Нині пенсіонер у багатьох сільських родинах — на вагу золота, бо його навіть мінімальна пенсія багато значить у сімейному бюджеті. Й така обставина спонукає до шанобливого ставлення до поважного віку родича.
Якось на зборах громади одного невеличкого села я була дуже здивована, почувши, як молода жінка сказала сусідці буквально таке: «Тобі добре! Маєте двох пенсіонерів у хаті, то є з чого сплачувати за підведення до житла водогону...» Отакої! Пенсіонери, люди похилого віку, котрі завжди вважалися найменш захищеною категорією населення, і справді тепер відчувають особливу турботу рідних. Йдеться не лише про належну шану й повагу до стареньких, а й про тривогу за здоров’я та довголіття: нині пенсіонери в багатьох українських родинах — на вагу золота, бо навіть їхня мінімальна пенсія багато значить у сімейному бюджеті. Й така обставина спонукає до шанобливого ставлення до поважного віку родичів. Доводилося спостерігати, як по покупки: шкільне приладдя, одяг — частіше до крамниць ходять бабусі й дідусі, до того ж, у визначені дні, коли приносять пенсію.
Воно й не дивно: пенсійні виплати — стабільні щомісяця, й навіть мінімальна сума часто більша, ніж зарплата працездатних дітей. Якщо ще є, звичайно, та робота... Та й у численних господарських клопотах бабусі і дідусі підсобляють.
Проте є чимало випадків, коли старенькі залишаються «за бортом». Питання забезпеченої старості нині актуальне, як ніколи. Особливо помітна ця проблема в селах та маленьких містечках, молоде населення яких масово подалося на заробітки. Кажуть, за кордоном, на відстані, черствіють душі, холонуть серця, тому кидають родичів на чужих людей, іноді й на похорон не приїжджають. Ще важче людям похилого віку, які залишилися з якихось причин самотніми. Рік тому, наприклад, я була в комісії, викликаній сусідами старенької кволої жінки, що після смерті чоловіка мешкала сама. Опікуватись нею бралися кілька жвавих молодичок, але хвора жінка чомусь залишалася невдоволеною, щоразу переписуючи заповіт. Не було їй утіхи, очевидно, й від наступної, інакше не тривожились би сусіди. Тож поскаржилися місцевому відділенню соцзабезу.
— Я їй їсти раз на два дні приношу, — ніяково виправдовувалася опікунка. А ми тим часом роздивлялися навколо: складалося враження, що до хворої немічної жінки ніхто не заходив упродовж місяця... Не передати того безладу й хаосу, що панував у просторому будинку, який, за заповітом старенької, по її смерті мав належати цій діловитій жінці. І всі «аргументи» опікунки, як передбачалося — і майбутньої господині дому, балачки про її зайнятість, важливі громадські обов’язки при спогляданні такого побуту лопалися, мов мильні бульбашки. Їх, до речі, ця хата давно не бачила. Тому й били на сполох стурбовані сусіди, місцева влада, громадськість... Як результат — через кілька днів хату було не впізнати, від гармидеру і сліду не лишилося. Та недовго раділа від того старенька, померла невдовзі. А її «опікунка» нещодавно зробила в домі дорогий ремонт — як законна господиня, вступивши в права власності.
Та є приклади й істинно людяного ставлення до самотніх людей. Приміром, шанована в селі родина чемно доглядає сусідку. В маленькому населеному пункті нічого не сховаєш, тож не раз бачили, як вони приносили старенькій жіночці продукти з крамниці. Хоча про жваву маленьку бабусю не скажеш, що вона вже розміняла десятий десяток. Акуратно в оселі, надворі, та й сама жінка доглянута. Бог не дав діточок, зате добрими сусідами нагородив: і їсти принесуть, і в хаті допоможуть прибрати. Не зважають на те, що має старенька законного опікуна — далекого родича, який навідується вряди-годи бабину пенсію забрати. Привезе тоді сяких-таких харчів і знову поїде, чекати до наступної виплати. Кажуть, підприємливий молодик уже зумів житло ще однієї одинокої жіночки «заробити», доглядаючи її як квартирант.
Певне, наведені приклади — лише дещиця з нашого повсякденного життя. Але, мабуть, не лише байдужістю окремих людей пояснюються згадані історії. Доводилося чути, що опікунські ради, які є в багатьох країнах, буквально очей не спускають з довіреної сім’ї дитини чи старенької людини, щоб її, бува, хтось не образив. Бо наруга над старістю завжди засуджувалася. А чим же керуються окремі «опікуни», коли нехтують своїми обов’язками, залишається лише здогадуватися.