Убиті пророки (Злободенні літературні нотатки на полях про безсмертного Поета Бориса Пастернака)

Цей великий подвижник Слова прожив на білому світі всього сімдесят років. Дати: 29.1. (10.11) 1890, Москва — 30.5.1960, Передєлкіно, під Москвою. Незабаром святкуватимемо дві круглі дати. Упевнений: 2010-й стане роком Бориса Пастернака. Він іноді був такий наївний у цьому житті, що саме тут, у Передєлкіно, де лежить, сказав дружині, коли почалася війна Вітчизняна: «Ти не сумуй! Дивись, скільки в нас народилося ягід! Проживемо!». З наївності, може, не від страху він пізніше відмовиться й від Нобелівської премії. «Проживемо! Якщо вже так хтось заздрить!».

Він народився в середовищі людей добрих та інтелігентних, у родині відомого художника Л. Пастернака, мати його — успішна піаністка. Панувала тут завжди піднесена скромність, скупа на похвалу. Все було розмірено, розумом і тактом усе на поличках розкладено. Син закінчив 5-ту Московську гімназію в 1909 році і вступив на історико-філологічний факультет Московського університету, він слухав лекції знаменитого філософа Г. Когена, захоплювався його ерудицією, знаннями. Але коли одержав від нього пропозицію залишитися для докторського іспиту при кафедрі, категорично відмовився. Побувавши в Італії (Венеція й Флоренція), повертається до Москви. У 1913 році Борис Леонідович закінчує Московський університет.

У родині Пастернаків дуже цінували Льва Миколайовича Толстого. З ним був знайомий батько майбутнього генія. Виділялися лірика Р. М. Рільке, музика Скрябіна...

Між іншим, ще в 1903 році майбутній поет дуже наполегливо став займатися композицією, його дуже хвалив Скрябін. Потім Пастернак зізнається: «Музику, улюблений світ шестирічної праці, надій і тривог, я вирвав геть із себе, як розлучаються із найдорожчим. Якийсь час звичка до фортепіанних фантазій залишалася в мене у вигляді навички, що поступово зникає. Але потім я вирішив проводити своє утримання крутіше, перестав торкатися рояля...» («Воздушные пути»).

Він залишив нам у спадок книги лірики «Сестра моя — жизнь» (1922 р.), «Второе рождение» (1932 р.), цикл «Когда разгуляется» — (1956-59 р.), історико-революційні поеми «Девятьсот пятый год» (1925-26 р.) і «Лейтенант Шмидт» (1926-27 р.). Повести, роман «Доктор Живаго», в якому виражене негативне ставлення до Жовтневої революції. Роман опубліковано за рубежем — 

1957 р., Нобелівська премія — 1958-й...

Я писатиму про це нижче. Тому що тема «Влада й Поет» — вічна. І нині вона, у тому числі в милій Україні, здається розписана по нотах недалекими вождями, що взяли з минулого, у тому числі радянського, найгірше. Спершу не дозволяти в першу чергу, потім — визнавати, а потім — замовчувати.

Хто жив у ті роки, той пам’ятає: жодного дня — без паплюження Пастернака! Я пам’ятаю статейку з Одеси, де народився й довго жив батько поета: ця вічна блатна, злодійська Одеса! Нічого путнього від неї не народжується й ніколи не народиться! Блатні солов’ї — її шанувальники! І увіпхнув у зрадницьке нутро папаша «генієві» стільки дурного, півстільки й ще — незбагненно!

Живі й мертві показували убік поета, що заховався тоді в Передєлкіно, погрожували вбити його як нахабного зрадника Батьківщини.

Цькували так, як у нас цькують і тепер, нападаючи на автора й праворуч, і ліворуч. Додалося нині моди на умовчання. Себе, улюбленого, щомиті, щогодини — на виставку, на п’єдестал...

Хвалити Бога, тепер ці люди не мають права запроторювати несвоїх подалі...

Усі в один голос і тепер відзначають, що Пастернак, опублікувавши книгу «Сестра моя — жизнь», став одним з найпопулярніших поетів. А коли з’явилися поеми «Девятьсот пятый год» і «Лейтенант Шмидт», стало зрозуміло: він щільно тримає своє місце в добірній поезії.

Напевно, тому в 1987 році рішення про виключення Пастернака із Союзу письменників СРСР було скасовано.

У 1988 році роман «Доктор Живаго» було надруковано в журналі «Новый мир».

Але на той час Борис Пастернак лежав уже 28 років у могилі там, де колись із любов’ю просапував грядки полуниці.

Щоразу, приїжджаючи до Москви, я намагався потрапити до його могили.

І завжди неначе передавав могилі найкраще, усе, що тут будило мене й мою пам’ять від забуття минулого й вимушеної сплячки. Пригадувався колишній московський професор, який жив зі мною поруч у північному будиночку, на відсиджуванні. Вони труїли Пастернака, коли, живучи в Москві, професор вийшов на демонстрацію на захист Бориса Леонідовича. Професор був тоді молодий, гарячий. У відповідь на удар міліціонера збив його з ніг і потім приписали, нібито «паплюжив» ногами. Два роки відсидів, а на півночі тяглося поселення, був учителем у радгоспній школі. Він розповідав дітям про радянську літературу. Багато пив з ненцями й ніколи, як і вони, не закушував після склянки чистого спирту.

Ми його ховали з почестями. Плакали навіть старі ненці.

Я пам’ятаю, як цей колишній московський професор, Олексій Маслов (я ввів його потім в одну зі своїх повістей), там, на півночі, говорив про безсмертне життя Пастернака. Виявляється, ще в 1913 році у студії скульптора К. Крафта на засіданні «Гуртка для дослідження проблем естетичної культури й символізму в мистецтві» відбувся філософсько-літературний дебют Бориса Пастернака з доповіддю «Символізм і безсмертя». У ній великий поет говорив: «Жива душа, відчужувана в особистості на користь вільної суб’єктивності, є безсмертя. Отже, безсмертя є і Поет... Поезія — безсмертя, припустиме культурою».

Тоді я після особливо довгої бесіди з учителем тундрової школи просив:

— Точніше кажи! Може, ти вже щось забув?..

Тут уже, на Великій землі, я читав всього Пастернака: «Доктора Живаго» конспектував, коли книжку мій свояк-дипломат привіз із Парижа. Знайшов пізніше я й літературно-філософський дебют Бориса Пастернака. Так, точно слово в слово. Так, жива душа, відчужувана в особистості на користь вільної суб’єктивності, є безсмертя. Отже, безсмертя є Поет.

Він багато думав і говорив про поетичне ремесло.

Він прийшов і до цього, відійшовши від двох захоплень — музики й літератури...

Гуртки того часу для нього були важливі й значущі.

Починав він у дружнім співтоваристві «Сердарда». Студією була квартира поета й художника Ю. Анісімова. Потім — гуртки, що єдналися навколо видавництва «Муссагет». Пастернак пізніше приєднався до невеликої групи «Лирика», що тяжіла до «лівих»; незабаром був із Бобровим і Асєєвим. Останні створили нову групу — «Центрифуга»... Це видавництво у 1917 році випустило другий збірник Пастернака «Поверх барьеров». Перший, «Близнец в тучах», виданий «Лирикой» у 1914-му з передмовою М. Асєєва, згодом відомого радянського поета.

Варто сказати, що вже тоді між двома поетами виникли проблеми. Пастернак був завжди за незалежність будь-якого поета від якогось тиску на його позицію в літературі. Боротьба визначена, від неї не відійдеш і не зникнеш...

Ранню свою творчість він позиціонував так: «Невміння знайти й сказати правду — недолік, якого жодним умінням говорити неправду не покрити». Моральний обов’язок художника — побачити не тільки зовнішність, а й глибинну сутність споконвічних моральних завдань людства. Атмосфера важлива не сама по собі, а лише як засіб для висловлювання уявлень про моральні основи світу. У його віршах — тривога про безлад, що він бачив. Він ніби досліджував кожну мить життя, завжди був поруч із темою складною, незрозумілою багатьом. Або дуже близькою тільки йому, «безсмертному Поетові». Скажімо, тему ображеного й приниженого жіночого достоїнства, «быть женщиной — великий шаг/ Сводить с ума — геройство...».

Третя книга віршів «Сестра — моя жизнь» (1922-й, створювалася влітку 1917-го) вмістила в себе виняткове багатство життя. Життя, просякнуте революційними подіями. Тут і інтимні переживання, й очікування незрозумілих змін. Тут багато, на перший погляд здається, дивного: фотокартка є заступницею жінки, про людину сперечаються дерева з вітром. Демон обіцяє повернутися лавиною, б’ється в люстерку сад...

А от вірш «Степь»: «Как были те выходы в степь хороши!/ Безбрежная степь, как марина, /И плавает плач комариный/ ... Не стог ли в тумане? / Кто поймет! / Не наш ли омет? Доходим. — Он/— Нашли! Он самый и есть. — Омет. / Туман и степь с четырех сторон»...

Книга «Сестра моя — жизнь» зробила Пастернака, як відзначала вже тоді скупа на партійні оцінки критика, одним з найпопулярніших радянських поетів. Багато хто не зрозумів, що вже тоді, у ранній творчості неординарного поета, що ніколи не йшов і не марширував в єдиних чотирирядних лавах, було все — своє; це «своє» жило в ньому як єдине ціле. Він був у цьому творі, що прийшов до нього не випадково, нехай голосно буде сказано, — єдністю світу. Його відірваність від тутешнього світу (від соціального життя й усіляких вказівок у ньому) відзначали друзі по цеху. Цей цех вічно жив (і нині продовжує так жити!) у вічній заздрості одне до одного, у дивній іноді боротьбі за пироги й пампушки (їх давно роздали!). Хвалити Бога, Пастернак міг розумно і втаємничено жити з самим собою. Цю його відірваність від життя не тільки відзначали. Поправляли, докоряли за неї, лаяли. Але ніхто не прорвався в його душу з «Доктором Живаго»...

Останнім часом мене надзвичайно цікавлять книги, які перевернули соціалізм догори дном. «Не сметь командовать!» 

Г. Шмельова, живі книги про війну Василя Гроссмана... І, звичайно, може, у першу чергу — «Доктор Живаго».

Ця книжка підняла нас у світі своєю серйозністю, глибиною, чудовим текстом. Напевно, за рубежем не очікували такого прозаїчного листа-шедевра. Пастернака знали як поета. Тим цінніше для нас, що його роман одержав Нобелівську премію. Часи були жорстокі. Пастернака, природно, змусили до відмови від премії. Іван Бунін у тридцять третьому, голодному, взяв премію. Він довго не вірив, що йому дали її. Сумнівався. Думав: розіграш! Пастернак... Ні. Він — інший. Гаркнула дружина: «Нікуди не поїду!» І... Діти хотіли їхати! «З тобою, тату, хоч на край світу!»

Думаю, буде переконливіше, якщо я звернуся в оцінці «Доктора Живаго» до 

Д. Лихачова. Він завжди говорив точно, смак у нього — відмінний. І тепер читаються його статті, журнали, які він редагував. «Форма, мова здаються звичними, в традиціях російської романної прози XІX ст. ... Перед нами рід автобіографії... Відсутні зовнішні ефекти, факти, що збігаються з реальним життям автора... А проте автор пише про самого себе, але пише як про стороннього. Чому знадобилася інша людина? Хіба не відбулося в Руссо («Сповідь») підміни самого себе, вигаданої персоналіями при правдивості наведених фактів?.. Живаго — особистість... Тоня, що кохає його, вгадує в ньому... відсутність волі...

Що таке Росія (тоді й наша територія. — В. Ю.) для Живаго? Росія... створена із суперечностей, повна подвійності. Живаго сприймає її з любов’ю, що викликає в ньому найвище страждання. Нейтральність Живаго в громадянській війні декларована його професією: він — військовий лікар, тобто особа офіційно нейтральна за міжнародними конвенціями. Пряма протилежність Живаго — Антонов-Стрельников, що активно втручається в революцію на боці червоних. Обоє вони пов’язані з Ларою — аж ніяк не випадково. Лара — це теж батьківщина, саме життя»...

Думаю, що шанований і нині серед справжньої слов’янської інтелігенції Дмитро Лихачов пояснив цим «месникам», які намилювали вже зашморг на шибениці, призначеній авторові «Доктора Живаго».

Дозволю собі (з дозволу читача) процитувати кілька уривків з «Доктора Живаго» (з мого конспекту першої книги, виданої у Франції. Може, вона правилася, коли видавалася в 1988 році в «Новом мире». — В. Ю.):

...Слова Христа про живих і мертвих я розумів завжди інакше. Де ви розмістите ці полчища, набрані по всіх тисячоріччях? Для них не вистачить Всесвіту, і Богові, добру й сенсу доведеться забратися зі Світу (Живаго — Анні Іванівні напередодні смерті)...

Як відомо, доктор Живаго в Бориса Пастернака — поет.

І в кінці книги дається з його поезії. Я наведу окремі уривки:

Жизнь прожить — не поле перейти (Гамлет)

Ручейков бессонных болтовня! (Березень).

Еще тысячелетье (на Страсній)»...

І т. д. 

Звичайно, не схоже, що за Живаго пише сам Поет.

Наприкінці, щоправда, звучить:

Щоб повірили: доктор Живаго — це він, Пастернак. Зі своєю совістю, болем, муками, дрібними турботами на землі, що його народила, з якої він відвіз таємно свого побратима Живаго на суд капіталістичного світу, щоб там... прочитали. І прочитали, і зачудувалися. І надрукували. Навколо Пастернака після цього ніколи не вщухають пристрасті. І тепер він на слуху.

Чи тільки тому, що поезія у слов’ян стирається?

Підтримати її?

Багато розмов нині про переклади кращого з народів, які живуть під цим Небом. Права на переклади, за ідеєю ще М. Горького, що створював Союзи письменників, на рівні серед членів... Аби тільки вони були талановиті. Але ця рівність нині, як і все в нашій державі. Хто сміливий — той і з’їв. У нас перекладали інших спритників зі штату Союзу. Їх «пішли».

А переклад — явище.

Переді мною книжка перекладів Бориса Пастернака.

Книжка з того, «поганого» радянського періоду.

Але тепер би таких перекладачів!

У книжці — переклади з грузинської, вірменської, узбецької, азербайджанської, латиської. Відмінні переклади й з українського поетичного слова. Пастернак писав про свої переклади з Т. Шевченка грузинові 

С. Чиковані 9 вересня 1945 року: «Зовсім недавно... зробив дві речі із Шевченки... Із цього (з Бараташвілі) треба зробити російські вірші, як я робив із Шекспіра, Шевченки, Верлена й інших, так я розумію своє завдання».

Відомо, що поему «Марія» Борис Пастернак пере-

клав у 1938 році. Її значно перероблено за шість років до смерті, у 1954 році. Обидва вірші Шевченка  до А. Козачковського, приятеля Тараса Григоровича, в 1945 р. вірша було послано із за-

слання.

Максим Рильський, котрий зазвичай редагував російські переклади Тараса Шевченка, писав (1944 р.): «Залучено (для перекладів. — В. Ю.) широке коло поетів, серед них і такі, як Борис Пастернак, що спочатку навіть здивувався, коли йому була запропонована ця робота. Пастернаку здавалося, що шевченківська поетика занадто далека від його власної, а зрештою, він дав пречудовий переклад поеми «Марія», що показує не тільки майстерність перекладача, а й справжню любов його до перекладного здобутку — любов, що є однією з найнеобхідніших умов творчого талану»...

Переклад вступу до поеми «Мойсей» Івана Франка теж зробив Пастернак, було це у 1941 р. Вірш Павла Тичини «Перше знайомство» майстер переклав 

1939 р., «А я знаю...» — 1949-го. Перекладач був і допитливий, і обов’язковий, і цікавий. Вал у першому вірші — високий земляний насип у Чернігові на березі Десни. Стрижня — протока Десни. М. Коцюбинський — видатний український письменник. Йдеться про повість Коцюбинського «Fata morgana». Переклад зроблено на прохання редакторів «Госполитиздата» А. Рябініної та М. Завадської. З жінками Пастернак був завжди милий, послужливий і делікатний. Над текстом перекладу рукою перекладача написано: «С любовью искренней и братской Рябининой и М. Завадской». У листі Рябініній написано: «Завадська пише про зухвалу мрію одержати переклад... Прохання Ваше я вже виконав тільки як жіночу примху і фантазію. Вашу й Завадської... бо й переклад, і вірш страшні дрібниці...».

І далі: «Переводить Тычину / Нет у меня причины».

«...Олександра Петрівна! Ось чому злить і прикро робити таку дрібницю для Тичини: «Однажды из Тычины/ Я перевел терцины», і дуже милі про Коцюбинського, а потім Іуду Тарасенкова (високе видавниче московське начальство. — В. Ю.) «ріже мені цілу книгу перекладів, подібних до названого, у тому числі й Тичину» 

(в 1948 р. Борис Пастернак підготував збірник своїх перекладів для видавництва «Радянський письменник», вони так і залишилися невиданими)...

«Полдень» Максима Рильського  «Мохнатый шмель пьет мед из красных шапок/ Репейника. С какою полнотой/ Гудит и стелется над светлой далью/ Полуденный виолончели звук!..» Пастернак переклав у 1945 році.

Популярні й тепер перекладацькі роботи Майстра. І не тільки трагедії й хроніки Шекспіра й «Фауст» Ґете. Пастернак любив, попри все, свою країну. Із грузинських поетів ми знайомилися з Миколою Бараташвілі, Акакієм Церетелі, Важею Пшавелою, Олександром Абашелі, Іраклієм Абашидзе, Тиціаном Табідзе, він знайомив нас із вірменськими, узбецькими, азербайджанськими й латиськими майстрами поетичного слова. Тоді ми знали, кому кланятися за піднебесні рядки про кохання, ніжність, красу жіночої величі, що світились і в небесах, над нами, і на землі, де нелегко жити, де правди часом кіт наплакав. Він ніс слово, що освіжало нас, нехай і в перекладі, цей Поет безсмертя.

Після всього за кілька секунд до смерті Пастернак сказав дружині: «Радий». Пішов у повній свідомості. Чому радий? Я запитував різних людей. Колишніх майже на найвищій висоті в Союзі письменників СРСР і коли Союз був міцний, і коли вже ділився на союзики. Ми потім створили Міжнародну асоціацію письменників баталістів і мариністів — колишніх фронтовиків, що брали участь у Великій Вітчизняній. Була ідея зарахувати Бориса Пастернака, причетного до великої літератури про війну, що сягає Неба. В асоціацію тоді входили всі лауреати ленінської премії. Хтось сказав, що за три дні до смерті Пастернак промовив: «Якщо вмирають так, то це зовсім не страшно». Один із кращих з нас, Бондарєв, додав: «Він не побоявся сказати правду про Жовтневу, дуже ще не описану нами революцію. За це й поплатився»...

— Які чудові похорони! — сказала Анна Ахматова. Вона лежала потім у лікарні після інфаркту. А він (ще за життя) переживав смерть пасинка, арешт коханої. Це було в коридорі Боткінської лікарні — місця іншого не знайшлося. Він тоді ще не вмер. Він зробив тоді, перед смерттю, установку на щастя. Він повторювався. Майже на перших сторінках «Доктора Живаго» він скаже: «Смерть — це не по нашій частині»...

Його зрадив багато хто. Намагалися відібрати дачу, — всі в кущі, у тому числі й Федін. Шведський король в особистому листі до Хрущова просив не відбирати в Пастернака «маєток», де й того року росла полуниця.

Восени чотирнадцятого року того століття Борис Пастернак намагався записатися добровольцем. Друг, що приїхав із фронту, відмовив його. І все-таки він написав правду про громадянську війну, сказав про неї так, що багато хто зрозумів, як робилася ця революція й скільки горя принесла вона народу.

Ішли начерки тем: а що було тоді в нас? А як залишилися після помсти червоні або білі взагалі люди на землі? Добре пам’ятаю розмову з Юрієм Бондарєвим. Мене було обрано тоді віце-президентом Міжнародної асоціації письменників баталістів і мариністів, тобто тих письменників, хто воював або на морі, або на суші. Бондарєва як ідеолога асоціації висунули в перші лави. Тільки, вочевидь, так збіглося, говорили про мою біографію — я тамбовський, а тут хтось згадав, що в Тамбові заколот був: влада без комуністів! Тільки-но поминали Бориса Пастернака. Перший сказав правду про Жовтневу революцію.

— От би добре вам поїхати на Тамбовщину й написати такий, як ваш роман «Ушедшие в сорок пятом». Але про антоновщину. Вони бунтували проти участі в повстанні комуністів. Радянська влада — без комуністів! Може, це було б і правильно. Смута повинна бути очищена від скверни!

Звичайно, у кожної книги — своя доля. От тепер, коли я пишу ці рядки, я згадую ту, тоді ще не усвідомлену мною розмову, і думаю: було б добре зі слів мого вбитого на війні батька передати все те, що він розповідав мені про бунт антоновців. Вони не мирилися зі злом влади, з тим, що відбирали майно, землю. Вони захищали своє життя, неймовірно важке, бідне, але своє...

Зараз в Україні, буквально днями, з’явилася книга дуже талановитого письменника Василя Шкляра «Чорний ворон». Це частина правди про події в Україні часів неясних воєн. «Ключ» Шкляра, що передруковувався в минулому газетами, журналами, обнадіював читача й він одержав ніби загальне продовження літературного дослідження часів того страшно злого, часом нестерпно злого часу, дуже ще не виписаної справедливо громадянської війни.

Пастернак був змушений віддати свою книгу за кордон. Уявіть, журнал «Новый мир» повертає «Доктора Живаго» з докладним листом від редколегії. Він несе рукопис в альманах «Литературная Москва». З ним укладають договір (як пізніше зрозумів автор, щоб рукопис лежав отут, нікуди не рухався). У Москві — фестиваль, туди учащають славісти. Поет знайомиться з молодою француженкою Жаклін де Пруайяр. Їй і передають від Пастернака ще один екземпляр роману. 23 жовтня Борисові Пастернаку присуджують Нобелівську премію з літератури із формулюванням «за видатні досягнення в сучасній ліричній поезії й розвиток класичної російської прози». Секретар Нобелівського фонду Андерс Естерлінг відправляє новому лауреатові телеграму й запрошує Пастернака до Стокгольма. У відповідь — телеграма французькою: «Нескінченно вдячний, вражений, гордий, здивований, збентежений»...

Ах, як потім усе закрутилося!.. Корній Чуковський біжить до Федіна й від нього, як нині пишуть, чує: «Сильно зашкодить Пастернак усім нам»...

Пастернака викликають до Фурцевої. Він повинен пояснити: чому не відмовився? Він майже відразу пише: «Я думав, що радість моя з приводу присудження Нобелівської премії не залишиться самотньо»...

Наївний!

25 жовтня збори в Союзі письменників СРСР — тільки члени партії!..

26 жовтня в «Правде» — фейлетон Давида Заславського «Шумиха вокруг реакционной пропаганды литературного сорняка»...

На засіданні правління Союзу письменників зачитується лист Пастернаку. Почали виступати.

Виключити!

Проти — Грибачов («це зашкодить нам у міжнародному плані») і Твардовський («Сім разів відміряй, один раз відріж»)...

Від України за виключення голосував Смолич.

Першим громителем усього й усіх був тодішній перший секретар ЦК ВЛКСМ (майбутній шеф КДБ) В. Семичастний: «... Пастернак був і залишається «паршивою вівцею», «не можна зрівняти зі свинею, товариші. Свиня — охайна тварина, вона ніколи не гадить там, де їсть»...

Звичайно, все це — очевидний вирок вислати...

Він прийшов додому й дружина сказала:

— Нікуди!

Пастернак уже збирався за кордон. Він потім писав до шановного Микити Сергійовича: «... З доповіді т. Семичастного мені стало відомо про те, що уряд «не чинив би ніяких перешкод моєму виїзду зі СРСР. Для мене це неможливо. Я пов’язаний з Росією народженням, життям, роботою».

...Він лежить поки що в Передєлкіно. На письменницькі дачі там і тепер давно наклали руки хапошники, ділителі ласого шматка землі. Чи віднесуть його кудись?

О, хапошники, ділителі й загарбники ласих шматків землі! Це, щоправда, накочується скрізь на колишній території, що називалася СРСР. Куди віднесуть Поета Безсмертя, який викладав нам уроки й про громадянську війну, і переможне життя при соціалізмі?..

Читайте Бориса Пастернака! Що-

правда, книги про нього — дорогі й тепер. Наприклад, книга Дмитра Бикова «Борис Пастернак» — «З життя чудових людей» (видання дев’яте) коштує на нашому ринку 160 гривень. Ми в Україні не навчилися робити потрібних суспільству, ходових і дуже корисних для поколінь видань. Ми всі плачемо, як на очах тане наше читацьке бажання. Але воно — найкраще пізнання цього складного й непередбачуваного часу.

Листопад, 20, 2009 р., Київ.