Фахівці визнають: шкільне насилля зазвичай похідне від насильства в сім’ї. Тому логічно припустити, що достатньо «підтиснути» міліції зі свого боку, а педагогам — зі свого, і, дивись, щезне потік негативної інформації про навалу жорстокості та нетерпимості в школі. На жаль, об’єднання двох фронтів — міліцейського та освітянського — на противагу моральному «іржавінню» підростаючого покоління так і не відбулося. Декларувати і звітувати, звісно, є про що, а от якщо зайти до школи, клубу, під’їзду...
Із тим, що насилля в сім’ї і школі нерідко проходить повз службовий інтерес інституцій, покликаних опікуватися щасливим дитинством, погоджується начальник Департаменту кримінальної міліції у справах дітей полковник міліції Тетяна Бухтіарова. Останнім часом спостерігається стійка тенденція до зниження криміногенності дитячого середовища, зокрема, зменшення кількості тяжких злочинів. Але це досягнуто скоріше силами окремих ентузіастів у тій же кримінальній міліції і освітянській галузі.
Про негуманне ставлення до дітей свідчить і той факт, що держава не забезпечує їм прожитковий мінімум. Нехтування їхніми інтересами та потребами — чинники поширення насильства. Система освіти за допомогою міліції може впоратися із ним, упевнена директор Міжнародного гуманітарного центру «Розрада» кандидат психологічних наук Валентина Бондаровська.
«Як психолог-практик можу зазначити, що в країні дуже багато недолюблених дітей, — зазначає вона. — Нелюбов і непоступливість дорослих можуть призвести до трагедії. Приміром, я знаю жахливу ситуацію, яка розвинулася в одній з родин Голосіївського району столиці. Там непорозуміння й конфлікти поміж домочадцями отримали зовсім неочікуваний наслідок — дитина через постійне нервове напруження і виснаження раптово захворіла на лейкемію».
Здається, принижена дитина не знущатиметься над власними чадами. У дитбудинках і в «дитячій міліції» ми часто чуємо запевнення маленьких, яким добряче перепало від долі й батьків, що хто-хто, а вони «ніколи-ніколи» не питимуть, не колотимуться, не битимуться, не крастимуть і ще багато чого «не».
На жаль, подеколи жертви домашнього, вуличного, шкільного й іншого насильства не тільки не уникають моделі такого ж ставлення до близьких (як різновид підсвідомої психотерапії, своєрідної сатисфакції за колишні утиски), а й часом стають демонічнішими адептами тих чи інших вад.
Валентина Бондаровська зазначає, що сучасна педагогіка демонструє безсилля в запобіганні конфліктів у навчальних закладах. І збільшення сюжетів та статей у ЗМІ про бійки у школах, про зйомки в освітніх храмах відео й поширення його в Інтернеті, про вчительську тиранію і появу батьківської «вендети», віддзеркалює хворобу росту системи освіти. Одним із «вірусів» такої хвороби є штучна відстороненість значної частини педагогів від виховання. Дехто з «сіячів науки» вважає, що їхня місія полягає виключно у викладанні предмету — все інше є справою сім’ї або держави.
— Згадаймо про практику, найширше застосовану до жертв насилля, яка зводиться до мінімальної психокорекції і переведення дитини до іншого навчального закладу, — зауважує пані Бондаровська. — Вчительський корпус здебільшого намагається корпоративно захищати честь мундиру після бою, аніж брати участь у виявленні проблеми ще у зародку. Тобто із насильником, тими, хто його підтримав, і об’єктом знущань школа не завжди намагається знайти порозуміння. Цей шлях найдовший, непростий, але у разі успішної стратегії є навдивовижу ефективним. Прикро, та деяким педагогам простіше зайняти позицію «незнайки», ніж визнати свої помилки. Мовляв, витуримо скривджене дитя у сусідню школу і припинемо усіляке моралізаторство й терзання. Педагог у школяреві зазвичай бачить вдячного учня, забуваючи, що він, перш за все, дитина.
Київ.
Від ведучого. Запрошую освітян і батьків до обговорення проблеми насильства у школі. Як його викоренити, як покінчити з байдужістю окремих педагогів до долі так званих «важких» підлітків? Поділіться досвідом, порадьте, висловіть побажання. Розкажіть про те, як у вашій школі захищають права та інтереси дітей.
