Так склалася доля, що з Катериною Зіновіївною познайомилась по роботі — брала в неї коментар для газети. Тоді вона працювала головою Костопільського райвиконкому і була єдиною жінкою на Рівненщині на такій посаді. Але, як казали люди, своєю компетентністю, працездатністю могла заткнути за пояс багатьох керівників-чоловіків. Не претендуючи на ностальгію за радянськими часами, слід визнати, що тоді вміли готувати і підбирати кадри: перш, ніж стати головою райвиконкому, К. Телегуз набралася досвіду й на інших, теж відповідальних посадах. А в райвиконком прийшла з посади другого секретаря Костопільського райкому партії.Тож десять років (1973—1983), коли в Костопільському районі господарювала Катерина Зіновіївна, для його мешканців були наповнені приємними подіями: будівництво сімнадцяти шкіл, а також дитячо-юнацької спортивної, приміщень сільрад, універмагу та потужного хлібозаводу в Костополі, мосту через Горинь біля села Злазне і, звичайно, підведення газопроводу високого тиску в район...
— Та хіба все тепер згадаєш? — каже Катерина Зіновіївна. — Пам’ять у мої вісімдесят один уже не та...
Зате її добрі справи пам’ятають люди, з багатьма із них вона й нині спілкується — на пенсії має більше часу для цього. Та й не в її характері сидіти вдома — звикла бути серед людей, яким не соромно дивитися в очі, бо завжди жила чесно, скромно, не надбала статків, а лише трикімнатну квартиру за 47 років трудового стажу, а ще — скромну, як на її заслуги, пенсію. «Строга, але справедлива», — почула від багатьох костопільчан про цю жінку.
— Я щиро поважаю цю людину, яка реалізувала чимало колосальних проектів у Костопільському районі, — відгукується про К. Телегуз голова Костопільської райдержадміністрації Михайло Кривко. — Вона має багатющий досвід і неабиякі організаторські здібності, гострий розум, тож свого часу, навіть уже на пенсії, вона була членом колегії РДА. Зізнаюсь, що не соромлюсь порадитись перед прийняттям важливих рішень із Катериною Зіновіївною: знаю, що поганого не порадить. Одне слово, ця людина й досі живе цим районом, її мешканцями. Часто клопоче за знедолених. Ніколи нічого не просить для себе...
Після невеликої паузи Катерина Зіновіївна сказала: «А знаєте, зробили тоді багато для району, бо цього прагнули і я, і тодішній секретар Костопільського райкому партії Степан Сиротинський. Нам нічого було ділити, ми йшли, як кажуть, в одній упряжці — працювали багато, тому й район вивели в число кращих на Рівненщині».
— Але ж держава даремно нагород не вручає, — лукаво зауважую я, бо знаю, що К. Телегуз за свою сумлінну працю нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора і Дружби народів, трьома медалями, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. — А чому на жодному з ваших знімків їх не побачила?
— Я ніколи з нагородами не фотографувалась, — чую у відповідь.
Катерина Телегуз з 1975-го по 1985-й, тобто два скликання, була депутатом Верховної Ради Української РСР. Тож прошу її розповісти, чим відрізнялись тодішні парламентарії від нинішніх.
— По-перше, ми суміщали депутатську діяльність та основну роботу. Я була головою райвиконкому й одночасно депутатом Верховної Ради, а ще депутатом Рівненської обласної ради та Костопільської районної (і не одне скликання, тоді це дозволялось законодавством). Приймала людей з їхніми проблемами, допомагала як могла і як депутат, і як голова райвиконкому, — розповідає колишня парламентарка. — Нас викликали на сесії в парламент, а потім ми поверталися на роботу. По-друге, спочатку, добре пам’ятаю, нам нічого не платили за депутатську роботу, згодом півтори тисячі карбованців виділяли, але я ніколи жодної копійки на себе не витратила — пускала на загальні справи. Щодо пільг для депутатів, то, може, вони й були, але я не пригадаю, бо ніколи ними не користувалась...
Щодо останнього, то Катерина Зіновіївна не лукавить, бо навіть під час нарахування пенсії пішла на неї як звичайний, рядовий громадянин. Відтак щомісяця отримує скромну суму. Тому знає, як важко за такі гроші нині прожити людині похилого віку, коли сили не ті, щоб знайти ще бодай якийсь підробіток. Можливо, тому клопоче перед нинішнім керівництвом про знедолених.
— Тодішні парламентарії від нинішніх відрізнялися альтруїзмом, тим, що працювали для людей, а не для себе, — філософськи зауважує К. Телегуз, яка завжди відрізнялася прямотою у висловлюваннях, ніколи — навіть у роки цькувань — не була в ролі флюгера, що міняє своє політичне забарвлення залежно від того, звідки «вітер» повіє, не боїться сказати, що вона — комуністка, хоча й толерантна до думок опонентів. А якщо ті пропонують щось корисне для району, підтримує.
— Твердо переконана, що депутатів потрібно вибирати за мажоритарною системою: люди знатимуть, за кого голосують і з кого спитають, якщо депутат ухилятиметься від виконання депутатських обов’язків та обіцянок. Нині ж голосування за партійними списками нагадує вибір кота в мішку. Тому так погано й живемо... — зітхає співрозмовниця.
Розмовляємо про особисте. На жаль, сімейне життя в Катерини Зіновіївни не склалося. Звичайно, такій вродливій жінці пропонували руку і серце. Але потрібно було виїжджати з району. І вона, як людина, яка не звикла залишати розпочаті проекти на півдорозі, вибрала роботу. Й те, що люди не забули її старань на загальне благо, сміється, є для неї повною компенсацією і моральним задоволенням на схилі літ. А самотності вона не відчуває, бо завжди серед людей.
На знімку: депутат Верховної Ради УРСР у 1975—1985 роках Катерина Телегуз із Костополя (знімок 1977 року).
Фото із домашнього архіву Катерини Телегуз.
