Роздуми «піхотинця» з «великої хати»

У передньому слові до свого тритомника щоденникових записів «Коридори ЦК»1 відомий письменник, «апаратник» колишнього штабу Компартії України Віктор Гаман застерігає свого читача, що він не зрікається свого минулого, бо це минуле було його молодістю, любов’ю, вірою й надією... «Навіть — уявімо й таке, — пише автор, — якщо все це було тільки ілюзією, то й ілюзія, як і казка з дитинства, так само має бути дорогою, оскільки це — неповторне, як неповторне й саме життя».

Віктор Гаман прийшов трудитися у відділ організаційно-партійної роботи Центрального Комітету КПУ в часи застою, коли ЦК КПРС вважав республіканську парторганізацію низовим осередком Комуністичної партії Радянського Союзу. Очільники українських комуністів Петро Шелест і його наступник Володимир Щербицький кожен по-своєму тлумачив визначення «республіканська партійна організація». Перший із них наполягав, що це «Компартія України» (до речі, вона єдина серед союзних осередків мала своє Політбюро ЦК). Другий же визнавав себе виконавцем волі Москви, адже розумів, що не може бути й мови про самостійну політику партійців республіки.

Звісно, рядовий працівник «великої хати» прагнув у цьому становищі залишатися об’єктивним, нібито безстороннім спостерігачем, але в потаємних записах зустрічаємо те, про що він думав насправді. Зауважував інше, типу: «Дурниця, а не резолюція», або одним словом осуджував те чи те партійне рішення: «Абракадабра». Та найчастіше штатний інструктор, консультант («піхотинець» апарату, як він себе називає) мав скорятися статутним вимогам і неписаним правилам внутріпартійного співжиття й виконувати свої безпосередні завдання — готувати «обов’язкові бумаги».

Це був особливий жанр цеківського побутописання — підготовка постанов, доповідних, інформація про діяльність місцевих парторганізацій, матеріали до чергового випуску партійного бюлетеня внутрішнього вжитку та для доповідей вищих посадових осіб. Ці «твори» Віктора Гамана оприлюднювалися хіба що на зборах, нарадах, конференціях і з’їздах, тому він як творець численних цеківських паперів подає їх у книгах часом анонімно, не зазначаючи імені автора (або авторів).

Мабуть, такі «щоденні записи» було б зазвичай читати нудно, аби велися вони не рукою письменника. Відчувається, що автор часто просто не в силі притлумити враження від розмов і зустрічей із людьми і в центрі, і на периферії. У його щоденниках-нотатках містяться зроблені потай записи про бачене й чуте, закарбовано «крамольні» думки, підслухані діалоги, навіть готові сюжети, що згодом, художньо опрацьовані, лягають в основу яскравих, психологічно наснажених сторінок. Закоханий в рідне довкілля, автор не обминає і краєвидів, які талановито вписуються в цілісні картини природи.

Здавалося б, навіщо авторові «Коридорів ЦК» образні слівця, замашні вислови, а то й чисто ботанічна номенклатура? Як от назви лікарського зілля, які так рясно потрапили на шпальти літературно-публіцистичних записників: чи то з Михайлівської цілини, чи з луків Кончі-Озерної, чи з ботсадів, а то й із народних уст. Та коли читаєш книжки Віктора Гамана, то переконуєшся, що без цієї підпомоги не вийшла б у світ його «земляцька» трилогія, дилогія «Знахар» і ціла низка інших романів: «Заморозки весни не зупинять», «Один місяць сходить, а другий заходить», «Кохання на вітрах розлук», «Каскад ставків», «Мілана», «Знайти людину» та ін. На сьогодні в автора тільки романів 12. У «Коридорах ЦК» від задуму до написання простежується історія повісті «Беріть квіти, мадам».

Надзвичайно роботящий і успішний літератор, Віктор Гаман ніколи не спочивав на лаврах. За підтримки письменників-земляків Василя Минка й Петра Панча, він невтомно працював над словом: у нічні години, у вихідні, під час відряджень і відпусток. І навіть у лікарняній палаті.

У роки «брежнєвщини» нелегко було утвердитися не лише на цеківській посаді, а й у громадському житті, у творчому змаганні. Тоді всі досягнення в партії приписувались єдиній особі — генеральному керманичу, який, що й казати, вітав перероблену офіційну фразу «на чолі з Політбюро» на свій кшталт: «Політбюро на чолі з Брежнєвим». Цей «видатний» партійний і державний діяч ленінського типу (!!!), за славослів’ям керівника донецьких комуністів Б. Качури, мало не особисто здійснив усі перемоги «у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики партії, у створенні винятково сприятливої обстановки для творчої роботи». В оцінці партійної діяльності республіки Віктор Гаман неодноразово посилається на спогади Петра Шелеста й видання Валерія Врублевського — першого помічника Володимира Щербицького. Постать В. В. у письменника — досить неординарна, та все ж породжує думку на зразок «політика — таки повія вічна».

Попри величезну апаратну завантаженість у стінах цієї «великої хати» автор зумів стати кандидатом філософських наук. Тут він написав чимало сторінок художньої прози й публіцистики. Із збільшенням родини йому поліпшують житло і, зрештою, переселяють у квартиру, де раніше мешкав перший секретар ЦК ЛКСМУ, а згодом інспектор ЦК КПУ Анатоль Гіренко...

Та за цим поступовим і беззастережним сходженням чаїлась прихована небезпека: заздрість чиновницької братії, всілякі перепони кар’єристів у просуванні в літературі й науці, причіпки керівництва відділом з найменшого приводу.

Автор щедро вкраплює у розповідь події свого особистого життя: напівсирітське існування у селі, зустріч з коханою дівчиною, одруження, облаштування родини в Києві, народження доньки й сина. І як вибух — смерть найдорожчої в світі людини, розпад сім’ї. Оточення не тільки не підтримало свого співробітника в біді, а, навпаки, напосіло на нього зусібіч зі звинуваченнями, ніби авторитет високої установи він використовує для творчого і наукового просування. Доволі банальне, несправедливе, а тому дуже болісне звинувачення. Талант геть ігнорувався. І автор опинився «на межі зриву».

У письменника вистачило віри в себе, мужності й сили духу подолати всі неприємності, не втратити бійцівських якостей. Завдяки йому ми побували в різних коридорах влади: обкомівських, цеківських, урядових, парламентських. А це щось та важить. Не кожному вдається проникнути в ті таємниці і, більше того, — ознайомити з ними читача. Пізнати справжню правду «верхів» — це означає, передовсім, подивитися на історію держави правдивими очима. До того ж, показати народу ізсередини діяльність «провладних структур» — і не пером високопосадового партійного чинуші, а сумлінним словом «піхотинця» з «великої хати» — досвідченого і глибоко обізнаного письменника-дослідника.