Реформи відбулися: час підбивати підсумки і робити висновки
«Людина, яка прийшла в уже зайнятий світ, якщо суспільство не в змозі скористатися її працею, не має щонайменшого права вимагати хоча б якоїсь їжі, і насправді вона зайва на землі. Природа велить їй піти, і не забариться сама здійснити свій вирок».
Мальтус.
Цю установку Мальтуса наші реформатори за роки реформ реалізували сповна, якщо врахувати, що Україна втратила за роки реформування більш як 6 млн. свого населення. Люди помирають сотнями тисяч, щорічно, але непомітно, кожний наодинці, у різних кінцях України, і ця обставина приховує ту гостроту трагедії народу, що мала б забити тривогу в освічених головах, зажадати пояснень, усунення причин, покарання винних.
Але наша інтелігенція — лікарі, вчителі, офіцери, працівники науки і культури немов не бачать причинного зв’язку між реформами і прямим фізичним вимиранням народу. І з мовчазної згоди освічених інтелігентів реформатори продовжують терзати Україну, убивати її народ, узаконювати грабіж її надбання в ім’я власного збагачення.
Реформи в СРСР і Україні почалися з приходом М. Горбачова 1985 року на пост Генерального секретаря ЦК КПРС. Це М. Горбачов порушив питання про неефективність соціалістичної економіки, про розширення демократії, про необхідність пошуку ефективного власника, про загальнолюдські цінності, про плюралізм думок, партій, спілок, про кооперативи тощо.
Зовні все це мало досить привабливий вигляд, і маса людей побачила в пропонованих реформах шлях змін на кращий побутоустрій. Але підлість горбачовських закликів полягала в тому, що треба було людей заманити у пастку, отримати згоду народу на реформування соціалізму, а під час реформ змінити соціальний лад і відновити капіталізм у ліберальному ринковому варіанті. У помічники міченому іуді М. Горбачову за допомогою Заходу одразу, як гриби-поганки, що швидко ростуть, виросли Рух в Україні, різні спілки, фронти, рухи у всіх республіках СРСР. Одні (простаки) жадали змін, а корумпована партійна і радянська номенклатура, тіньовий криміналітет — бажали особистого збагачення, торжества приватної власності, хоча й розуміли, що перехід від пріоритетів суспільної власності до пріоритетів приватної призведе до зубожіння та бідності мільйонів співвітчизників. Так і вийшло.
Прямі буржуазні реформи в Україні почалися, я вважаю, 24 жовтня 1990 року, коли Верховною Радою УРСР, за пропозицією Л. Кравчука, було ухвалено закон про зупинку дії (мораторій) глави 2 «Економічна система» Конституції УРСР. Це був трагічний фатальний закон для народу України. За нього проголосували тоді 307 народних депутатів, включаючи рухівців, партійну і радянську номенклатуру, що вважала себе тоді захисницею соціалізму, а фактично це було перше зрадництво соціалізму. Люди, котрі вважають себе прихильниками соціалістичної ідеї, не можуть голосувати за закон, який юридично скасовує суспільну власність на основні засоби виробництва, загальне надбання народу України.
З ухваленням цього закону в Україні почалися ліберальні реформи, які привели до трагедії народу України, історично найнепокірливішого і найволелюбнішого. Цей закон відкрив шлях до присвоєння приватними особами загального надбання народу України, до небувалого, немислимого розшарування українського суспільства на багатих і бідних, де 5 відсотків громадян купаються в розкоші, 15 відсотків живуть на рівні середнього класу, а 80 — живуть у бідності й навіть злиднях. Які основні концептуальні ідеї проповідували реформатори? Насамперед приватизацію приватними особами державної власності. Стверджувалося, що ефективним власником може бути тільки приватник, що держава як власник не в змозі організувати ефективне суспільне виробництво. І це, незважаючи на те, що радянська влада за 20 років перетворила неписьменну, відсталу Царську Росію на індустріально-аграрну країну, що перемогла освічену передову Європу, очолювану фашистською Німеччиною в Другій світовій війні. І дотепер, через 20 років буржуазних реформ, в Україні працюють, побудовані за Радянської влади, велети промислового виробництва, які приносять прибуток, але реформатори із завзятістю тупих маніяків вимагають приватизації прибуткових державних підприємств. Прямий грабіж власного народу. Реформатори домоглися свого: в Україні 80 відсотків власності належить приватному капіталу й тільки 20 відсотків — державі. За того, що в найрозвиненіших капіталістичних країнах Заходу 30—40 відсотків власності належить державі.
Друга концептуальна ідея реформаторів — свобода торгівлі, ціноутворення, свобода ринку, свобода комерціалізації виробництва, обміну, розподілу й споживання. Усунення держави зі сфери не тільки виробництва, а й обміну і розподілу. «Ринок все відрегулює» — ось примітивна, дурна, але маніакально настирлива ідея реформаторів. В умовах теперішньої світової кризи від цієї ідеї відмовилися навіть у найрозвиненіших буржуазних країнах і буквально хором в один голос заговорили про необхідність державного регулювання ринку й втручання держави в економічні відносини.
Третя концептуальна ідея реформаторів — це продаж землі, ліквідація колективних господарств і заміна їх приватними у формі фермерства, товариств з обмеженою відповідальністю, фірм тощо. Нині ця ідея наполовину реалізована. Приватна власність на селі стала пануючою. Село розорено, розграбовано, перебуває в стані вимирання і руйнування. Фактично йде купівля-продаж землі, хоча офіційно ще не узаконена. Процес пограбування селян триває. Так що радій, реформаторе. Коли відберуть у селян землю, процес можна буде вважати закінченим.
Четверта концептуальна ідея реформаторів — комерціалізація, переведення на ринкові засади охорони здоров’я, освіти, культури, науки, спорту, всієї побутової інфраструктури життєвого устрою громадян. Ця ідея всупереч вимогам Конституції України про безкоштовність охорони здоров’я, освіти тощо на 70 відсотків уже стала виконаною через комерціалізацію цих сфер.
П’ята концептуальна ідея реформаторів — розвиток формальної демократії, формальне проголошення прав і свобод людини і громадянина. Тут реформатори декларували все, що можна безвідповідально проголосити й записати в Конституцію, але фактично в Україні не реалізується жодне конституційне право і свобода громадян. Формально вони є, а фактично громадяни не мають змоги ними користуватися.
Шоста концептуальна ідея реформаторів — народ — джерело влади в державі, вибори — метод управління суспільством, спосіб впливу на апарат управління. Реформатори реалізували цю ідею найлицемірнішим, найаморальнішим і навіть найцинічнішим чином.
Сьома концептуальна ідея реформаторів — боротьба з корупцією і привілеями чиновників. Тут реформатори просто знеславилися, перетворивши корупцію на спосіб управління, а привілеї чиновників — на джерело збагачення.
Восьма концептуальна ідея — поділ влади, утвердження конкуренції, протистояння влади в механізмі державної влади. Тут реформатори довели справу до паралічу, колапсу державної влади.
Десята концептуальна ідея реформаторів — незалежність і суверенність України. Реалізація цієї ідеї привела реформаторів до висновку про необхідність перетворення України на протекторат Заходу, холуя США і НАТО.
Можна перераховувати й інші концептуальні великі ідеї, які проголошували реформатори, розпочинаючи своє реформування України, але й перерахованих досить, щоб підбити підсумки двадцятирічних реформ і зробити необхідні висновки, які випливають із цих підсумків. Проте насамперед — підсумки реформ. Чого домоглися реформатори за 20 років реформування?
Варто зазначити, що будь-яке реформування — це перетворення і зміни в будь-якій сфері громадського життя чи країні загалом з метою поліпшення вдосконалення організації управління або досягнення більш високих показників добробуту життя людей. Метою реформ не може бути погіршення досягнутого. Інакше це — самознищення, самоїдство, саморуйнування, що є абсурдом, безглуздям, нісенітницею, те, що суперечить здоровому глузду.
Першим кроком до реформування була приватизація, тобто передача об’єктів державної чи муніципальної власності в приватну. Реформатори так організували процес приватизації, що рядові громадяни всерйоз подумали, що їм теж перепаде частина державної власності, а тому не особливо заперечували проти приватизації. Однак обіцяні дві «Волги» за ваучер виявилися повним обманом. Були створені спеціальні фірми, які брали кредити в банках і скуповували за безцінь приватизаційні чеки, на які придбали акції дохідних підприємств і з їхнього прибутку погашали банківські кредити, одержуючи державне майно в приватну власність без своїх витрат.
Так приватизація перетворилася на аферу — шахрайську угоду реформаторів з метою наживи. Тому й сьогодні, через двадцять років після початку реформ, реформатори є аферистами, шахраями, які обібрали власний народ. А як же можна оцінювати інакше, якщо в кожного громадянина країни відібрали джерело його добробуту — загальне надбання народу — державну власність, яка була гарантом матеріального і духовного благополуччя громадян країни. Доступні кожному постійно низькі ціни на продукти харчування й товари першої необхідності, на послуги ЖКГ, відпочинок, освіту, охорону здоров’я, предмети культури, побуту, спорт, виховання дітей, і вся якість життя людини забезпечувалася і утримувалася в практично доступній всім формі, за рахунок загального надбання — державної власності. У народу це джерело життєвих сил відібрали в приватну власність і нічим не компенсували, попросту — пограбували. Реформатори сконцентрували величезні багатства країни, шляхом перерозподілу через приватизацію, у руках маленької групи українських мільярдерів-нуворишів.
Саме приватизація базових галузей промисловості, землі, горілки й тютюну стала першопричиною різкого цинічного аморального розшарування українського суспільства на багатих і бідних, успішних і невдах, самовдоволених, страждаючих вседозволеністю буржуа й скривджених та ображених людей найманої праці. Ті палаци і маєтки, які реформатори-буржуа, котрі захлинулися від дармового багатства, набудували навколо великих міст, на узбережжях річок, озер і морів, включаючи й заповідні зони, де будівництво заборонене, є німим, але яскравим свідченням того, у чиїх інтересах і для кого здійснювалися реформи. У той час, коли власників іпотечних кредитів позбавляють житла за несплату, нувориші й під час кризи успішно будують вілли і котеджі, цинічно сміючись з людей, нездатних своєю працею заробити достатньо, щоб погасити кредит і не втратити дах над головою.
Чому так відбувається. Тому що реформатори вирішили зламати той устрій нормального, зі здоровим глуздом життя, який склався в радянський період нашої державності. Хіба житлово-будівельні кооперативи, які працювали під контролем держави і забезпечували житлом радянських людей, не краще, ніж іпотечна форма будівництва житла? Хіба включення держави в процес забезпечення своїх громадян житлом — це перешкода в розв’язанні житлової проблеми? Хіба фірми, котрі зібрали гроші з громадян на будівництво і затим їх поцупили, нічого не побудувавши, це краще? Так, це дуже схоже на ринкові відносини у виконанні українських реформаторів, для яких злодійство — спосіб управління.
Саме приватизація великої власності привела Україну до кризи, яка проявляється в безробітті, зубожінні населення, сплеску злочинності, постійній інфляції, тотальній корупції, війнах олігархів, протистоянні влади та численних інших проблемах.
Сьогодні, після 18 років активного реформування, стало очевидним, що приватизація — це найпомилковіша ідея реформаторів. Це згубна для України ідея, не виправивши яку Україна не зможе розвиватися шляхом прогресу як незалежна держава. Яскравим показником безперспективності економічних реформ є той факт, що за 18 років реформ Україна ще не вийшла на економічні показники Радянської України 1989—1990 років. Тоді бюджет України становив 52 мільярди доларів США, а в 2009 році — близько 40 мільярдів ослаблого американського долара. А якщо говорити про асортимент продукції, наприклад, трактори, екскаватори, мінеральні добрива, цукор, м’ясо, молоко тощо, то Україна за конкретними галузевими економічними показниками відкинута на десятки років назад. Це результат реформ, результат реформаторської ідеї приватизації, капіталізації, а, по суті, ідеї пограбування народу. Пограбувати народ вийшло, а вести матеріально вигідну для народу економіку не виходить. І якщо після 18 років реформування не вийшло, то треба порушити питання: «Що робити?». Відповідь на це питання очевидна: «Треба переглянути підсумки приватизації, націоналізувати базові галузі промисловості, горілку й тютюн». Підставами для цього є:
1. Незаконність і неконституційність присвоєння загальнонародної власності приватними особами, виходячи з того, що загальне надбання народу, державна власність, за своєю юридичною природою, не може бути приватизована без згоди народу.
2. Незаконна, несправедлива й нелегітимна концентрація права власності на базові галузі промисловості в руках обмеженого числа приватних осіб.
3. Повний розвал промисловості й сільського господарства за 18 років реформ. Реформатори підтвердили й довели своєю діяльністю повну неспроможність реформ, заснованих на приватизації великої власності.
4. Доведення реформами до бідності й убогості більшості народу України, ліквідація бідності.
5. Необхідність гарантувати перспективи розвитку і здатність забезпечити свою політичну й економічну незалежність, державний суверенітет України.
6. Масовий відплив приватного капіталу за кордон замість інвестування вітчизняного господарства.
7. Необхідність концентрації та мобілізації ресурсів для вирішення найважливіших завдань розвитку України, можливість вести на рівних конкурентну боротьбу на світових ринках.
Громадська необхідність націоналізації базових галузей народного господарства України очевидна, особливо в умовах економічної кризи. Потрібна тільки політична воля більшості народів України, яка може бути виявлена через всеукраїнський референдум. Результати референдуму можуть стати основою легітимації ухвалення закону про націоналізацію базових галузей народного господарства. Величезні, незліченні багатства України мають приносити користь всім громадянам нашої країни, а не тільки декільком десяткам приватних осіб, котрі швидко збагатилися за рахунок народного добра і стали нуворишами-олігархами. Повернути народу України його загальне надбання, нажите й накопичене величезною працею поколінь протягом сторіч — найперше і найблагородніше завдання кожної чесної людини в Україні.
Дуже великі надії реформатори покладали на свободу торгівлі, ціноутворення ринку, обміну тощо. У що вилилася ця ідея, можна побачити на численних стихійних базарах, які заполонили країну, як буває в післявоєнний час. Принцип спекулятивного дрібнобуржуазного капіталу «купи-продай», мабуть, є ідеалом реформаторів, і вони практикують його всі 18 років реформ замість організації й розвитку індустріального масового виробництва товарів вітчизняного виробництва. Відмовившись від державного регулювання цін на товари масового попиту, затвердивши гасло, що ринок усе сам відрегулює, реформатори одержали масове й нестримне зубожіння народу й монопольне олігархічне регулювання цін, що переслідує тільки прибуток бізнесу, а не задоволення потреб людей. І вийшла картина: товарів удосталь, а зубожілий народ не може їх купити, капіталу навіть на ковбаску не вистачає — ось і вся свобода. Внутрішнього ринку, включаючи виробництво, обмін, споживання, немає. А без внутрішнього ринку економіка країни перебуває в повній залежності від імпорту, від закордону, а це пряма дорога до втрати суверенітету країни. Отже, свобода торгівлі, ціноутворення ринку тощо призвело не до процвітання виробництва в Україні, а до його деградації, з усіма соціальними наслідками для народу.
Коли реформатори дорвалися до влади в Україні, було добре налагоджене сільськогосподарське виробництво: поля засіяні, техніка працювала, тваринницькі комплекси виробляли мільйони тонн м’яса, молока і похідної від них продукції. Україна виробляла зерна по одній тонні на людину. На селі працювала необхідна соціально-культурна інфраструктура. Реформатори вирішили все це зруйнувати й впровадити на селі тільки приватну ініціативу, приватні форми господарювання й повне ринкове свавілля. Що маємо в результаті — розорене село у всіх значеннях: економічному, соціальному, культурному, організаційному, технологічному, і перспектив його відродження не видно. Однак увага до села реформаторів не ослабла, навіть посилилася, тому що там є величезне багатство — земля.
І тепер реформатори підводять законодавчу базу під приватизацію землі. При цьому влаштували повне знущання над селянами — розпаювали землю серед сільських жителів і створюють всі умови, щоб скупити за безцінь земельні паї, а селянам залишити тільки присадибні ділянки. Нувориші скуплять землю, створять латифундії, а селяни стануть дачниками на своїх присадибних ділянках з перспективою батрацтва або натурального примітивного господарства. Але ж існує давно випробувана така форма колективного господарювання, як кооперація, що здатна відродити село й зробити селян справжніми господарями своєї долі. Але реформаторам вона не підходить, адже тоді вони не зможуть привласнити земельну власність і казково збагатитися за рахунок народу. Отже, і ідея реформування села на засадах приватної власності, крім кооперації, призвела до повної деградації села й сільгоспвиробництва, до заміни своїх продуктів на імпортні й до загрози втратити продовольчу безпеку України.
У своєму шаленому угарі ринкових перетворень в Україні реформатори не зупиняються ні перед чим, навіть перед доведенням науки до деградації й знищення. Вони пішли на переведення на ринкові засади освіти, охорони здоров’я, культури, науки, спорту і всієї інфраструктури життєвого устрою громадян. Нація різко розподілилася на тих, хто здатний платити, і тих, хто платити не може. У результаті мільйони громадян України відрізані від можливості повноцінно лікуватися, вчитися, користуватися досягненнями культури, науки, мистецтва, спорту, дозвілля тощо. Нація вимирає і деградує інтелектуально у своєму непомітному масовому повсякденному існуванні. Але водночас на освіті, охороні здоров’я та культурі процвітає прибутковий бізнес. У цьому, очевидно, була мета реформ.
Особливих успіхів досягли реформатори в маніпуляції свідомістю громадян. Формально проголошуючи права і свободи громадян, формально встановлюючи принципи демократії і правової держави, реформатори реально створили умови користування благами демократії й конституційних свобод тільки для заможних, тільки для тих, хто має достатньо коштів, щоб забезпечити реалізацію своїх прав і свобод. А мільйони громадян залишилися за межею користування можливостями демократії, перетворившись на електорат, який дурять на кожних виборах, пропонуючи різних кандидатів, котрі сповідують той самий дух і суть безнадійних реформ. Особливо пишаються реформатори тим, що вони утвердили в Україні принцип свободи — слова, маніфестацій, зборів, думок, багатопартійності тощо. Так, формально утвердили, але вихолостили його зміст до абсурду. Скільки за 18 років реформ вільно пройшло перед органами влади шахтарів, учителів, лікарів, селян, молоді та інших категорій громадян, вимагаючи зарплат, пенсій, допомоги, інших засобів поліпшення життя, а все дарма. Бідність, безробіття, безвихідь наступають. І свобода нічим не може допомогти. А все тому, що для бізнесу, особливо великого, потрібна свобода без обмежень, без втручання держави, а людям праці, які трудяться за наймом, крім свободи, потрібна справедливість. Реформатори категорично не бажають говорити й навіть згадувати про справедливість, тому що всі реформи побудовані на обмані народу, на несправедливості, на шахрайстві, що і призвело до краху, неспроможності реформ.
Навіть принцип поділу влади, давно освоєний практично західними демократіями, реформатори закріпили в Конституції України, але не змогли реалізувати на рівні технологій взаємодії між владою. Гризня, протистояння, постійні скандали між владою в Україні 18 років тішать увесь світ. Бізнесові структури, які через своїх ставлеників — депутатів, президентів, членів уряду, дорвавшись до владних крісел, намагаються використовувати владу в інтересах бізнесу, а не Загальної Справи, Загального Завдання, Загальної Мети, необхідної всьому народу! Це і є причина розбрату влади. Виходить, що бізнес реформаторів має свою владу, а народ своєї, державної влади, яка вирішувала б його загальні проблеми, не має. Отже, реформи здійснюються для вузького кола приватних осіб — великих власників, а інші для реформаторів просто зайві люди.
Особливо багато говорять реформатори про те, що народ — джерело влади, а вибори — метод управління суспільством. За 18 років реформ методом маніпуляції свідомістю народ повністю відгородили від влади, перетворили його на засіб тиску кланів один на одного. Ні для кого не секрет, що і помаранчеві, і біло-блакитні, й інші політичні партії за гроші організовують багатотисячні мітинги на свою підтримку, видаючи ці збіговиська за народне схвалення. Мільйони доларів витрачають реформатори на те, щоб звезти автобусами або потягами людей до Києва і продемонструвати народну підтримку їхньої влади. Але лицемірство і облудність такої згоди зрозумілі кожному, хто поспілкується з учасниками таких збіговиськ. Люди часто не знають навіть, про що йдеться на таких «мітингах». Для них, по бідності, важливо одержати ті жалюгідні 100—200 гривень, які їм платять за участь. І це називається народною підтримкою. А вибори реформатори перетворили на фарс, на лицемірне, цинічне й брехливе дійство, де не виборці визначають результат, а ті, хто підраховує голоси й організує процес виборів. Тому на Сході України постійно перемагають одні, а на Заході — інші. Щирого народного волевиявлення реформатори в Україні не організували, не забезпечили, тому що це не в їхніх інтересах. Ідея чесних виборів, з якою реформатори рвалися до влади, перетворилася на брехливу принаду для народу, який не вміє оцінювати об’єктивні обставини, а вірить обіцянкам реформаторів ось вже 18 років. Прикро і сумно спостерігати, як пригнічують довірливий народ, але залишається лише вірити, що люди прозріють і оцінять, і засудять ці грабіжницькі реформи.
Варто звернути увагу й на те, скільки гнівних тирад витратили реформатори на боротьбу з корупцією. Наявність корупції була головним аргументом проти Радянської влади. Але та, радянська, корупція — це дуже бліде, ледь помітна подоба тієї корупції, яку виростили, викохали реформатори за 18 років своєї діяльності. Сьогодні корупція в Україні — це метод управління всіма суспільними процесами, метод правосуддя, метод контролю, взагалі метод життя, як держави, так і цивільного суспільства. Дивно, але найсуворіші закони, які приймають реформатори проти корупції, тільки підсилюють її поширення, тільки підвищують ставки, тільки глибше заганяють її в тінь. І це закономірно, тому що реформатори самі є головними корупціонерами. А самі із собою вони боротися не можуть. Боротьба з корупцією нерозв’язна, тупикова проблема реформаторів.
Дивно, але й вінценосна ідея реформаторів про незалежність, суверенність України фактично доведена реформаторами до стану повної незабезпеченості. Україна безпомічна з точки зору військової, продовольчої, енергетичної, технічної та інших видів безпеки. Україна стала заручницею маніакального шизофренічного прагнення реформаторів у Європу, НАТО, СОТ, обійми МВФ і Світового банку.
Не маючи самостійної ні внутрішньої, ні зовнішньої політики, постійно користуючись рекомендаціями західних радників, реформатори дореформувалися до повного глухого кута реформ. Уже немає ідей, які б реформатори не реалізували, уже немає надій і очікувань, в які народ мав би підстави повірити, тому виникає запитання: «Що робити далі?». Реалізовувати відкинуті практикою ідеї? Скидати реформаторів? Провести загальнонародне обговорення основних тез реформ? Запропонувати нову програму реформ? Виникає багато логічно виправданих питань з приводу реформ в Україні. Але очевидно одне: 18 років реформ вимагають підбиття підсумків, звіту реформаторів, їхньої відповідальності перед народом і програми майбутнього розвитку України.
Примітно, що подібні проблеми виникли і в сусідній, близькій нам, Росії. Ось що пише видатний російський філософ Валентин Толстих в «Литературной газете» (№ 44 за 3 листопада 2009 року): «Ми стали очевидцями й учасниками ще одного краху — посткомуністичного. Краху неоліберального проекту, з яким наші псевдореформатори носилися всі 90-ті роки як з писаною торбою, рекламуючи рецепти аналітиків США й виконуючи приписи експертів Міжнародного валютного фонду. Наша серпнева катастрофа 98-го року, нібито фінансова, мала явно системний характер, підбивши результати дій нашої правлячої верхівки, яка погрузла у корупції і вчинила грабіж загальнонаціонального масштабу. Знищеними виявилися цілі галузі економіки: сільське господарство, авіабудування, суднобудування тощо. Реформатори 90-х розкрали країну й посадили її на всі можливі голки — сировинну, фінансову, наркотичну, голку невтримного споживання й повального пофігізму». Наче списано з української дійсності.
З урахуванням результатів реформ, загальносвітової кризи й катастрофічного стану справ в економіці, соціальній сфері, політиці, культурі, науці та інших галузях можна вже зараз точно визначити, що вільний ринок потребує державного регулювання, що держава повинна мати велику власність, щоб виконувати своє призначення: соціально захищати людей, що державна влада повинна вирішувати Загальні Справи суспільства, визначати Загальні Цілі, що в країні має бути єдиний для всіх Правопорядок, що загальнодержавний інтерес повинен мати конституційний пріоритет перед будь-яким приватним інтересом, що стрижневим принципом розвитку України має бути не тільки принцип ліберальної ринкової волі, а й принцип соціальної справедливості, як основа життєдіяльності всього державного механізму. Реформатори не розуміють тієї простої, перевіреної тисячоліттями, істини, що без забезпечення справедливості в суспільстві й у державній діяльності держава довго існувати не може, вона приречена на руйнування. Тому порятунок України, її відродження після 18 років руйнівних реформ саме в утвердженні принципу соціальної справедливості. Виходячи з викладеного, гадаю, що першочерговими заходами виходу України зі стану руйнування й деградації на шлях розвитку є рішуча відмова від продовження ліберальних ринкових реформ. Необхідно вирвати Україну з пазурів жирних котів-олігархів і повернути країну народу. Здійснити справедливий розподіл суспільного багатства. Припинити приватизацію. Переглянути її підсумки. Припинити торгівлю землею. Націоналізувати базові галузі народного господарства. Створити неподільний, недоторканний для приватного капіталу, Фонд загальнонародної власності — загальне надбання народу України. Загальним надбанням громадян України в кожному селищі, селі, місті оголосити території й об’єкти, які використовуються в інтересах усіх або більшості громадян даного населеного пункту. Відновити в країні всю необхідну інфраструктуру клубів, бібліотек, спортмайданчиків, стадіонів, дитячих закладів, закладів науки і культури. Зробити їх доступними і безоплатними для народу. На базі націоналізованих галузей народного господарства ліквідувати в країні бідність, безробіття, безпритульність дітей, злиденність старих і безперспективність, розпач молоді. Домогтися високого рівня якості життя громадян України, а саме: здоров’я, високого рівня народжуваності й тривалості життя, працездатності, матеріального статку, гарних житлових умов, повноцінного харчування, цікавої роботи, справедливості влади, доступності освіти і охорони здоров’я, безпеки життя, економічного благополуччя кожної родини, стабільності й доступності цін на товари першої необхідності, енергоносії й послуги ЖКГ. Усіляко заохочувати розвиток у країні колективних форм власності й організації праці: кооперативів, народних підприємств, артілей, акціонерних товариств із встановленням межі концентрації кількості акцій в одних руках. Активно підтримувати розвиток трудової приватної власності, сімейної справи, малого й середнього підприємництва, де власник і трудівник поєднуються в одній особі.
Багатих силою закону змусити ділитися з бідними. Встановити прогресивний податок для осіб з високими доходами, відповідність доходів і витрат чиновників. Усі надто великі маєтки, особняки, квартири, дорогі автомобілі, яхти та інші предмети розкоші підлягають підвищеному оподаткуванню.
Заборонити діяльність в Україні всіх таємних, напівлегальних і закритих товариств і організацій. Розглядати такі товариства і організації як джерело небезпеки для державності України. Відновити в країні страту за навмисні вбивства. Забезпечити безпеку громадян, припинити терор у країні, викорінити рекет, рейдерство, всі форми організованої злочинності. Законодавчо сформувати в Україні реальне самоврядування народу в особі рад, ліквідувати двовладдя на місцях. Заснувати в Україні незалежну контрольну владу в особі спеціального органу з повноваженнями перевіряти діяльність будь-яких органів і чиновників, включаючи вищих посадових осіб держави. Перетворити цей орган на спеціальний інструмент постійної, тотальної, всеохоплюючої боротьби з корупцією. Потрібні й інші рішучі, глибокі перетворення в Україні, щоб витягнути країну з тієї трясовини, куди її завели реформатори.
Час підбивати підсумки ліберальних реформ в Україні й робити висновки, інакше Україні загрожує неминуча катастрофа, не менш небезпечна, ніж американська депресія 30-х років минулого століття. Реформаторів-руйнівників і жирних котів-олігархів треба відсторонити від влади, повернути країну і її багатства народу й почати прогресивний соціальний розвиток народу України з утвердженням справжньої справедливості, волі й солідарності.
Василь СІРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік АПрН України, народний депутат третього і четвертого скликань парламенту, безпартійний.
