У вагонах і на рекламних плакатах уздовж ескалаторів київської підземки з’явилося оголошення: «Пасажирів запрошують узяти участь у конкурсі «Я люблю метро». Переможцям обіцяно винагороду.
Запитання до організаторів конкурсу — КП «Київський метрополітен»: «А за що, власне, ми маємо любити, ні, не цей вид транспорту як такий, а саме столичне метро?». Так, у радянські часи (не йдеться про любов автора до того устрою, за якого жило кілька поколінь) поїздка ним насправді була приємною: прохолода в спеку, тепло в зимову непогоду, чисті вагони, охайні станції і переходи. Це — не ностальгійна казка, а так було. Принаймні таке метро ми одержали у спадок від СРСР.
Що маємо нині? Не кажу про години «пік», коли у вагони на деяких станціях неможливо втиснутися і з третього разу. Втім, рідко коли вони не забиті до краю пасажирами. Наперед знаю, яку відповідь одержу і від міської влади, і від керівників метрополітену: тоді було менше людей. Але ж, шановні керманичі, тоді планували рух і кількість вагонів на пасажиропотік, який був. Як, до речі, і підземні переходи до метро. Чому б вам не зробити краще — розширювати й розбудовувати мережу, щоб люди, які платять за проїзд, могли почуватися тут людьми?
Так, підземні переходи будувалися з розрахунку на меншу кількість пасажирів. Але ж нинішні наші господарники й керівники міста не лише не поліпшують створені колись умови, а погіршують їх. Може, вони не чують нарікань людей, які, перш ніж потрапити на платформу, сто разів вилаються, поки пройдуть до неї підземним переходом. Бо вузькі з самого початку, їх, з дозволу керівників і метрополітену, і місцевої влади, звузили ще більше, вмонтувавши вздовж стін безкінечні кіоски. Якщо додати ще й несанкціоновану торгівлю, то в перехожого складається враження, ніби потрапив на східний базар, де торговці хапають за поли, аби в них купили будь-що — від засобів «для папілом і бородавок» до «справжніх французьких парфумів» за 30 грн. Про безпеку годі казати: не треба терориста, досить лише пригрозити іграшковою зброєю, і люди в паніці перетопчуть один одного.
У мене, як кажуть, руки не доходять, знайти в районній чи міській державних адміністраціях, на КП «Київський метрополітен» чиновників, які дали дозвіл на таке звуження переходів. І запитати, якими саме правилами чи інструкціями вони при цьому керувалися?
Та повернімося до метро, яке ми начебто маємо любити. Зокрема, до вагонів, які дедалі більше перетворюються на місця для реклами. Так, метрополітену бракує коштів.  Щоправда, а на що їх у нас не бракує? Але його заробіток на об’явах уже дійшов до абсурду: спробуйте знайти у вагоні інформацію для пасажирів — схеми маршрутів, напрямки руху. Про те, що на цих схемах може бути також інформація, на які напрямки та на який транспорт можна пересісти, діставшись станції призначення, годі й мріяти. Вона й раніше була аж надто скупою, а нині взагалі загубилася серед наліпок і плакатів різного калібру. А також саморобних оголошень, за що їх автори, з’ясовується (є про це повідомлення!), неодмінно будуть покарані за однією зі статей Карного кодексу. Проте покарання ніхто не боїться, бо вагони заліплені також і «нелегальними» об’явами...
Тим часом, якщо на початку заробляння грошей рекламою вона розміщувалася лише в окремих місцях вагонів, то нині зайняла весь вільний простір на стінах і «переповзла» на вікна та двері. Вони заклеєні так, що годі побачити, що там за склом, коли потяг рухається наземним маршрутом. Невже, коли керівники Київського метрополітену навчалися у вузах, то вони проспали лекції, де йшлося про дотримання стандартів? До того ж ми ще й у ЄС прагнемо, де без цього — ані кроку...
Не знаю, чи вплине цей мій лист на керівників метрополітену. Але я — киянка і мені не байдуже, який вигляд має моє рідне місто. Чи це байдуже тим, хто ним керує?
На знімку: типовий вагон Київського метрополітену.