечить принципам ринкової економіки і сприяє розвитку демократії (демократична та ринкова Франція не одне десятиліття успішно використовує національно спрямовану політику заохочень та пропозицій, дбаючи насамперед про французьку духовність, а потім (не менше!) про європейську та світову. До речі, вагомий внесок у це зробив колишній міністр культури в уряді Ш. де Голля письменник А. Мальро).
Країна без високого рівня культури та освіти не здатна мати захисний імунітет від пропаганди, що дискредитує її інтелектуальні та моральні цінності. Недаремно Павло Тичина твердив, що «без музики ніякими гарматами не встановити» жодного суспільства («Замість сонетів і октав», 1919—1920).
Тож діалог через океан — не випадковий епізод наших днів.
Доречно згадати тут Вацлава Гавела — чи не найуспішнішого сучасного європейського політика (президента Чехії), котрому (не без помилок!) вдалося прокласти для своєї країни рятівну дорогу із «соціалістичного табору» в об’єднану Європу. В одному зі своїх есеїв В. Гавел казав про парадоксальний стан переможця, котрий потрапляє в полон розгубленості, одержавши омріяну свободу. Незалежна Україна ось уже майже два десятиліття перебуває в такому стані. Не здійснивши люстрації (відправивши в небуття збанкрутілу комуністичну владу, належало не допустити в нову всіх, хто був відданим колаборантом комуністичного режиму), не виробивши справді української внутрішньої та зовнішньої політики, ми заклякли на світових роздоріжжях. Закономірно, що, наприклад, колишній посол США в Україні Дж. Метлок назвав нас «нацією нізвідки».
Трагедії тут особливої немає, бо чого чекати від іноземців, якщо українську історію в наших школах почали вивчати лише з приходом незалежності.
Річ в іншому.
Нігілізм (заперечення загальновизнаного) щодо України загалом, її державності зокрема, немов інфекція, не тільки швидко поширюється, а й створює негативні прецеденти. Ті ж лідери й політики північного сусіда дозволяють собі підтакувати Дж. Метлоку, нав’язуючи свої недолугі «теорії» українського шляху в майбутнє, котрий, на їхнє переконання, має пролягати лише в московському напрямку.
Нагадаємо раніше визначений ланцюжок ініціаторів наклепницьких кампаній та дезінформації, в центр яких потрапили Вчитель та Учень (Ю. Шевельов та О. Гончар): І. Білодід, Р. Якобсон — Г. Грабович зі своїм кумом П. Магочі (ідеолог русинства) та п’ятиколонними наслідувачками... «Проффесор», з’явившись на київських видноколах, в одній із провідних наших газет 1992 року обнародував свою радикальну за вимогами «програму» дій для України під назвою «Пора знімати маски». Починалась вона так: «Щонайменше можемо ствердити, що в Україні, яка тільки-но переступила поріг незалежності й державності...» (?!).
Отакої!
Україна — пряма спадкоємиця Русі Київської, як держава формувалась уже в добу Гетьманату Б. Хмельницького (тобто від 1648 року). У різних формах автономії вона існувала до 1782 року, коли Росія, врешті-решт (інкорпорувавши національну еліту в імперську: кому дворянство, кому урядові посади, кому ласі земельні наділи з тисячами кріпаків...), не впровадила на наших землях кріпосне право та губернське адміністративне управління.
1991 року Україна ВІДРОДИЛА свою державність, а не «переступила поріг»... Тим паче що від 1945 року УРСР була юридично незалежною країною, оскільки, як засновниця ООН, не могла мати іншого статусу.
Утяв це «проффесор» (у нас, правда, вистачає своїх таких «проффесорів»), якийсь час пересидів, а, не одержавши гідної відповіді, згріб навколо себе охочу до грантів та доларових гонорарів публіку й почав утілювати свою «програму» в життя.
Щоправда, нових америк він не відкрив, змавпувавши відомий досвід тих-таки російських футуристів: Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Павла Тичину, Максима Рильського та інших письменників — геть «з українського пароплава сучасності» і так далі. Такі невіглаські заклики з комсомольським завзяттям підхопили грабовичські підспівувачки, взявшись за Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Агатангела Кримського, інших метрів вітчизняної літератури, маніакально вишукуючи щось «сенсаційне» в їхньому особистому житті.
Не зупинила цинічних грабовиченят і тверда засторога Ю. Шевельова: «Про це не треба писати, бо це не має відношення до літератури».
Фінал закономірний: одна із «пристрасних модернізаторок» вітчизняної літератури врешті-решт прийшла до «геніального» висновку: немає нічого, все кіч! (іншими словами, немає української літератури, є лише письменницькі поробки, котрі не можуть претендувати на художню цінність тощо).
...За два місяці до кончини Олесь Гончар записав у щоденнику:
«Мене знову цькують.
Не так чужі, як свої. Це — найболючіше.
Не розуміють того, що коли я вмру, поменшає світла в Україні.
Тільки декотрі, далекоглядні, здатні це усвідомити.
Боронитись? Не маю фізичних сил. І смерті я не боюсь.
Я — повен любові» (т. 3. стор. 569).
Ці рядки зовсім не якась самооцінка письменника — загальновідомо, що О. Гончар у житті був скромною людиною, а як митець реально оцінював написане ним.
Ці слова, на наш погляд, зовсім про інше.
Якщо спробувати визначити, ідеалам якої доби близька творчість О. Гончара, то, зрозуміло, що насамперед належить говорити про європейське Відродження з його культом Людини — найвищої цінності у світі, з його гуманізмом.
Це й мав на увазі письменник, говорячи про світло, якого поменшає в Україні з його відходом у вічність. Не випадково
О. Гончар визначав свій творчий метод як поетичний реалізм.
Опоненти автора «Прапороносців» та «Собору» декларують себе палкими прихильниками різних «-ізмів», хизуються на трибунах (через слово у них запозичені терміни, той-таки «дискурс» завжди на язиці!). І жодна з тих «критикес» не задумується над тим, що ж насправді привезли їм у своїх зачовганих валізах «проффесор» та іже з ним? Родзинки чи мешканців комуналок — прусаків? Мабуть, багато хто знає байку про булочки, коли в якогось пекаря випадково потрапили в борошно відомі комахи? Додавши в тісто родзинки, кмітливий пекар частував бажаючих: кого булочками з родзинками, кого з прусаками...
Зрозуміло, що в радянські часи в українській дійсності панувала виключно комуністична ідеологія. Навіть кібернетика та генетика вважалися «буржуазними» явищами, ворожими вітчизняним науці, освіті тощо. Але сьогодні суспільство освоює світові цивілізаційні здобутки, прагне адекватно відповідати викликам часу.
І в цьому контексті (тому самому дискурсі!) імпоновані нашим «просвітителям» «-ізми» — це вже вчорашній день. А
Ф. Ніцше, А. Тойнбі, X. Ортега-і-Гассет й інші авторитетні філософи та дослідники, на кого опиралися «батьки-провідники» модерністських течій — то позавчорашній день. «Навколопроффесорська» зграйка піраній-псевдоінтелектуалок повинна врешті зрозуміти, що вони говорять й пишуть про те, що Людство вже давно проминуло й чим переболіло. У провінційному Пацикові (за Ю. Шевельовим) це когось, може, й розчулило б. Наприклад, екзальтованих читачок «Польових досліджень фригідного чи марнославного пупоцентризму».
Як кажуть, кожному своє...
Нині ми зустрілись з новими проблемами: глобалізацією, егоїзмом «золотого мільярда», екологічними загрозами, наслідками планетного потепління тощо. Не хаос, песимізм і деструкція, а єднання потрібне сьогодні. І без віри в Людину, її інтелектуальні можливості, творчий потенціал неможливо знайти відповідь на запитання: «Чому Людина не може виконати свого призначення у цьому світі й чому так недосконало влаштований світ?».
Як писав колись талановитий поет (і, на думку новітніх нігілістів, «колаборант») Максим Рильський: «Нове життя нового прагне слова». А от яким буде воно, те СЛОВО, передбачати, очевидно, невдячна справа.
Прийде — прочитаємо.
А нігілістичне ставлення до літератури, мистецтва, врешті, культури, освіти призводить до знищення межі між красою й потворністю, «високим» і «низьким», «елітарним» і «масовим»...
Не дегероїзація Людини (а разом з цим висування в літературні герої представників суспільного дна), не наступ «масової культури» і тим паче естетичний еклектизм потрібні сьогодні. Наслідки виштовхування української літератури та літературознавства на тупикові манівці виявили себе насамперед у занепаді літературного життя, блюзнірському бешкетуванні навколомистецьких «нових дегенерацій», члени й членкині котрих здатні лише на епатажні назви своїх гуртів. Творчого підкріплення галасливих декларацій як не було, так і немає. Бо королі й королеви голі! (До речі, буває й у буквальному розумінні... Треба ж чимсь привернути до себе увагу. Чому б не скандальною фотосесією?).
Але ховатися за маскою Гамлета — це одне, а зіграти шекспірівського героя — зовсім інше.
Тож полеміка «Вчитель — Учень»
(Ю. Шевельов — О. Гончар) не закінчилася. Бо реально є вагомий інтелектуальний спадок Вчителя й популярна художня проза Учня і є метушіння порожньогонорових, але безплідних мосьок. Переважує перше, бо зерно завжди важче полови.
...Колись Європа спробувала повернути до життя ідеали Античності й народилася доба Відродження.
Наша античність в духовності Русі Київської — основі українського державотворення. Отже, ad fontes (до джерел)!

P.S. Завершуючи публікацію нашої серії, редакція «Голосу України» і автор дякують усім, хто відгукнувся на наше прохання вносити свої доповнення та зауваження стосовно перебігу описаних подій.