На перехресті європейських шляхів

Волинь — одна з двох областей, які не запозичили назв своїх адміністративних центрів. І єдина, яка носить назву праслов’янського племені волинян. Окрім Рівненської (410 км) і Львівської (125 км) областей України, Волинь межує з Люблінським воєводством Республіки Польща (190 км) і Брестською областю Білорусі (205). Площа області — 20,2 тис. кв. км (3,3% території України).

За кількістю жителів — 1036 тисяч чоловік (2,2% населення України) — випереджає лише Чернівецьку область. Обласний центр — Луцьк (населення 210 тис. чоловік). За цим показником серед обласних центрів Луцьку поступається лише Ужгород. Міського населення — 51,4 відсотка. 96 відсотків волинян — українці. Живуть також росіяни, білоруси, поляки та представники інших національностей.

Територія області рівнинна. Лише південну її частину займає Волино-Подільська височина. Найвища точка над рівнем моря — 296 метрів — розташована в селі Брани неподалік міста Берестечка, найнижча — 139 метрів — поблизу села Сваловичі Любешівського району. Понад 34 відсотки території області покрито лісом. Серед корисних копалин промислове значення мають запаси вугілля, торфу, природного газу, крейди, глини, піску, сапропелів, зернистих фосфоритів. На півночі області є родовище самородної міді, яке перебуває в стадії геологічної розвідки запасів. На території області поблизу міста Нововолинська працюють чотири вугільні шахти. Будується ще одна — шахта №10 «Нововолинська» потужністю 900 тисяч тонн вугілля на рік. Уже 2010 року вона стане до ладу. У Локачинському районі діє газове родовище. Розвідані незначні запаси нафти.

У сільському господарстві переважає приватний сектор. Область щороку вирощує 550—700 тисяч тонн зерна, 800—900 тисяч тонн картоплі, 700—750 тисяч тонн цукрових буряків. З тваринницьких галузей останнім часом активно розвивається лише птахівництво. Поголів’я великої рогатої худоби постійно скорочується. Майже зникли такі традиційні для краю галузі, як льонарство, вівчарство, хмелярство.

З Волинню пов’язані долі таких вітчизняних і світових корифеїв, як Леся Українка, Агатангел Кримський, Ігор Стравінський, Наталія Ужвій, Ростислав Братунь, Юзеф Крашевський, Габріела Запольська, Григорій Мачтет, В’ячеслав Липинський...

У промисловості області чільне місце займає машинобудівна галузь. Найвідоміші підприємства — Луцькі автомобільний і підшипниковий заводи. Останній належить шведській корпорації SKF — світового лідера з виробництва підшипників.

Обласний центр Волині Луцьк — одне з найстаріших міст України. Вперше згадується в Іпатіївському літописі під 1085 роком. Місто було центром Луцького удільного князівства. З 1340 року, коли Луцьк захопили литовські феодали, князем Волині став Любарт. Саме він розпочав будувати на місці староруського дитинця потужну кам’яну фортецю, яку сьогодні в Луцьку називають замком Любарта. Після його смерті в 1385 році володарем Волині став син Любарта Федір. У 1387 році Луцьком заволодів польський король Ягайло і передав його своєму двоюрідному братові, литовському князеві Ягайлу. Відтоді Луцьк став другою столицею Литви (після Вільно).

Серед відомих подій тієї доби — з’їзд монархів Європи 1429 року. На нього до Луцька з’їхалося понад 15 тисяч гостей. На з’їзді йшлося про захист Європи від наступу турків, про об’єднання західної (католицької) і східної (православної) церков, про надання Вітовту королівського титулу. Однак останнє питання не було прийняте через протидію Ягайла і польських феодалів. Оскільки прийняття Вітовтом королівського титулу означало б розрив Кревської унії і перетворення Великого князівства Литовського на самостійне королівство. У 1432 році Луцьку було надано Магдебурзьке право.

у роки польської окупації Волині Луцьк був центром Волинського воєводства. До речі, такий само статус місто мало і до третього поділу Польщі в 1795 році. У зв’язку з цим у міжвоєнні роки в Луцьку споруджується багато адміністративних будівель: земельне управління, земельний банк, поштамт, національний банк та інші. Розбудовується і благоустроюється центральна частина міста. Саме ця обставина напевно стала вирішальною, коли в грудні 1939 року Верховна Рада СРСР приймала рішення про створення Волинської області з центром у місті Луцьку. На цю столичну роль в ті роки претендував і Ковель — один з найбільших залізничних вузлів на заході України. На користь Ковеля була й та обставина, що він розташований у центрі новоствореної області, мав кращі від Луцька шляхи сполучення. Але Луцьк мав одну істотну перевагу: багатшу історію і столичні традиції, яких не мав Ковель. Тому з повітового центру він став лише центром району.

Сучасний Луцьк можна назвати містом машинобудівників. Майже 70 відсотків його промислової продукції припадає на Луцькі автомобільний, підшипниковий, приладобудівний заводи, завод автомобільних бортових кабельних мереж «Кромберг енд Шуберт».

У Луцьку випускаються сучасні тролейбуси і автобуси «Богдан», найкращі на теренах колишнього Радянського Союзу підшипники, які виготовляються під маркою всесвітньо відомої шведської корпорації SKF. Луцьк випускає майже 80 відсотків усіх побутових водолічильників України. Розвинута в місті й харчова галузь: борошномельне виробництво, макаронне, горілчане, броварне, кондитерське. Горілка під торговою маркою «Віват», виробництва місцевого спиртогорілчаного комбінату, вважається однією з найкращих в Україні.

Луцьк славиться і своїми культурними традиціями. Всій Україні відомі імена співаків Валерія, Антоніни та Світлани Мареничів, Василя Зінкевича, авторитет у мистецькому світі має колектив Волинського академічного народного хору. В місті діють академічний музично-драматичний та академічний ляльковий театри, працює обласна філармонія.

Луцьк пишається своїми двома національними університетами: Луцьким технічним і Волинським.

Лучани, а їх сьогодні 210 тисяч, з оптимізмом дивляться в майбутнє свого міста. Вони вірять, що воно має чудові перспективи стати культурним, науковим і торговим центром європейського зразка.

70 років тому була утворена одна із 25 областей соборної України — Волинська. Відбулася подія, що стала початком поступу краю від колишнього закутка панської Польщі до важливого регіону Української держави. Ювілей дає добру нагоду озирнутися в минуле, згадати поворотні сторінки історії, людей, які зробили вагомий внесок у розвиток нашої області.

Волинь — прадавня українська земля. Її історичні витоки — у глибокій давнині. Нинішня область становить ядро території, на якій утворилося колишнє Волинське князівство. З незапам’ятних часів на просторих землях Волині, на берегах Бугу, Стиру, Горині та їх численних приток, над озерами, в лісових урочищах, жили наші предки — дуліби-волиняни. До сьогодні збереглися численні пам’ятки староруських міст: стольних Володимира і Луцька, літописних Любомля, Шепля і Перемишля. Данила Галицького — першого українського короля — теж можна вважати волинянином. Оскільки від цієї землі він черпав силу, на землі він і упокоївся. Місто давньої Волині Холм (Польща) дало йому вічний прихисток.

Згадаймо також, що більшість волинських міст ще з ХІV—XVІ століть здобули право на самоврядування. Наш Володимир (Волинський) одним із перших в Україні одержав Магдебурзьке право ще в 1324 році, Луцьк — у 1432, Ковель — у 1518, Торчин — у 1540, Олика — у 1564 році.

Не простою і трагічною є історія України. Та чи не найбільше випробувань на долю нашого народу випало у ХХ столітті. Меч переможців Ризьким трактатом 18 березня 1921 року розрізав Україну саме по живому тілі Волині: Західна Волинь та Полісся опинилися в межах нової польської держави, а Східна Волинь із Житомиром відійшла до радянської імперії. До Польщі відійшло 35,5 тисячі квадратних кілометрів території колишньої Волинської губернії, де у 1921 році було утворено Волинське воєводство з центром у Луцьку (тепер це Кременеччина на Тернопіллі, Волинська і Рівненська області, окрім кількох північних районів, які тоді входили до складу Поліського воєводства). Воєводство складалося з майже 2,5 тисячі громад. Кількість населення краю за польськими переписами зросла з 1 млн. 569 тисяч у 1921 році до 2 млн. 343 тисяч у 1938-му. Такий швидкий його приріст пов’язаний також з переселенням у наш край так званих осадників з центральних районів Польщі. Переважно це були відставні офіцери та підофіцери часів Першої світової, радянсько-польської та українсько-польської воєн. Осадникам надавалися кращі землі, пільгові кредити для розбудови господарств. Вони мали стати опорою польської держави на так званих східних кресах.

За Ризьким договором Польща зобов’язувалася надати мешканцям приєднаних земель культурну автономію, забезпечити розвиток мови, освіти, сприяти діяльності релігійних установ. Проте умови Ризького договору так і залишилися голою декларацією. Західноукраїнські та західнобілоруські землі були перетворені на сировинний придаток, по суті — внутрішню колонію Польщі.

Промисловість окупованих Польщею українських земель мала колоніальний характер. За весь міжвоєнний період на території Волині не побудовано жодного великого промислового підприємства. Тому до 1939 року вона залишалася відсталим аграрним краєм з надзвичайно високим рівнем безробіття. Важко було й тим, хто знаходив роботу. Їм доводилося щодня працювати по 14—16 годин. Не легше жилося й волинському селянину. Кожна третя сім’я була безземельною, третина їх не мала коней, а 17 відсотків — навіть корів.

Відсталій промисловості та примітивному сільському господарству відповідав украй низький рівень освіти, культури, медицини. Важке матеріальне становище, національне гноблення та дискримінацію створювали для українського населення краю нестерпні умови життя. Зазнавала переслідувань українська мова і культура. Більшість громадян були неписьменними. На 44 тисячі осіб припадав один лікар.

Зневажаючи Ризький договір, волинський воєвода вже у травні 1921 року видав наказ про заборону української мови. Українців не брали на державну службу, українські школи ліквідовувалися. Польський уряд швидкими темпами намагався полонізувати та окатоличити українське населення.

Найактивнішу діяльність та послідовну боротьбу з відстоювання національних інтересів українців на Волині у той час розгорнули дві нелегальні організації — Комуністична партія Західної України (КПЗУ) та Українська військова організація (УВО) — Організації Українських Націоналістів (ОУН). Незважаючи на протилежні ідейні засади, вони мали багато спільного в методах та засобах практичної боротьби. Також важливим фактором збереження української мови та самобутньої української культури була діяльність на теренах Волині культурно-освітнього товариства «Просвіта».

Після нападу фашистської Німеччини на Польщу польський уряд не зміг організувати належного опору окупантам. 17 вересня 1939 року Червона Армія перейшла кордон, який два десятки років половинив живе тіло України. Уже 29 вересня вся територія Волині була зайнята Червоною Армією.

На Волині, як і на всіх західноукраїнських землях, панував піднесений настрій. Волиняни радо зустрічали Червону Армію. Треба відзначити, що її похід на західноукраїнські землі збігся з масовим революційним піднесенням. Не чекаючи приходу радянських військ, міські та сільські активісти утворювали органи тимчасової влади: ревкоми, комітети бідноти, загони робітничої та селянської міліції.

Усі ці, створені революційною ініціативою, органи влади найперше взяли на себе охорону громадського порядку, збереження майна, роззброєння поліції та жандармерії, окремих військових частин та організацію зустрічі Червоної Армії.

З її приходом розпочало діяльність Тимчасове управління Луцької області, яке очолив Василь Андрійович Бегма (пізніше перший секретар Рівненського обкому КП(б) У, а в роки війни — секретар Рівненського підпільного обкому партії, командир Рівненського партизанського з’єднання).

У Луцьку, Ковелі, Володимирі, Любомлі, Камінь-Каширську, Горохові були створені тимчасові повітові управління. Найпершим їхнім завданням стала організація виборів делегатів на Народні Збори Західної України, де мало вирішуватися питання про владу на західноукраїнських землях.

Збори відбулися 26 жовтня 1939 року у Львівському оперному театрі. Серед 1484 учасників були й 193 делегати від Волині — відомі серед волинян люди, переважно робітники і селяни, зокрема: Степан Бардась, Іван Тишик, Андрій Жовтянський, Антоніна Дорощук, Григорій Мичик, Феодосій Голембієвський, Йосип Когут, Андрій Мізюк, Костянтин Томашевич, Іван Поліщук.

У цей же час в Білостоці відбувалися Народні Збори Західної Білорусії, на яких також були представлені волиняни, оскільки північно-східна частина Волині при Польщі входила до Поліського воєводства.

При величезному політичному піднесенні Народні Збори Західної України прийняли Декларацію про встановлення Радянської влади на всій території Західної України, а також Декларацію про возз’єднання Західної України з Українською РСР. Обрана на зборах Повноважна делегація (із 66-ти осіб) була направлена до Москви, де 1 листопада 1939 року звернулася з проханням до позачергової сесії Верховної Ради СРСР про прийом західноукраїнських земель до складу СРСР. Прохання було задоволено. Верховна Рада СРСР прийняла з цього питання відповідний закон.

З Москви ця Повноважна делегація прибула до Києва на третю позачергову сесію Верховної Ради УРСР, яка 14 листопада ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу Української РСР.

4 грудня 1939 року за поданням уряду України Верховна Рада СРСР утворила нові області — Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську та Тернопільську. 8 грудня 1939 року був затверджений склад Волинського обласного виконавчого комітету, головою якого став Григорій Єлисеєвич Гришко.

17 січня 1940 року в нових областях були утворені міські та районні ради, зокрема на Волині — 30 районних, 19 селищних, 8 міських (з них — три республіканського підпорядкування), 855 сільських рад депутатів трудящих.

24 березня 1940 року відбулися вибори до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР від західних областей України. Депутатами в Союзній Раді стали відомі борці за народну справу Михайло Васюта, Марія Дружук та Марія Яковюк; у Республіканській Раді — Зінаїда Бешта, Андрій Мізюк, Авксентій Шинкарук, Іван Юхно.

Формування місцевих органів влади завершилося 15 грудня 1940 року, коли відбулися перші вільні вибори до місцевих рад депутатів трудящих. Склад обласної ради становив 73 депутати, до міських, районних, селищних і сільських рад були обрані 20256 осіб, переважно люди праці, безпартійні, багато з них пройшли загартування у тюрмах та концтаборах.

Утворені органи влади почали впроваджувати докорінні зміни. В грудні 1939 року була проведена націоналізація промисловості. 390 підприємств Волині, а також залізниці та засоби зв’язку стали державною власністю. Було ліквідоване безробіття. Протягом 1939—1941 років в області почали діяти підприємства харчової промисловості, промкомбінати, 140 артілей промислової кооперації.

Позитивні зміни відбулися також у духовній та культурній сферах. Була реорганізована система освіти. Крім шкіл з українською мовою навчання були створені Луцький вчительський інститут, педагогічне та медичне училища. 29 лютого 1940 року першу виставу показав обласний музично-драматичний театр. Широко розгорнули діяльність обласні філармонія та будинок народної творчості, чотири музичні школи, 497 будинків культури і клубів, 506 бібліотек різного типу. Розгорнула свою роботу мережа медичних закладів. Відбулася радіофікація сіл області. Розпочали виходити газети, зокрема сьогоднішні «Волинь», «Віче», «Вісті Ковельщини».

Але поряд із позитивними зрушеннями, які мали місце на території області, за вже напрацьованим сценарієм почали діяти органи НКВС. Відбувалися арешти представників української інтелігенції, керівників політичних, громадських організацій та їх членів, згодом дійшла черга і до селянства. Заарештованих, як худобу, вантажили в товарні вагони і відправляли в Сибір. Так за короткий час був знищений майже весь «золотий генофонд» Волині.

Отже, підсумовуючи, можна стверджувати, що об’єднання українських земель в єдиній державі було зустрінуте хвилею неймовірного народного піднесення та підтримки. Проте, така доленосна для Українського народу подія була позначена фактами масових репресій проти простих громадян за сфабрикованими та надуманими звинуваченнями. Тобто досягнення віковічної мети українства — соборної України — було затьмарене гнобленням на ідеологічному ґрунті, що прийшло на зміну польському гнобленню на національному та конфесійному ґрунті.

Вершиною цього святотатства став розстріл тисяч в’язнів Луцької, Ковельської і Володимир-Волинської тюрем у червні 1941 року.

Друга світова війна прийшла на Волинь ще у вересні 1939-го. Фашистські літаки бомбили Луцьк, Ковель, Володимир-Волинський. Тисячі волинян воювали у складі Польського війська. Приєднання західноукраїнських земель до Радянської України лише на деякий час відтермінувало прихід війни безпосередньо на землі Волині. 22 червня 1941 року вона все ж вогняним смерчем увірвалася в наш край. За її роки загинуло майже 170 тисяч мешканців області.

Як і завжди, волиняни не підкорилися окупантам. На території області діяли десятки партизанських з’єднань, загонів, підпільних груп, у яких брало участь понад тридцять тисяч осіб. Партизани провели проти гітлерівців сотні успішних бойових операцій. Під час наймасштабнішої із них — «Ковельський вузол» — народними месниками під укіс було пущено понад 600 фашистських ешелонів із живою силою, боєприпасами і озброєнням, що відіграло помітну роль в історії Другої світової війни.

Волелюбний характер волинян ще раз нагадав про себе у жовтні 1942 року. Саме тоді на території області народилася Українська Повстанська Армія, яка боролася проти всіх окупантів, у формі якої б держави вони не були. Одна з найбільш славних сторінок УПА — створення в 1943 році так званої Колківської республіки, яка проіснувала кілька місяців на визволеній від гітлерівців українськими повстанцями території. Патріотичну жертовність героїв Колківської республіки заради майбутнього України належно оцінив Президент Віктор Ющенко під час свого перебування 14 жовтня цього року на Волині.

27 січня 1944 року поблизу села Старий Чорторийськ розпочалося, а 22 липня 1944 року в Шацькому районі завершилося визволення області від німецько-фашистських загарбників. Десятки тисяч воїнів Радянської Армії, партизанів і підпільників, воїнів УПА заплатили за це ціною свого життя.

Про ще один подвиг волинян не можна не згадати. У важкі повоєнні роки мешканці області, самі живучи впроголодь, по-братськи ділилися останньою скибкою хліба, картоплиною, кухлем молока із сотнями тисяч біженців зі східних областей України, Брянщини. Так вони врятували від голодної смерті тисячі людей. Уродженець Запорізької області, директор Торчинського краєзнавчого музею, заслужений працівник культури України Григорій Гуртовий — один із них. Саме Григорію Олександровичу належить ідея спорудження в Луцьку пам’ятника християнському милосердю волинян. І він таки буде.

Крокуючи вулицями Луцька, Ковеля, Володимира-Волинського, сьогодні важко уявити, що в роки війни вони були вщент зруйновані. Волиняни за допомогою усієї країни відбудували свої міста і села, зробили їх ще красивішими. У свою чергу тисячі наших земляків працювали на відбудові шахт Донбасу, металургійних велетнів Півдня та Сходу України, освоювали цілинні землі Казахстану. На заході області в 1950-ті роки виросло шахтарське місто Нововолинськ.

70 років у житті людини — вік поважного життєвого досвіду та мудрості, для регіону — вік нових надій, змін на краще, вік виваженого поступу вперед.

Наша завжди творилася людьми небайдужими, щирими, які понад усе люблять свою батьківщину. Тому сьогодні, у день народження області, хочу згадати імена тих наших земляків-волинян, пам’ять про яких не згасне з плином часу: збирачку народних пісень Антоніну Голентюк, керівника крайового братства вояків ОУН-УПА Мелетія Семенюка, кобзаря Богуслава Ляховича, дисидента-шістдесятника Дмитра Іващенка та багато інших поборників незалежності України.

Доволі багато учасників доленосних подій кінця 80-х — початку 90-х років і досі в строю. Серед них перший голова крайової організації Народного руху України Михайло Тиський, керівник хору патріотичної пісні «Посвіт» Ростислав Кушнірук, організатори мітингів і народних віче в Луцьку Євген Шимонович, Катерина Шаварова, Олександр Гудима, Геннадій Кожевніков.

Хочу також з вдячністю назвати людей, які очолювали наш край у радянські часи і багато зробили для його розвитку, зокрема Юхима Ярощука, Миколу Коржа, Леоніда Палажченка, Володимира Федорова, Бориса Свенцицького, Зіновія Ковальчука, а також тих, хто керував нашим краєм у непростий період становлення молодої суверенної Української держави: Володимира Блаженчука, Юрія Ленартовича, Бориса Клімчука, Володимира Бондаря.

Останнім часом ми звикли більше дивитися вперед, не оглядатися. Та сьогодні не той день. Аналізуючи пройдений за останні роки шлях, бачиш, що попри всі труднощі нам вдалося багато зробити. На околицях Луцька виріс новий завод бортових кабельних автомобільних мереж «Кромберг енд Шуберт». У Нововолинську і Володимирі-Волинському збудовано нові сучасні підприємства з виробництва меблів «БРВ «України» і «ГерборХолдинг». У маленькому селищі Торчин Луцького району, на базі колишнього цеху Луцького заводу продтоварів, організоване потужне підприємство «Волиньхолдинг», продукцію якого — майонези, соуси, кетчупи, гірчицю під торговою маркою «Торчин» знають на всьому пострадянському просторі. Високу якість її гарантує всесвітньо відома швейцарська фірма «Нестле». За кілька кілометрів від Торчина в селі Смоличів «Нестле» споруджує найбільший у Європі завод продтоварів.

Нове дихання отримали і деякі старі підприємства. Так, Луцький автомобільний завод, на реконструкцію якого з 2000 року витрачено 250 мільйонів доларів, випускає тепер сучасні міські та міжміські автобуси, комфортабельні тролейбуси. Луцький підшипниковий завод, власником якого є шведська фірма SKF, не тільки поставляє підшипники для більшості автомобільних заводів Росії, а й експортує їх у десятки промислово розвинених країн. Це, по суті, нове підприємство в старих стінах, де передові технології забезпечуються не лише сучасними машинами-автоматами, а й високими соціальними гарантіями працівників.

На початку 1990-х років Ковельський комбінат молочних продуктів скоротив виробництво продукції настільки, що в приміщеннях, де мали б дозрівати сири, вирощували гриби глива. За останні роки на підприємстві замінено все старе обладнання і встановлено нове — переважно виробництва найавторитетніших європейських фірм. Сьогодні комбінат випускає продукцію під відомими торговими марками «КОМО», «Гурманіка». І таких прикладів можу навести безліч. Зауважу: рівень виробництва 1990-го область перекрила ще чотири роки тому.

Чимало вдалося зробити і по впровадженню передових технологій у сільському господарстві. Хіба років п’ятнадцять тому ми могли мріяти про врожайність зернових по 60—80 центнерів з гектара, яку щороку отримує сільгосппідприємство «Рать» Луцького району. Не набагато менші врожаї збирають також у сільгосппідприємстві «П’ятидні» Володимир-Волинського району, ПОСП ім. Т. Шевченка та ім. Івана Франка Горохівського району, СТзОВ «Городище», «Дружба», «Не свіч» Луцького району. Між іншим, три перші з них очолюють депутати обласної ради Віктор Шумський, Андрій Турак, Валерій Діброва.

Приємно відзначити і той факт, що на Волині найбільше поголів’я м’ясної великої рогатої худоби. А місцева м’ясна волинська порода отримала визнання вже в усій Україні. Найбільше її, понад дві тисячі голів, утримується в сільгосппідприємстві «Зоря» Ковельського району, яке очолює знаний в області керівник Володимир Потапчук. Відома в державі й фірма «Пан Курчак», яка щороку нарощує виробництво курятини. Високо тримають свою марку підприємства «Ковельські ковбаси», Луцький спиртогорілчаний комбінат.

На Волині планомірно втілюється в життя Національна доктрина розвитку освіти. Протягом останніх двох років уведено в дію сім шкіл на 979 учнівських місць. Постійно зростає охоплення малюків організованою дошкільною освітою.

У галузі охорони здоров’я послідовно здійснюються заходи, спрямовані на підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення. На базі Камінь-Каширської центральної районної лікарні для обслуговування хворих «чорнобильських» районів цього року відкрито філіал відділення гемодіалізу Луцької міської клінічної лікарні. У жовтні в обласній клінічній лікарні розпочали працювати сучасний регіональний кардіохірургічний центр, а також новітній кабінет з лікування зору, відновлено роботу кабінету очного протезування. В області продовжують реалізовувати три міжнародні проекти з втілення перинатальних технологій, планування сім’ї та репродуктивного здоров’я.

Упродовж 2009 року дещо зріс середньообласний показник народжуваності дітей і знизилася смертність. Уперше з 1994 року на Волині досягнуто позитивного природного приросту населення.

Значна робота в області проводиться щодо утвердження національної культури і мистецтва, забезпечення державної охорони культурної спадщини, розвитку туризму. Центральною подією культурно-мистецького життя 2009 року безумовно став творчий звіт художніх колективів Волині в Національному палаці мистецтв «Україна» в Києві, який, на думку більшості фахівців, був одним із кращих серед регіонів України. Відбулися урочистості з нагоди 80-річчя Волинського краєзнавчого музею та 60-ї річниці Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

Минулого року в дев’яти волинських видавництвах побачили світ понад 500 нових книг загальним накладом у майже мільйон примірників. За останні півтора року надано фінансову підтримку 148 авторам на суму 870 тисяч гривень. Більш як на 20 тис. примірників поповнено фонди волинських бібліотек.

Усе це, на моє глибоке переконання, допоможе нам сповна відродити нашу українську сутність, зміцнити національну ідентичність.

Сьогодні Волинська область — це індустріально-аграрний край. Тут випускають автобуси, тролейбуси, кращі на пострадянській території підшипники, видобувають вугілля, природний газ. На долю області припадає шоста частина усіх вироблених у державі корпусних меблів, 80 відсотків водолічильників, майже половина торфобрикетів.

А ще Волинь — перехрестя міжнародних магістралей. Саме через нашу область пролягає найкоротша дорога з Києва у Варшаву, Берлін, Париж, Брюссель. Область має вузьку європейську колію, якою можуть ходити поїзди з Ковеля до будь-якого міста Євросоюзу. Сполучена Волинь і широкою колією з польським містом Катовіце. Злітна смуга військового аеродрому в Луцьку, який незабаром зможе приймати і цивільні літаки, — одна з найкращих в Україні. Хіба це не чудові перспективи для обслуговування гостей майбутнього Євро-2012?

Волинь, яка перебуває на кордоні з Євросоюзом, упевнено дивиться в майбутнє. Її люди вірять, що завтра обов’язково житимуть краще.