«Болісна думка «за що?» часом загрожує мені втратою розуму»

«Косач І. П. налаштована націоналістично. Каже, що Україною та її багатством розпоряджається Москва, що видатні українці сидять і що людям нема за що купити одяг». «Косач Ізидора Петрівна націоналістично висловлювалася. Казала, що коли ввели на Україні техніку, то нічого стало їсти, а раніше хліба було скільки завгодно. Казала, що Україною керують росіяни з Москви». Це — свідчення двох студентів 4-го курсу Сільськогосподарського інституту Григорія Ворони та Якова Самка. Донос — на викладача... Очевидно, студенти були не з відмінників, бо навіть у доносі відчувається, що сенсу сказаного викладачем вони не збагнули. Й Ізидора Петрівна мала на увазі інше: раніше і техніки в Україні не було, а хліба — вдосталь. А нині — і з технікою хліба бракує. Раніше Україна була складовою Російської імперії, а тепер — складова імперії радянської.

Скільки давали в 37-му за такі висловлювання? Ізидорі Петрівні пощастило: її засудили до восьми років таборів.

Ця справа, що досі зберігається в Центральному державному історичному архіві України, — подібна до мільйонів інших. І водночас — особлива. Бо йдеться про рідну сестру Лесі Українки — Ізидору, Дору, Патю... До речі, Патею (від пташки) її називала саме Леся, бо наймолодша сестричка народилася в день прильоту жайворонків. Звучне ім’я разом з братом Михайлом також вибрала Леся: «Щоб вона була колись, як виросте, донною Ізидорою». Але ось що дивно: під час допитів ім’я Лесі Українки не прозвучало жодного разу. На запитання про родичів, Ізидора Петрівна назвала сестру Ксенію Косач-Шимановську, що на той час мешкала у Празі, та брата Миколу Петровича Косача, що мешкав, за її словами, в Ковелі (на той час територія Польщі). Тож до списку обвинувачень додався ще й зв’язок з родичами за кордоном. Ізидора Петрівна запевняла, що з Ксенією листування не підтримує, а від брата останнього листа отримала ще 1920 року. І то була правда. Ізидора не знала, що брата не стало того саме 1937 року.

Але мова про інше. З погляду нашого часу, коли у випадках конфлікту із законом найперше згадують усіх родичів, кумів і сватів, чиє ім’я могло б справити враження на слідчого, видається дивним, що Ізидора Петрівна жодного разу не спробували прикритися іменем знаменитої сестри. А відповідь дуже проста: в 30-х роках твори Лесі Українки було вилучено зі шкільної програми як націоналістичні. «Реабілітація» Лесі настала тільки в роки Великої Вітчизняної. Вона і після смерті могла воскресити патріотичний дух залишеної в окупації України.

Отже, спогад про Лесю міг стати ще одним приводом для обвинувачень. А їх і так не бракувало: «Участь в українській контрреволюційній націоналістичній організації і в активному здійсненні контрреволюційної роботи, зв’язок з родичами за кордоном». А найсерйозніше обвинувачення — шлюб з ворогом народу.

За фахом Юрій Григорович Борисов був агроном. Запитання про чоловіка поставало під час кожного допиту Ізидори Петрівни. Приміром, «хто з ваших близьких родичів був репресований за радянської влади?» Відповідь: «1930 року мій чоловік Борисов Юрій Григорович за звинуваченням в контрреволюційній діяльності був в адміністративному порядку висланий у Вологду. Після відбуття терміну вислання повернувся до Києва у жовтні 1933 р.»

На початку 30-х людей з біографією, як у Борисова, саджали ненадовго, так би мовити з виправною метою: «Обязан разгрузиться перед советской властью». Іншими словами, покаятися за минуле: за службу в царській армії, у військах УНР тощо. У Юрія Григоровича був і перший гріх, і другий. До того ж (як було записано в його справі), працюючи в НДІ цукрової промисловості у Києві, він «займався шкідництвом, вів антирадянську агітацію серед колег і зривав різні інститутські заходи».

А щоб Борисов не їв дарма казенний хліб, у засланні йому дали доручення: виростити на землях колгоспу села Житьйово... цукровий буряк. І що ви думаєте? Виростив!

Коли Юрій Григорович повернувся додому, у Києві набирала обертів нова хвиля репресій. І «ненадійних» вже не відправляли на перековку. Їх позбувалися. Ізидора Петрівна не один раз вмовляла чоловіка тікати з Києва. Якщо вдасться — за кордон. Але Юрій Григорович не захотів залишати свою донну Ізидору... Його заарештували 1938 року, майже одразу після Дори. 1941 року Юрій Борисов загинув. Обставини його смерті і місце не відомі досі. Сталося це в перші місяці війни, коли сталінські табори почали масово евакуювати на Схід. А що табори були переповнені, і для евакуації елементарно бракувало ешелонів, більшу частину в’язнів просто розстрілювали.

Ізидорі Петрівні судилася інша доля. Два роки вона валила ліс в Онезькому таборі. До речі, працювала в одній бригаді з письменником і літературознавцем Анатолієм Костенком. Інформація, отримана від Дори, пізніше лягла в основу його художньо-наукової біографії Лесі Українки (цю працю досі вважають найповнішою біографією поетеси)... І навіть у засланні Ізидора Петрівна не втрачала надію на справедливість. Як свідчать протоколи допитів, вона жодного разу не визнала себе винною. Як свідчать її листи, вона вірила, що помилку буде виправлено.

Ось лист, написаний Ізидорою Петрівною до Надії Крупської: «Надіє Костянтинівно! До вас, знаної радянської громадянки, кришталево чистої більшовички, звертаю я стогін свого страдницького серця і мольбу про допомогу. Я знемагаю під тягарем не заслуженого мною покарання — ізоляції від усього радянського суспільства і жахливого ганебного прізвиська «контрреволюційний елемент». Я не контрреволюціонерка і ніколи такою не була... Мені 51 рік, батьки мої, прогресивно мислячі люди, виховували своїх дітей однаково в демократичному дусі (а одну з моїх сестер — покійну письменницю Лесю Українку — цінує вся радянська громадськість не тільки як талановиту письменницю, а й як громадянку, що було відзначено радянською пресою в серпні цього року з нагоди 25-річчя з дня її смерті). І я завжди була революційно налаштована, хоча і не була ніколи партійною. По закінченні вищої освіти (я закінчила Київський політехнічний інститут 1911 року) я весь час працювала спочатку в дослідних закладах, а потім у вузах (Агроінженерному інституті, Сільськогосподарському інституті, Лісотехнічному інституті), працюючи за спеціальністю. Я виконувала і громадську роботу, і члени кафедри ботаніки та інші співробітники зазначених інститутів можуть мене охарактеризувати і підтвердити, що ніколи я контрреволюціонеркою не була. Моя трагедія сталася через те, що хтось за особистими неблаговидними мотивами (мені на слідстві не називали цю особу, але я підозрюю, хто це (скоріш за все, Ізидора Петрівна так і не дізналася, хто саме доніс на неї, адже протокол допиту свідків ми оприлюднюємо вперше. — Авт.) оббрехали мене перед слідчими органами, тому згідно з постановою Київської обл. трійки НКВС від 20. 11. 37 р., мене вислали на 8 років в ОнегЛАГ, як контрреволюційний елемент «за поширення контрреволюційних чуток»...

Це жахливо голослівне звинувачення і незаслужене покарання мене вразило. Я досі так болісно переживаю ізоляцію від усього радянського суспільства, улюбленої роботи і сім’ї, що моє і раніше слабке здоров’я (страждаю на міокардит, подагру і малярію) зовсім розладналося, і болісна думка «за що?» часом загрожує мені втратою розуму. Благаю вас допомогти мені реабілітувати себе і повернути мені свободу, благаю, зробіть це в ім’я торжества радянського правосуддя. І. П. Косач-Борисова. 6.12.38 р.»

Відповідь на цей лист Ізидора Петрівна не отримала. Надія Крупська померла 27 лютого 1939 року. Не відомо, чи взагалі ця жінка, на той час уже важко хвора, встигла прочитати листа...

Того саме 6 грудня 1938 року Ізидора Петрівна звернулася до Президії Верховної Ради СРСР з проханням про реабілітацію. І на це звернення вона також не отримала відповіді.

Але ви звернули увагу, що в своїх листах Ізидора Петрівна вже згадує сестру. Попри те, що твори Лесі Українки були під забороною, проігнорувати 25-річчя з дня її смерті радянська влада не могла. Тим паче, що насувалися надзвичайно важливі зміни... У справі Косач є ще один лист від 23 квітня 1938 року. Це клопотання про помилування, адресоване Миколі Єжову. Клопочеться єдина донька Ізидори Петрівни Ольга Юріївна Борисова-Сергєєва. У клопотанні вона також нагадує, що цього року виповнюється 25 років з дня смерті її знаменитої тітки — рідної сестри матері. Розповідає, що її чоловік — льотчик Чорноморського флоту, мешкає в Одесі. Але після арешту її батьків вони були змушені розлучитися, інакше чоловік втратив би роботу. У них — восьмимісячний син...» На той момент Ізидора Петрівна сиділа восьмий місяць...

Відповіді не було і на цей лист. Але 1939 року сталася подія, яка кардинально змінила географію України і долю Ізидори Косач. До складу УРСР було приєднано західні території. Якось у Чернівцях нарком освіти України зустрівся з давньою товаришкою Лесі Українки Ольгою Кобилянською. Кобилянська почала розпитувати про сестер Лесі, з якими була добре знайома. Можна тільки здогадуватися, як могла вплинути на настрої західноукраїнської інтелігенції звістка про заслання Ізидори. Її звільнили майже одразу після тієї розмови. Пізніше Ольга Косач-Кривинюк писала: «Леся врятувала Дору, але вже своїм іменем... Дору більшовики повернули із заслання з концтабору тільки через те, що вона сестра Лесі Українки».

Сестрам Ізидорі та Ользі повернули квартиру в Києві, де вони прожили до війни. Але 1943 року Ізидора Петрівна з сестрою Ольгою, дітьми та онуками залишила Україну. Вони поїхали до Праги. 1949 року сім’я Ізидори емігрувала до Сполучених Штатів. Померла наймолодша сестра Лесі 1980 року, не доживши до 100-річчя вісім років. До останнього дня вона цікавилася подіями, що відбувалися в Україні. Її запрошували приїхати, хоча б у гості, але Ізидора Петрівна відмовилася повертатися додому, бо там досі саджають безвинних людей. Реабілітували Ізидору Косач-Борисову 1989 року.

На початку 20-х майно і обидві садиби Косачів та Драгоманових було повністю конфісковано. Сім’я втратила і кошти, і дах над головою. 1920 року було заарештовано Олену Пчілку (видатну поетесу і не менш видатну матір). Проте органи зглянулися на поважний вік письменниці (70 років) і... відпустили. Вдруге Олену Пчілку прийшли арештовувати напередодні її 81-річчя. Але з’ясувалося, що арештантку доведеться з квартири ... виносити. Бо знову поставити її на... паралізовані ноги не могли ні Бог, ні органи. Через три місяці Олена Пчілка померла.

Чоловіка Лесі Українки Климентія Квітку (юриста і фольклориста) затримали 1933 року. Йому закидали причетність до діяльності Спілки визволення України (СВУ). Проте йому вдалося уникнути арешту. Тікаючи, він перебрався до Москви, а пізніше до Караганди і Алма-Ати. В Москву Климентій Квітка повернувся перед війною. Помер 1953 року.

Брат Лесі Українки Михайло помер до революції від дифтерії. Брат Микола — 1937 року в самотності і в злиднях. Сестра Оксана виїхала в Західну Європу здобувати освіту і, на своє щастя, «не встигла» вчасно повернутися до сім’ї. Кордони закрили. Померла Оксана у Празі.

Чоловіка сестри Ольги Михайла Кривинюка заарештували одним із перших у справі СВУ. Після судового процесу Ольга втратила роботу. Михайлові вдалося повернутися із в’язниці. Він загинув за тиждень до початку війни під колесами потяга.

Нині нащадки великого роду Косачів мешкають у США, Росії, Канаді, Угорщині, Швейцарії...