Старість на узбіччі

«Самотня старість: казенний дім чи рідні стіни?» — так називалася публікація, надрукована в «Голосі України» в серпні цього року. В ній порушувалася проблема гідних умов життя для літніх людей, які залишилися без підтримки рідних. Хтось вважає за краще доживати віку вдома, у звичній обстановці, хтось мріє про будинок-інтернат, а хтось — про притулок у монастирі чи благодійній організації.

Повернутися до теми змусив нещодавній випадок...

Поспішаючи на ділову зустріч, помітила на вулиці стареньку жінку, яка спала, розклавшись просто на асфальті біля дорогого магазину чоловічих костюмів. Під головою — засмальцьований шарф, на набряклих ногах — бувалі у бувальцях чоботи. Підійшла, поцікавилася, чи не потрібна допомога. Старенька підвела голову: «Ні, дякую. Я зараз відлежуся і піду. Мабуть, тиск піднявся». Я запропонувала незнайомці викликати «швидку» або відвести до поліклініки поряд. Але наполягання були марні: бабуся злякано відмовлялася. «Мені б поспати. Ніч погано провела. Нічого, все минеться».

Моїй співрозмовниці — 74 роки, вона з Єнакієвого. Має там невеликий будиночок, але жити не може. «Син помер, залишилися ми вдвох із онуком. Він наркоман, усю пенсію мою забирав на таблетки. Бувало, прийде: «Бабусю, погано мені, швидко гроші давай!». Такого життя нікому не побажаю», — виливала душу жінка. Зараз онук потрапив до в’язниці, але в хаті, де вже немає нічого цінного, бабуся залишатися боїться: «У нас такий район, самі крадії, бандити і наркомани навколо. Усе в селищі розвалено, люди покидають будинки і їдуть собі. Я картоплю посадила, то тієї ж ночі її у мене викопали. В сусідів курей покрали. Забирають із двору і хати все. Боюся, ще прийдуть і заради грошей мене вб’ють».

Не витримавши такого життя, Валентина Кирилівна (так звати мою співрозмовницю) покинула будинок і поїхала до обласного центру. «Моє прізвище Кононова. Знаєте, письменник такий був? Я добре в школі вчилася, з історії п’ятірку мала. Потім працювала санітаркою і на кухні робітницею. Пенсія невелика, 653 гривні. Раніше менша була. Але мені б вистачало, якби онук не забирав. Пляшки здаю, заробляю потроху». Старенька розповіла, що після приїзду до Донецька знайшла роботу в одному з кафе в підземному переході біля центрального ринку: «Я їм сміття допомагаю виносити, а вони мене за це годують, та ще й спати дозволяють у переході. Іноді на вокзал залізничний їжджу поспати, там не ганяють, але лихих людей багато: сумку якось у мене вкрали. Ще підробляю у багатих бабусь, у під’їздах підлогу мию. Дехто дозволяє там переночувати. А ось сьогодні не було де поспати, то я тут перепочиваю».

Співрозмовниця зізналася, що мріє оселитися в якомусь притулку і заходилася розпитувати про такі заклади при релігійних організаціях та цікавилася, де б узяти ношений одяг. На пропозицію звернутися до соцзабезу й оформитися до будинку-інтернату лише махнула рукою: мовляв, не вірю, що допоможуть. Старенька справляла враження акуратної і дуже наляканої людини. Мабуть, життя на вулиці змушує насторожено ставитися до оточуючих. Сумно, але до жінки, яка лежала просто на вулиці (при плюс десяти!), ніхто з перехожих так і не підійшов. На клаптику паперу записала співрозмовниці кілька корисних адрес. Коли ж простягнула гроші, Валентина Кирилівна розплакалася: «Я ще не дожила до того, щоб жебракувати».

Чи зможе бабуся потрапити до казенного будинку-інтернату? Як це зробити? З’ясувати всі деталі випала слушна нагода: саме днями в Костянтинівці урочисто відкривали будинок-інтернат для громадян літнього віку та інвалідів. Переобладнання будівлі колишнього профілакторію тривало три роки і коштувало 29 мільйонів гривень. Ще 1,7 мільйона — дорога до будинку. Парадний вхід і подвір’я мають дуже охайний вигляд. У чистому фойє на стільцях сиділи майбутні мешканці будинку (жінки — в однакових рожевих плетених шапках і шарфах), місцеві пенсіонери та гості з інших інтернатів.

Павло Гаврилович та Віра Сергіївна — одні з перших підопічних нового закладу. Переїхали сюди із Краснолиманського інтернату. Познайомилися десять років тому, коли обидва вже жили в казенних будинках. П’ять років тому взяли шлюб. Тепер мріють, як обживатимуть нову кімнату. Кажуть, подобається все. А от ще одна майбутня мешканка Костянтинівського будинку у відповідь на прохання розповісти про себе залилася слізьми: «Не знаю, як звикатиму до нового місця. Дуже важко розлучатися з тим, до чого звикла. Вчора плакала цілий день і сьогодні плачу». Співробітниці закладу з докором накинулися на мене: «Чого ви до людей чіпляєтеся? Вони й так нервують». Наче сум за рідною домівкою — не природне почуття, притаманне більшості підопічних, а щось ганебне. Як з’ясувалося потім, особливе ставлення до роботи журналістів («чого ви до людей чіпляєтеся?») — не лише у рядового персоналу, а й у керівництва Костянтинівського інтернату, та про це — згодом.

Зате дивовижну чуйність і оптимізм випромінювала Марія Сідельникова із Горлівського будинку-інтернату, яка разом із колегами приїхала привітати новоселів. Марія Михайлівна підійшла до пенсіонерок і стала заспокоювати, розповідаючи подробиці життя в будинку, де вона прожила вже п’ять років. Інші гості влаштували концерт, співаючи пісень і танцюючи під баян. Така підтримка з боку ровесників була для стареньких дуже доречною.

Після того, як почесні гості перерізали стрічку, комісія рушила оглядати приміщення. В будівлі обладнано медичні кабінети, їдальню, холи для відпочинку. Щоправда, кімнати з акуратно застеленими ліжками виявилися порожніми: перших 25 підопічних, які вже оформилися до інтернату, залишили на першому поверсі, не взявши на огляд. Хоча хотілося б побачити, як знайомляться старенькі з будинком, де проведуть останні роки життя. Та керівництво закладу працювало за своїм «сценарієм», уникаючи запитань представників преси. Директор будинку-інтернату Маріанна Цибульська зачинила двері перед журналістами, заявивши, що в неї — спілкування з керівництвом. Бути присутніми на цьому «спілкуванні» кореспондентам не дозволили. А ще один представник будинку-інтернату — він чатував на дверях, за якими відбувалася розмова, — виправдав начальство так: «Для нас важливіше керівництво обласної адміністрації, ніж преса. Бо адміністрація нам дає гроші».

Для таких працівників зауважу: гроші на соціальну сферу виділяються із бюджету, а бюджет наповнюють своїми податками всі громадяни країни. І завдання преси — показати, куди витрачаються гроші, право суспільства — мати повну інформацію про це. А роль чиновників — сумлінно виконувати свої службові обов’язки та ефективного використовувати бюджетні кошти. За це посадовці, між іншим, отримують зарплату і не повинні очікувати на запопадливі лестощі з боку підлеглих. Але міська влада Костянтинівки та директор місцевого будинку-інтернату, схоже, мають викривлене уявлення про стосунки із пресою та суспільством. На жаль, і заступник голови обласної держадміністрації Олена Петряєва, і начальник головного управління соціального захисту обласної держадміністрації Любов Яковлєва також віддали перевагу спілкуванню з місцевими чиновниками, а не з пресою.

Єдиним, хто терпляче відповідав на всі запитання журналістів, став заступник голови обласної ради Володимир Ішков. За його словами, обласна влада запланувала ремонт у кількох закладах для дітей-сиріт і дітей без батьківської опіки. Крім того, в Костянтинівці планується відремонтувати закритий торік психіатричний стаціонар і зробити на його місці інтернат для людей із хронічними психічними захворюваннями. Таких в області 238, і щонайменше половина з них оселиться в новому закладі. Поки що черга до будинків-інтернатів зберігається: наявних місць менше, ніж самотніх стареньких.

Новий будинок-інтернат у Костянтинівці розрахований на 115 ліжок. Якщо взяти до уваги вартість реконструкції (29 мільйонів гривень), виходить, облаштування одного місця коштувало понад 250 тисяч гривень. Як на мене, за такі гроші можна було б зробити туалет і душ у кожній кімнаті, а не в кінці коридору. Для багатьох стареньких це буде некомфортно.