Десятий стартуватиме у Миколаєві

— Так, цьогоріч матимемо ювілейний конкурс. Якось ішли рік за роком і не згледілись, як — десять років. Хоч і маленький, але ювілей. Навіть для невеликої організації чи проекту — протриматися і протриматися успішно — це багато, а ми ж — мільйонна армія юних знавців рідної мови. Навіть елементарний підрахунок — щороку в конкурсі, починаючи з другого, брало участь до 5 мільйонів школярів, студентів, учнів профтехосвіти, військових. Отже, за десять років ми наближаємося до 50 мільйонів учасників. Тобто майже всього населення України. Вражає? Безумовно, вражає! Не може не вражати! Ви ж тільки вдумайтеся: школярі, котрі брали участь у першому конкурсі у віковій номінації «другий клас», нині — абітурієнти вищих навчальних закладів. Їхнє шкільне життя проходило під знаком конкурсу Петра Яцика. Вони вже собі не уявляють: як це навчатися в школі і не бути учасником цього унікального марафону. Для них ці поняття — явища тотожні. А студенти! Ті, що брали участь на самому початку в нашому конкурсі, нині вже давно кваліфіковані працівники різних установ, а хтось з них виховує вже й власних дітей... Отак летить час! А щодо того, чи хочеться озирнутися назад, то, звичайно, хочеться!

Навесні 2000 року наш тодішній президент Ліги — український бізнесмен і меценат з Канади Петро Яцик та виконавчий директор Ліги, письменник Михайло Слабошпицький на щорічних зборах запропонували на розгляд колег новий проект — конкурс з української мови. Тоді такі акції на підтримку державної мови були дуже не на часі і, здавалося, з того проекту навряд чи що вийде. До речі, й ініціатива цього проекту виникла ще десь за чотири роки до того, але чиновники Міністерства освіти її ігнорували. А тим часом Яцик приїздив в Україну, багато мандрував, спілкувався з людьми і бачив, що з кожним роком у незалежній Україні стан державної мови погіршується, а отже, треба щось робити. За зразок стала сусідня Польща, де щороку відбувається радіо- й теледиктант з польської мови. Там це загальнонаціональна акція, дуже патріотичний захід, у якому бере участь весь польський народ на чолі з його Президентом. Акція дуже об’єднавча і консолідуюча. То чом би щось подібне не робити й нам? Члени Ліги, звісно, підтримали цю ідею.

Петро Яцик одразу після зборів повернувся до Канади, а Михайло Слабошпицький тут, в Україні, розпочав дуже непросту справу щодо втілення того мовного проекту в життя, тобто готував документи для Міністерства освіти, а згодом ходив з ними до освітянських чиновників і «пробивав», «пробивав», «пробивав». Хочу наголосити, що цей проект став можливим лише після того, як Міністерство освіти очолив Василь Кремень. Про цю людину хочеться сказати окремо. Академік НАН України, президент Академії педагогічних наук України, зрештою, просто патріот і небайдужа людина, Василь Кремень зрозумів нас, побачив перспективу нашого проекту, а головне — відчув його своєчасність і нагальну потребу і — конкурс було започатковано. До речі, Василь Григорович, допоки очолював міністерство, відкривав урочистості з нагоди і початку, і завершення кожного конкурсу, піднімаючи цим престиж цього унікального мовного турніру і демонструючи власну небайдужість до ситуації, в якій нині перебуває державна мова.

Хочу також назвати ім’я ще одного славного чоловіка — Ярослава Яцківа, астронома, академіка НАН України. Саме Ярослав Степанович — тоді перший заступник міністра освіти і науки України — 24 серпня 2000 року у День Незалежності презентував наш проект у столичному Будинку вчителя, доклавши перед цим чималих зусиль для започаткування мовного проекту.

Міністр освіти і науки Василь Кремень підписав наказ № 345 про проведення Першого конкурсу знавців рідної мови (так він тоді називався). Це вже сьогодні конкурс з української мови сприймається як щось звичайне, а тоді багатьма він сприймався як щось малозрозуміле: мільйонер з Канади викидає гроші на те, аби обдаровувати сотні й тисячі школярів за добрі знання з української мови. Багатьох вразили тоді й чималі суми премій для переможців. Але Яцик був переконаний: конкурс має бути подібним до олімпійських змагань. Якщо великі перемоги — то мають бути й великі премії! Пам’ятаю Яцикові слова: «В Україні часто організовуються змагання, конкурси. Перемагають сильніші та розумніші. Але чомусь за свої потрачені зусилля, за свої таланти вони отримують блискучий картон». Тоді Яцикові заперечували деякі освітянські чиновники: мовляв, великі гроші зіпсують дітей. Але час показав, що гроші, чесно зароблені власними знаннями, не зіпсували переможців Яцикового конкурсу. Це були гроші, не подаровані добрим дядечком з Канади, а зароблені власним розумом і інтелектом, тобто виборені у піврічному марафоні пліч-о-пліч з іншими знавцями рідної мови.

Мені здається, що і Петро Яцик, і Михайло Слабошпицький на початку ще погано уявляли масштаби і перспективи свого проекту. А коли навесні 2001-го під час нагородження переможців у престижній залі Національної філармонії було названо цифру в 200 000 учасників, то були вражені не лише вони. Петро Яцик від’їжджав до Канади зворушений до глибини душі і схвильовано говорив нам: це найголосніший і найуспішніший з усіх моїх благодійних проектів.

На жаль, він так і не дізнався про те, що наступний, другий, конкурс уже об’єднав під своїми прапорами понад 5 мільйонів школярів і студентів... Грандіозна ідея масового мовного марафону пішла у народ...

Хоча другого конкурсу могло просто не бути! Буквально напередодні його старту Петро Яцик помер. До Ліги телефонували школярі, студенти, вчителі, батьки. Всіх цікавило лише одне: невже зі смертю мецената помре і його унікальна справа. Донька Петра Яцика тоді продовжила справу батька. Її щиро вітала вся Україна, у школярів вона викликала повагу і захоплення. Ще б пак: донька самого Петра Яцика! Скільки добрих щирих слів вона почула впродовж другого, третього, четвертого і п’ятого конкурсів. Але потім вона вчинила те, чого ні організатори, ні конкурсанти не можуть зрозуміти досі. Освітня фундація Петра Яцика на чолі з його донькою припинила фінансування проекту.

— Інакше й бути не могло! Є речі, святі для кожної нормальної людини. Я завжди був переконаний у тому, що на українській землі має панувати українська мова. Є мова — є й нація, немає мови — немає й нації. Хочете, щоб народ став бездержавним, заберіть у нього мову. У цьому був переконаний Петро Яцик, на цьому стоїмо і ми. А якщо доньці Петра Яцика його ідеали й помисли чужі й далекі, то на те немає ради. Зрештою, хто завтра згадуватиме Надю Яцик, а от пам’ять про нашого побратима, великого українця Петра Яцика житиме у серцях юних українців. Зрештою, наш конкурс носить його ім’я.

— Так, 9 листопада 2007 року, в День української писемності та мови, з’явився Указ Президента В. Ющенка «Про Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика», в якому записано таке: «Підтримати ініціативу Ліги українських меценатів та Національної ради з питань культури і духовності стосовно проведення Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика як щорічного загальнонаціонального заходу для піднесення рівня знань з української мови, виховання у молодого покоління любові до мови свого народу, забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя». В Указі також ідеться про щорічне виділення бюджетних коштів для організації та проведення нашого конкурсу.

28 листопада 2007 року був виданий другий Указ Президента «Про деякі заходи щодо піднесення ролі української мови», де в п. 1 зазначено: «Заснувати, починаючи з 2008 року, 14 щорічних стипендій Президента України переможцям Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика». А в останні дні грудня 2007 року з’явилася Постанова Кабінету Міністрів України, де записано: «Стипендії Президента України переможцям Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика виплачуються у розмірі 4,375 мінімальної академічної стипендії студентів вищих навчальних закладів ІІІ—ІV рівнів акредитації».

Але ті, хто має фінансувати інші заходи конкурсу (зокрема, Міністерство культури і туризму), виявилися не на висоті. Окрім орендної плати за проведення врочистої церемонії закриття конкурсу в театрі імені Івана Франка вони не дали ні копійки для цього широкомасштабного мовного марафону, який потребує чималих коштів. Адже треба було нагородити до тисячі переможців і призерів обласних змагань, кількадесят призерів загальнонаціонального рівня, а також до півтисячі представників світової української діаспори. Були — хай і не такі великі — адміністративні витрати (в межах 40—60 тисяч гривень). Усе це лягло на плечі меценатів конкурсу.

Користуючись нагодою, скажу про деяких з них. Союз українок Австралії (голова Х. Сивенька-Бейлі, секретар В. Домазар), Крайові управи ветеранів дивізії «Галичина» США (голова П. Буняк), Канади (голова Л. Бабій), Австралії (Т. Андрушко), Фундація імені І. Багряного (голова Г. Воскобійник, скарбник О. Коновал). Окремо треба назвати Л. Ліщину, О. Харченко з канадського Торонто — вони меценати усіх десяти конкурсів. А поряд з ними також українці з Торонто — Р. Колісник, С. Ключник, А. Коморовський, М. Фішер-Слиж, подружжя Татарків зі США, Леся Ткач з Австралії... Україну в цьому почесному реєстрі представляють АТ «Оболонь» (почесний президент О. Слободян), Президентський фонд Леоніда Кучми «Україна», АТ «Ексімед» (голова О. Огороднійчук), АКБ «Експрес-банк» (голова правління О. Чуліцька), редакція газети «Ваше здоров’я» (головний редактор М. Берник), Інститут літератури НАНУ (директор М. Жулинський), донька президента УГВР Кирила Осьмака Н. Осьмак, подружжя поетів і правозахисників Калинців, народний депутат М. Косів...

Але пропоную завершити тему конкурсу і влади. Звичайно, хотілося б, щоб до цього проекту наші очільники ставились як до державної справи, бо що може бути в державі важливіше за державну мову? Щоб на відкритті і закритті кожного конкурсу були присутні і Президент України, і віце-прем’єр України, і міністр освіти та науки. Щоб конкурс здобув у нашої влади належне пошанування і щоб вона усвідомлювала, яка його мета і чому він такий важливий для української нації, для Української держави. Принагідно нагадаю, що переможцям Першого конкурсу премії вручав тодішній Президент України Леонід Кучма, він, до речі, й нині опікується нашим конкурсом, даючи кошти на премії переможцям від свого благодійного фонду.

— Ми пишаємося тим, що військові так активно долучилися до нашого мовного марафону. Вони повинні чудово знати мову своєї держави, бо завтра їм захищати цю країну. А мова дає усвідомлення того, якої країни ти син. Ні для кого не секрет, що ще донедавна мовою спілкування в армії була мова сусідньої держави. Нині є наказ міністра оборони України про участь військовослужбовців у щорічному Міжнародному конкурсі з української мови імені Петра Яцика. За звання найкращого знавця рідної мови щороку змагаються учні військового ліцею ім. І. Богуна та студенти всіх вищих навчальних військових закладів України. До речі, деякі з військових навчальних закладів України брали участь у конкурсі ще до наказу міністра оборони і ми їх нагороджували цінними подарунками та дипломами. Це дуже знаково, що серед наших конкурсантів є й військові.

— Я навіть з приємністю нагадаю ці країни, адже їхні прапори прикрашають сцену театру імені Івана Франка під час закриття конкурсу, — Бельгія, Білорусь, Вірменія, Грузія, Іспанія, Казахстан, Молдова, Естонія, Португалія, Польща, Фінляндія, Росія (Татарстан, Єкатеринбург, Томськ, Петропавловськ-Камчатський, Башкортостан), Словаччина, Чехія, Сербія, Туркменістан, Узбекистан, Румунія, Латвія, Словенія, Німеччина, США. До них нині приєдналися Фінляндія, Швеція і Китай. Переконаний, що цей список буде значно більший, адже співорганізатором конкурсу є Міністерство закордонних справ України. Хоча, наголошую вкотре: українська діаспора мовну ситуацію в Україні не покращить і не врятує. Зробити це ми мусимо самі, не очікуючи допомоги ні від кого, але нам приємно, що українці світу солідаризуються з нами і доводять усьому світові, що українська мова — мова світова.

— Так, уже маємо кошти від згадуваного Л. Ліщини, від подружжя Татарків, від п. Фішер-Слиж... Певен, що всі наші меценати знову будуть з нами, а ось з приводу державної фінансової підтримки проекту маю глибокі сумніви.

— Це вже добра традиція — відкривати новий конкурс у якійсь з областей України і передавати його як естафету. Перший стартував у Києві, другий — на Черкащині, батьківщині Тараса Шевченка, третій — на Волині, в рідних краях Лесі Українки, четвертий — на батьківщині Петра Яцика — на Львівщині, п’ятий — у Запоріжжі, козацькій колисці, шостий — у зрусифікованому, але українському Криму, сьомий — у Чернігові, восьмий — на Кіровоградщині, дев’ятий — у Чернівцях... Чому нині —  Миколаїв? Бо таким було побажання миколаївських освітян. Ми нікого не примушуємо. Знаю, що миколаївські освітяни, як перед ними їхні колеги, дуже відповідально готуються до відкриття. Переконаний, хоч би якою була політична погода в Україні, все відбудеться на належному державному рівні.