У нас немає еліти...

Хто ще не встиг висміяти нашу «рідну» «жабу», яка давить і «малих», і «великих» співвітчизників? Хто тільки не смакував анекдотом про «двох гетьманів на трьох українців»! Чому ми більше обговорюємо недоліки нашої нації, ніж її позитиви? Та варто потрапити за межі власної держави, як наші оцінки і судження різко змінюються, а своє видається найліпшим. І навіть «гетьмани» здатні об’єднатися...

У можливості таких метаморфоз переконалися десятеро ще донедавна незнайомих одне з одним людей із Хмельницької області, яких з-поміж трьох сотень претендентів цього року було відібрано на стажування до США за американською державною програмою громадської дипломатії «Громадські зв’язки» (фінансується Агентством США з міжнародного розвитку USAІD). «Коли ми приїхали на орієнтацію в київський офіс програми, — згадує Інна Ящук, декан Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, — я в кожному з нас побачила лідера, з усіх боків відчула, які сильні «я» зібралися, кожен прагнув якнайліпше представити себе. А за три тижні ми вже поверталися в Україну командою. Із розумінням, що не завжди перемагає та команда, де зібралися суціль одні олімпійці, а та, яка зуміла викувати в собі командний дух». Такими мені й випало їх побачити. Я теж є випускником «Громадських зв’язків» 2004 року, знаю багатьох стажерів, та, здається, досі ніхто з них не викликав такого щирого захоплення, як люди, про яких піде мова нижче. Може, тому, що ця десятка хмельничан навчалася в США за специфічною темою — «Волонтерство»?!

Нашим подільським стажерам випало неабияке випробування за океаном. Адже вони не лише зустрічалися з громадськими організаціями, що активно залучають волонтерів, не лише вивчали досвід та історію цього руху, який охоплює 44 відсотки дорослих американців, а це — 84 мільйони людей. Їм довелося й самим стати волонтерами! Іноді навіть... наражаючи себе на небезпеку. Адже коли разом з активістами штату Канзас розчищали старий парк, не раз натрапляли на кубла змій. Може, заокеанські друзі тільки жартували: «Ці плазуни дуже отруйні»(?!). Група також працювала в благодійній їдальні, де обідають бомжі, пакувала перекуски на вихідні для дітей із бідних родин, до того ж робила це разом з американськими волонтерами, котрі рухалися в інвалідних візках.

В США дуже почесно бути волонтером, а тому навіть люди з фізичними вадами, пенсіонери прагнуть докласти зусиль до творення добра. В Україні вслід тому, хто робить щось без жодного зиску для себе, можуть покрутити пальцем біля скроні. Хоча, якщо заглибитись в нашу історію, тисячі прикладів та традицій доброчинства знайдуться. Що сталося з нашим суспільством?! Одна зі стажерів, підприємець зі станції Дунаївці Лариса Трачук зізналася: незадовго до подання анкети на конкурс вона не послуговувалась такими термінами, як «волонтер», «волонтерський рух». Але впродовж багатьох років займалася доброчинством, зокрема, майже щотижня відвідуючи дітей у притулку отця Михайла Жара на Буковині. Або організовуючи сусідів у станційному селищі для його благоустрою.

На думку кандидата економічних наук Михайла Ганаби, мешканця Грицева Шепетівського району (його група обрала своїм керівником), найбільше волонтерської допомоги сьогодні потребує українське село. З нього вийшов мало не кожен. Але хто туди повернувся, поніс знання, досвід, патріотизм землякам? Хто хоче з випускників вишів іти працювати в село? Одиниці. Михайло задумав відкрити школу волонтерів для сільських громад, заснувати в області відповідну спілку добровольців, врешті, змінювати світогляд людей, щоб вони відчули себе організованою силою, здатною зробити багато корисних справ у власній державі. І вже зробив чимало кроків до цього. Та не лише про нього, про всю «подільську десятку» можна розповідати багато й цікаво. Головне: вони не грали, не гралися, поводилися природно, як і завжди в житті. Коли українцям закидають, що в них немає еліти, я згадую Ганабу і його команду, високоосвічену, працьовиту, не віддалену від потреб свого народу, як стається з багатьма.

Повернувшись із Америки, багато попередніх стажерів обмежилися роздачею сувенірів. Остання ж група поспішила понести свій досвід та ідеї і в маси, й до влади. Вони мають намір переправити тисячу інвалідних візків з Америки для потребуючих у рідному краї, а також здійснити ще велику кількість ініціатив. Візки, до слова, вже чекають на складі штату Канзас, а стажери шукають найдешевшу дорогу для них в Україну. І хоч із кінця в кінець Хмельниччина має понад 200 кілометрів, відстань не заважає їм зустрічатися, спілкуватися, діяти разом, вболівати одне за одного, брати участь у міжвузівській конференції волонтерів, натхненником якої стала «їхня» Інна Ящук, щоб запалити молодь своїм ентузіазмом.

В Америці хмельницький науковець Денис Монастирський разом із підприємцем Вадимом Зеленком узяли участь у велопробігу, під час якого збирали кошти на благодійні цілі. Магістр державного права Сергій Аніськов, котрий має три вищі освіти, став волонтером-фоторепортером. А представник потужної агрофірми «Сварог», багатодітна матуся Тетяна Василик із Шепетівки пригощала борщем та варениками волонтерські родини, які на три тижні надали свій родинний дах подолянам...

У Канзасі працює громадська організація «Хабітет», яка сповідує правило: «Якщо поруч із тебою живе бідний брат — допоможи йому, не шукаючи в тому вигоди». Її члени власним коштом гуртом будують житло для бідних. Але останні також мають стати волонтерами. Чим не зразок для України, в якій багаті часто обіцяють: настане день, коли вони поділяться з бідними?! Подільська десятка після повернення підтримує зв’язок з багатим канзаським Ротарі-клубом, який обіцяв підмогу в її благодійних справах. Вірять і в надійне плече в самій Україні.