Містер Бред з Лутугиного

Два роки тому в невеликий районний центр у Луганській області приїхав молодий симпатичний і, на перший погляд, досить сором’язливий американець. Через деякий час волонтер Корпусу миру Бред Лакхарт став знаменитістю Лутугиного й улюбленцем усіх місцевих бабусь.

Одразу ж обмовимося: у Бреда немає слов’янського коріння, а російську мову він став вивчати в університеті скоріше через свій характер. Було б логічніше обрати німецьку, оскільки в роду батька були німці. Але Бред пішов шляхом більшого опору. Вирішив вивчати більш важку і менш популярну мову. Чому тоді не японську чи китайську? На вибір онука, сама того не відаючи, вплинула бабуся. Ще в роки СРСР як туристка вона побувала в Ленінграді. І Бред завжди з інтересом розглядав «радянські» фотографії. Щось, вочевидь, у його пам’яті відклалося.

Після університету Бред попрацював в Англії, потім вступив до Корпусу миру, але як тільки з’явилася можливість, як волонтер приїхав на Луганщину. Сьогодні він викладає англійську мову в гімназії.

Лутугине — це районний центр. Після Сан-Франциско й Коннектикута це містечко, де живуть шахтарі й робітники заводу прокатних валків, американцеві могло здатися страшенною глушиною. Наприклад, у перші дні Бред не міг знайти в місті такого кафе, де вранці можна випити філіжанку гарячої кави. Келих або пляшку пива — будь ласка, а от із кавою — проблеми. Зате в Лутугиному Бреда привабило інше: місто дуже зелене, чисте, затишне і тихе. Берези і ялини ростуть просто на вулицях. А головне — місто прийняло іноземця.

Безумовно, першим його прийняв колектив учителів гімназії, де він працює, і учні, яким викладає англійську мову. У деяких зі старшокласників настільки велика повага до молодого вчителя, що вони свідомо починають його наслідувати. Манерами, одягом, поведінкою. Щоправда, з томиком віршів Єсеніна, як містер Бред, по школі поки що ніхто не ходить — соромляться. Але з інтересом спостерігають за вчителем, який на перервах сідає на диванчик біля вікна й читає поезію. Така поведінка викладача для школярів — незвична, навіть оригінальна.

Тож Бред вивчав Лутугине, а Лутугине вивчало його. Спершу за законом шахтарської гостинності місцеві чоловіки намагалися запросити американця посидіти і, як водиться, під чарочку поговорити про життя. Та Бред не п’є й не курить, тому таке спілкування не вийшло. У свою чергу це значно підвищило рейтинг американця серед жінок, особливо старшого віку. Чемність, серйозність Бреда, шанобливе ставлення до людей зробили його шанованою людиною в районному центрі.

Спочатку траплялися й казуси. Якось, наприклад, один літній чоловік розповів юнакові, що «тридцять років свого життя він провів у шахті, під землею». Шахтар, зрозуміло, мав на увазі роки підземного стажу, а Бред уявляв собі буквально — три десятки років під землею без сонця й повітря — і був вражений. Коли з’ясувалося справжнє значення сказаного, він з полегшенням зітхнув. Бред зізнався, що за два роки в нього ніколи не виникало бажання спуститися в шахту й познайомитися з умовами роботи українських гірників. Але якось довелося їхати в автобусі, що возить гірників на зміну. Він назавжди запам’ятав ту дружню чоловічу атмосферу й зрозумів, що ніколи не стане скаржитися на труднощі та втому. Порівняно з тими умовами, в яких трудяться шахтарі, власні проблеми здаються просто незначними.

У Лутугинську гімназію Бред приїхав зі своєю методикою викладання. Вважає, що йому дуже пощастило: тут з інтересом відгукувалися на його інноваційні технології в загальноосвітній системі. Бред запропонував вести урок англійської мови одразу двом учителям. Бред виконує завдання з одною частиною учнів, а другий учитель розкриває тему для інших. Тут дуже важливо, щоб серед учнів і вчителів було живе спілкування. За такої системи виявляється більше індивідуального підходу до учня. Урок проводиться англійською, крім тих моментів, коли школяр не зрозумів завдання. Бред вчить не боятися робити помилки, розмовляючи іноземною. Із самого початку він делікатно припиняв спроби успішніших учнів відкоригувати мову слабкого однокласника. «Наша мета, — каже він, — це спілкування, а не приниження». З ініціативи американця в Лутугиному створено клуб любителів англійської мови, що дуже підігріло інтерес до мови серед учнів і викладачів. На заняттях клубу показують популярні мультфільми, а потім грають ролі й повторюють діалоги персонажів мультиків. А ще тут слухають гарну музику з наступним викладом своїх асоціацій. Англійською, звичайно.

Людина може одночасно сумувати за домівкою й бути щасливою у тій країні, де опинилася за велінням долі. Американець уважає, що два роки, проведені далеко від батьківщини, виявилися досить цікавими, плідними і навіть якоюсь мірою визначальними для його кар’єри. Крім роботи, ці два роки в Україні були насичені важливими відкриттями, знайомствами, зустрічами.

Перед приїздом до нас Бред, звичайно ж, прочитав чимало про культуру й історію України, географічні та погодні умови та ін.

— Але вироблені стереотипи не допомагають пізнати країну, — каже Бред. — Кращий спосіб — це пожити серед її людей, навчитися від них чомусь, вивчити їхню мову... Наприклад, від старих людей, з якими охоче спілкуюся, я довідався багато цікавого про історію Лутугиного. Українською, зізнатися, я ще не розмовляю, але дуже добре її розумію. Ще я записав багато рецептів української кухні, особливо люблю готувати зелений борщ. Мене взагалі в дитинстві мама привчила готувати, тож я вмію й різдвяний кекс спекти, і м’ясо запекти. Коли запрошую друзів до себе на вечерю, обов’язково пригощаю їх власноручно приготованою стравою. Корпус миру дає мені можливість працювати в таких умовах, як і мої лутугинські колеги. Тобто я винаймаю квартиру й плачу за оренду із власної зарплати, одержую приблизно стільки, як і інші вчителі. Мені сподобалося працювати в Україні, але вже тягне додому, до своєї культури.

Як волонтер Корпусу миру, у грудні Бред закінчує свою діяльність в Україні і їде додому. За його зізнанням, він одержав величезний професійний досвід. В Америці хотів би займатися роботою, пов’язаною з російською мовою. Йому вже запропоновано посаду консультанта з міжнародного розвитку в Сан-Франциско. В Україну він планує приїхати років через п’ять. «Я саме закінчуватиму десятий клас, — підрахував один його учень і висловив сподівання: — Отже, зустрінемося?»