Подорожі Волинню десять тому років змусили мене написати матеріал «Репортаж з дороги хрестів». Дивлячись на символи печалі над шляхами, я й не знав, що звичай встановлювати надгробні пам’ятники на місці загибелі людей ведеться ще з часів Стародавньої Греції, Риму та Єгипту часів фараонів. І мають вони назву кенотаф, з грецької — порожня могила.
Часто кенотафами вшановують пам’ять померлих, тіла яких покояться в іншому місці або не знайдені. Звичай споруджувати кенотафи в Стародавній Греції був пов’язаний з переконанням, що померлі, які не мають могил і над якими не було проведено спеціального похоронного обряду, не знаходять посмертного спокою, страждають від цього і можуть навіть мститися живим.
Не знаю, як передалися волинянам ці тисячолітні звичаї, але в повоєнні роки на багатьох кладовищах і навіть на селянських обійстях з’явилися порожні могили з надгробними пам’ятниками. Про один з таких, що в селі Вишнів Любомльського району, автор розповів у «Голосі України» за 7 травня 2005 року в статті «Стоять зажурені хрести біля хат». Поставила пам’ятник Надія Біднюк із сестрами Вірою та Марією 1958 року, сумуючи за батьком Захаром Морозом, який у 1944 році в боях у Карпатах пропав безвісти. Тож у поминальні дні жінка мала куди покласти квіти, запалити свічку, покропити пам’ятник свяченою водою. На душі від цього їй ставало легше.
Та найбільше пам’ятників над порожніми могилами побачив нещодавно на цвинтарі села Пульмо, що в Шацькому районі. Разом із сільським головою Федором Гловацьким погожого дня 6 листопада завітали туди, аби переконатися, що там немає поховань учасників боїв між Червоною Армією і Військом Польським, які відбувалися на території Шацького району наприкінці вересня 1939 року.
Погода видалася тепла, як у квітні. Кладовище вражало своєю доглянутістю та яскравими штучними квітами на могилах. Найбільше здивували вишикувані, ніби під стрічку, пам’ятники обабіч центральної алеї. Таке можна бачити лише на військових кладовищах. Але... пам’ятники стояли один поруч другого. Могил не було.
З’ясувалося, поставили їх мешканці Пульма на честь загиблих і похованих на чужій землі рідних їм людей. Нарахував таких пам’ятників майже п’ятдесят. Вражало ще одне: майже на всіх кенотафах стояла одна дата смерті -1945 рік. Ймовірно, тоді, коли їх встановлювали, ще не було відомо, коли і за яких обставин загинула рідна людина. Відкрити болючу для вдів і сиріт таємницю багатьом допомогла «Книга пам’яті. Волинська область», яка побачила світ 1995 року.
Як розповів Федір Гловацький, з фронтів Другої світової війни в Пульмо не повернулося 120 односельчан. Кенотафи на їх честь стоять не лише на кладовищі, а й біля кількох осель. На поминальну неділю на них завжди запалюють свічки пам’яті. Сам Федір Панасович зізнався, що хоч уже багато встиг помандрувати світом, але такої поваги до загиблих на війні як у Пульмо, ніде не зустрічав. Встановлювалися пам’ятники не з чийогось примусу, а з волі рідних. І робилося це не водночас, бо, попри схожість, кенотафи всі різні. На більшості написано, що це останній дар від батьків, братів, сестер, дітей.
Сьогодні кенотафи, як і тисячі років тому, слугують для вшанування пам’яті за померлими і виконання за ними поминальних ритуалів. Вони бувають різні: кургани, надгробки, склепи, пам’ятники, меморіальні дошки, бюсти, стели. Але завжди це пов’язано зі смутком, зі спогадами про дорогу людину, з шанобою до тих, хто відійшов в інший світ. Тож поклонімося цим символам.
село Пульмо
Шацького району
Волинської області.
