«Грибні місця» треба знати...

Якщо вірити прогнозу однієї з лондонських компаній, що спеціалізується на кредитному маркетинговому аналізі, Україна нинішньої осені увійшла до списку найризикованіших для інвесторів країн. В одній «упаковці» з нашою країною опинилися Аргентина, Венесуела, Латвія, Ісландія, Литва, Казахстан... А найбільш привабливими названо не стабільно передові Японію та Швейцарію, а Нову Зеландію та Австралію.

Залишимо всілякі моніторинги та рейтинги моніторам і розповімо історію, яка може спростувати навіть вельми авторитетні судження. Про свій потужний вклад в українську економіку, до прикладу, ось уже десять літ не шкодує відома у світі ірландська компанія CRH, постійним об’єктом інвестицій якої є підприємство «Подільський цемент». Завод розташований поряд з українською туристичною Меккою — старовинним Кам’янцем-Подільським. За останні роки лише в цьому невеликому місті збудовано 18 готелів. Але ж завод працює не тільки на місто!

Ефективність інвестицій залежить від того, де саме, в яку галузь вкладати гроші, з якими партнерами та як їх освоювати. Це чимось схоже на правило грибників: якщо сподіватися тільки на везіння, можна з порожнім кошиком повернутися, треба знати грибні місця. Не менш важливо, яка співпраця з місцевою владою, громадою, чи не шкідливе нове виробництво, чи надходять від нього податки в обов’язкові державні фонди.

Коментарі про успіх бізнес-проекту СRH в Україні з вуст її представників звучать нині ще оптимістичніше, ніж у попередні роки. Ще б пак: криза, а гігант будівельної галузі «Подільський цемент», уже в першому, надзвичайно важкому для підприємств, кварталі року, заробив 34 мільйони гривень чистого прибутку, а до кінця року очікується вже 150. І це при тому, що крім виробництва, «Подільський цемент» небаченими темпами будується, «народжує» новий завод, що і зводиться, і працюватиме за найпередовішою світовою технологією такої ж всесвітньовідомої, як CRH, фірми «Polіsіos» (Німеччина). Жодне цементне підприємство на території колишнього СРСР досі не проводило реконструкції в такому об’ємі.

На території ВАТ «Подільський цемент» уже на 14 метрів сягнула новобудова. «До березня 2010-го, — каже голова правління відкритого акціонерного товариства, генеральний директор Семен Дарчук, — усе металеве обладнання, а це ще десь п’ять із половиною тисяч тонн металу, має бути зібране та змонтоване, тоді три місяці даємо електрикам, і на жовтень готуємо здачу об’єкта». Якщо сьогодні подільські цементники випускають кожну шосту тонну всього українського «борошна» будівельної індустрії, то новий завод дасть усі 20 відсотків вітчизняного цементу. Старі печі, в яких клінкер випалювався «мокрим» способом, можуть залишити діючими, якщо ринок потребуватиме дедалі більше продукції. Нова піч — «суха», вона одна здатна замінити п’ять «старомодних». До того ж, якщо нині піч споживає 1680 кілокалорій енергії, аби випалити одну тонну клінкеру, то майбутня потребує лише 730.

І це ще не все. Колись цементний працював на природному газі, «з’їдав» 40 мільйонів кубометрів блакитного палива щомісяця, був найбільшим його споживачем у цілій Хмельницькій області. Уже передчуваючи газові проблеми, рада директорів СRH, правління ВАТ та акціонерне товариство зійшлися на думці про заміну енергоносія. Відтак, ірландці інвестували кошти в переведення виробничого процесу на тверде паливо. Сказати, що економія вийшла значна — не сказати нічого. На підприємстві сталася справжня революція. Інвестори принесли на підприємство абсолютно нову культуру виробництва і стосунків у колективі, стиль життя, ставлення не тільки до роботи, а й до здоров’я та життя кожного. Здається, не залишилося жодної людини, яка не мислить тепер по-новому. Семен Дарчук любить повторювати: «Сьогодні не слід працювати, як учора, а завтра — як сьогодні». Хто не розуміє його — на «Подільському цементі» не приживеться. А більш привабливого підприємства в краї годі шукати. Середньомісячна зарплата тут за два роки зросла на 1035 гривень, ніколи не затримується і становить за десять місяців поточного року 3535 гривень, не кажучи про найрізноманітніші «принади» — від щорічних оздоровчих, оздоровлення дітей, калорійних копійчаних обідів у заводській їдальні до фактично безвідсоткового кредитування членів колективу. А якщо хочеш будуватися, приміром, то виписуй цементу, скільки потрібно, в рахунок майбутніх заробітків.

Чому Деміан Фітцморіс, головний представник СRH, став радником Семена Дарчука, а не взявся власноруч керувати підприємством, акції якого купила компанія? Європейці розуміють: краще за самих українців їх країну не знає ніхто. До того ж Семен Дарчук — член правління Української асоціації підприємств і організацій цементної галузі, входить і до правління спілки керівників підприємств Хмельницької області, людина знана і шанована. Такий підхід приніс успіхи підприємству. Сторони не тільки порозумілися, а стали однодумцями, партнерами, друзями. Хоча стратегію розвитку все ж намітили ірландці.

На здобутих плюсах ніхто й не думав зупинятися. Генеральний директор, який удостоєний звання Заслуженого працівника промисловості України, ще змолоду був раціоналізатором. Не тільки іноземці несуть на підприємство передове, а й самі подоляни. Оскільки нова піч дає можливість використовувати альтернативне паливо, то Дарчук особисто взявся за цю справу. Адже є шанс ще більше здешевити подільський цемент, досягти ще суттєвішої економії енергоресурсів. Он скільки сміття, непотребу терпить на собі подільська земля! Усе це може стати паливом. Гума, старі автомобільні колеса, спрацьовані транспортерні стрічки, папір, пластик, кісткове борошно, відходи м’ясопереробної промисловості, ганчір’я, жмих годяться для «годування» печі. У ній температура спалювання 1400 градусів Цельсія, а рукавний фільтр забезпечує стовідсоткове вловлювання викидів в атмосферу. Такі фільтри застосовують у США, Швейцарії. Отож за екологію громада може не хвилюватися, запевняє Семен Іванович.

«Після переходу на вугілля, що відбулося також за фінансування СRH, дехто лякав громадян міста чорним димом, сажею. А що вийшло насправді? Та в нас на території чистіше, ніж у деяких директорів у кабінетах!» Повернемося до ганчір’я. Воно віддає вісім тисяч кілокалорій — як і газ. Ідея Дарчука — на базі одного з дочірніх підприємств «Подільського цементу» — створити невеликий цех для заготівлі альтернативного палива. Почали з дров, точніше, з гілок, які щороку повсюди обрізають і щоразу міркують, куди б їх подіти. А наміри — дійти й до «переробки» на паливо міського сміттєзвалища. З ним неабиякі проблеми, як і в більшості українських міст. Час закривати, рекультивувати, а нового немає. Тож кожен крок щодо знищення непотребу місто цінуватиме дуже високо. Європейський принцип успішного бізнесу: враховуй думку громади, якщо хочеш іти вгору.

За час свого існування завод став замовником великої кількості соціальних об’єктів, що разом склали мікрорайон багатоповерхівок. А поміж ними — поліклініка, школа, дитсадок. В останнє десятиліття Семену Дарчуку боляче було дивитись, як буквально розтягли колишній заводський дитсадок. Тепер його не відновиш, а в місті на сьогодні величезна черга в дошкільні заклади. «Новому міському голові Анатолію Нестеруку я не зміг нічого кращого порадити, як чим швидше віддати цю будівлю під соціальне житло». Так само вболіває Семен Дарчук за Кам’янець-Подільський район, де його обрали депутатом райради. Коли між гілками влади точиться боротьба, коли зашкалюють політичні амбіції, він нагадує всім, що від них чекають люди. «Ненависть породжує нову ненависть, а страждає народ, адже, коли немає єдиної думки, голосують урізнобій, нема перекидки коштів, то не виконуються зобов’язання перед громадою, — каже Семен Іванович. — А безлад в сільському господарстві триватиме доти, допоки земля не стане товаром. Орендований будинок чи квартиру добивають до ручки. Так і з землею. Повинен бути власник. Наш завод теж мав свої гектари, але ми вирішили повернути їх селянам, а займатися грунтовніше своєю справою». Семен Дарчук живе за принципом: насамперед я — виробничник. Тому не встряє в політичні протистояння, в яких можна й себе загубити. Каже: «партій багато, а я один». І така поведінка теж має під собою європейські правила толерантності та високого професіоналізму.

Одночасно з цим правління акціонерного товариства повсякчас відгукується на прохання про матеріальну підтримку вразливих груп населення, допомагає інвалідам, бідним. Невдовзі поряд із селищем цементників запрацює церковна трапезна, до будівництва якої, як і самої церкви, доклав зусиль особисто Семен Дарчук. Бідних та голодних людей в Україні бути не повинно, переконаний він. Тому, коли йдеться про звільнення працівника, навіть за порушення дисципліни, він ніколи не поспішає підписувати заяву. Бо за цією людиною стоїть родина, діти, які завтра залишаться без засобів для існування. Модернізація заводу, звісно, передбачає деяке вивільнення робочої сили, що саме по собі болісне. Тому розроблено спеціальну програму, щоб не викинути на біржу багато людей. Звільняючи ж пенсіонерів, завод доплачує їм за кожен рік стажу, відтак, людина йде за прохідну з немалою сумою в кишені — двадцять-двадцять сім тисяч гривень. На такі гроші можні і Європу відвідати, щоб переконатися: на Поділлі цементний завод не гірший за європейські. А якщо так, то навколо живої успішної промисловості наладиться й усе життя в державі. Тож навіщо говорити про ризики інвестування, коли краще шукати місця, де б укласти капітал у країні, яка і працювати вміє, і за мисленням європейцям не чужа?!