П’ять відсотків своєї місячної пенсії — на захист Вітчизни

Існує така українська приповідка: хтось там з бувалих у бувальцях пройшов Крим і Рим. Це саме можна сказати й про мене, бо свого часу я служив рядовим, а потім сержантом у стрілецьких частинах Совєцької армії у Феодосії та Керчі, а двадцятьма роками пізніше побував туристом в Італії, отже, й у Римі. Далі я побудував в Україні дім, посадив садок, виростив неледачих синів, багато років відпрацював у редакціях поважних видань і вже на пенсії написав та видав власним коштом кілька книжок... Усе це я пишу не для похвальби своїми скромними досягненнями, а винятково для наближення до теми, яку хочу порушити.

Я вважаю себе патріотом України. Це доводжу своїм життям і своїми творами. До останнього часу мені здавалося, що зробленого мною для України достатньо, аби заспокоїти власне сумління. Але від кількамісячної війни із загарбницею Росією, а також від виголошення Арсенієм Яценюком, талановитим прем’єр-міністром, заяви про відставку, у мене на душі стало дуже й дуже неспокійно. Сподіваюся, що одночасно зі мною тисячі громадян України здригнулись і зрозуміли, що наша Батьківщина перебуває в глибокій кризі, що на війні, розпочатій Росією, гинуть наші сини й онуки. І в той же час усі ми усвідомлюємо, що Україна ні за яких обставин не може і не повинна програти цю війну, хоч ворог набагато сильніший за нас. Бо ми, українці, більше не хочемо бути підневільним народом.

0тже, і переді мною, і перед кожним громадянином України постає запитання: А ЩО Я ОСОБИСТО МОЖУ ЗРОБИТИ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ УКРАЇНА ПЕРЕМОГЛА? Зі схвильованого монологу Арсенія Яценюка зрозуміло, що нашим фронтовикам бракує найнеобхіднішого для того, аби визволити Україну від ворогів. Бо в держави недостатньо коштів. І тут я пригадав лозунг мого воєнного голодного сибірського дитинства: «Все для фронту, все для перемоги!». І зразу ж подумалося: нічого зі мною не станеться, якщо я протягом цього року щомісяця жертвуватиму державі, скажімо, п’ять відсотків зі своєї ПЕНСІЇ для перемоги над ворогом. Мені здається, що й інші ветерани, в котрих пенсія перевищує, скажімо, чотири тисячі гривень, могли б щомісячно жертвувати «для фронту, для перемоги» по п’ять відсотків. А в кого пенсія більше восьми тисяч, не збідніли б, якби пожертвували заради нашої перемоги, скажімо, по десять відсотків від суми пенсії.

Зрозуміло, що в цих пожертвах буде сенс лише за тієї жорсткої умови, коли держава цербером стане над цими геть не зайвими для самих ветеранів грішми, не дозволяючи використовувати їх на щось інше, крім досягнення перемоги.

Якщо цей ветеранський рух набере обертів по всій Україні, тоді й до Путіна дійде та неспростовна істина, що воювати проти держави, в якій навіть глибокі старики нехай не особисто, а своїми коштами йдуть на бій, є безсумнівним божевіллям.

Розумію, що справа пожертви — суто індивідуальна і суто добровільна, по собі знаю, що далеко не кожен ветеран готовий піти до пенсійного фонду стояти в чергах, аби комусь там вручити свою заяву. Тож пенсійний фонд має, як мінімум, підготувати і розповсюдити серед ветеранів типову заяву приблизно такого змісту: «Я, такий-то, в наступні місяці 2014 року, починаючи з вересня, дозволяю пенсійному фонду щомісячно відраховувати з моєї пенсії п’ять відсотків гривень для перерахування їх на справу перемоги у війні, що точиться на сході України. Підпис. Дата. «Я ж цим листом до редакції газети «Голос України» дозволяю пенсійному фонду Святошинського району Києва зробити почин і протягом цього року відраховувати з моєї пенсії п’ять відсотків на справу перемоги над зовнішніми ворогами України.

Нехай шановний Арсеній Яценюк повертається до виконання своїх обов’язків у надії, що кошти для перемоги будуть. Ветерани підтримують Україну в її прагненні стати вільною європейською державою.

Слава Україні! Смерть її ворогам!