Олесь ГОНЧАР — Юрій ШЕВЕЛЬОВ: діалог через океан

«Я не маю жодних претензій до свого життя. Все було, як було...» (2002), — цими словами Вчитель (Ю. Шевельов) підводив риску під своїм земним шляхом.

«...смерть не страшна. Страшні болі й передсмертні страждання», — записав у своїх щоденниках 24.10. 1994 р. Учень (О. Гончар).

Хвороби, самотність, почуття болю й сумніви за майбутнє України єднали обох.

Сьогодні Шевченкові слова звучать особливо актуально. Над Вітчизною панує дух руїни. Зміст визначальних понять давньокитайської філософії «інь» та «янь» у нинішній українській версії сконцентрувався у гіперегоїстичному здвоєному «ю» та амебно-туфельковому «я».

«О, яка ти коротка, красо весни! Замовкають солов’ї, гаснуть бузки... Так і плоть людська гасне, тільки «дух, що тіло рве до бою», ще живе.

Десь треба пояснити читачам, що загибель Кирила Заболотного (головний герой останнього роману О. Гончара «Твоя зоря». — В.А.) навіяна смертю Хаммершельда (Генеральний секретар ООН. — В.А.), якого, очевидно, збили в Африці наймані терористи. З Хаммершельдом я був знайомий, він чимось мені дуже заімпонував. А познайомив нас Роберт Фрост, американський поет, що все пильно в очі мені дивився і пояснив потім, що «по ваших очах я хочу пізнати ваш народ» (О. Гончар «Щоденники», т. 3. стор. 296).

Чужоземний поет прагнув по очах українського письменника пізнати наш народ. А заохочені зайдами деякі співвітчизники (і -вітчизниці) сипали сіль ненависті у ті очі (!?).

Зло завжди повертається до того, хто його творить.

Закономірно, що вся задекларована боротьба традиціоналістів та їхніх опонентів, яку нібито заініціанували в Україні діаспорні науковці (чи лженауковці?), зокрема «шевченкознавство» ідеолога «антигончаризму» якогось Грабовича (цікава естафета: Білодід і Якобсон — Грабович і Компанія), звелася, врешті-решт, до патологічного нишпорення в архівних теках з метою виявити якісь малюнки «особливого змісту» Т. Шевченка (?!).

До речі, названий трохи вище заїжджий «літературознавець» переконфліктував з всіма провідними вітчизняними дослідниками літератури. «Розійшовся» він і з Ю. Шевельовим, котрий «гостро не сприйняв» його «опуси» (про це Г. Грабович зухвало зізнається в інтерв’ю в «Дні» (8 вересня 2006 року).

Тут належить зробити певні зауваги, щоб у читачів не склалося враження про упереджене ставлення автора до діаспорних науковців. Мова йде лише про окремих «діячів», таких як згаданий Грабович, навколо якого гуртується зграйка «вічних опозиціонерів», котрі «боротьбою» з «радянськими реакціонерами» та «конформістами» прикривають власну творчу безпорадність. Співпраця інтелектуалів насамперед американської та європейської діаспор з українськими колегами відповідає духові часу. Досить назвати М. Яримовича, І. Богачевського, Т. Костюка (космічне агентство США), К. Сагана (астроном), Н. Голоняка, Б. Гнатюка, Л. Романківа (технології), істориків О. Пріцака, І. Шевченка, Р. Шпорлюка та багатьох інших.

Справжні друзі України з розумінням ставляться до наших проблем. А недруги тільки поглиблюють кризу.

Ось чому Вчитель (Ю. Шевельов) так і не написав третій том своїх спогадів, сказавши коротко: «Вже ні з ким не хочу сваритися» (інтерв’ю з К. Лабунською від 21.05 2002 р.).

«Ярмо рабства не повинно повторитись. Не хочу вмерти рабом!» — нервово реагував 

О. Гончар на події в Україні часів президентства Л. Кучми (т. 3, стор. 481).

І Вчитель, і Учень до кінця своїх днів думали про Батьківщину, її майбутнє. Обоє були від природи вразливі й боляче реагували на спроби непрошених «друзів» загострити їхню полеміку.

У січні 1977-го, перебуваючи у Москві, О. Гончар переніс перший інфаркт. Через 10 років у нього стався крововилив у мозок. І потім кожні два роки чергувалися то інсульт, то інфаркт... Аж до смерті 14 липня 1995 року.

«...Щойно був на обстеженні (ехокардіографія), бачив на екрані якийсь грозово-темний, упереміжку з світлим, ніби над океаном, вируючий ураган...

— Що то за ураган?

— То ваше власне серце.

Овіяло чимось містичним. Хто створив і для чого — в такій мудрій доцільності? Щоб отак, без твоєї волі пульсувало роками й роками?» — записав О. Гончар у щоденнику 18.04.1987 р. (т. 3, стор. 143).

Перегорнемо сторінки останнього десятиріччя життя Учня й згадаєм отруйні уколи, котрі завдавали його серцю часто не недруги, а ті, хто ховав свої лицемірні очі під маскою однодумців.

«День суботній, день самотності. Ніхто не заходить в палату, і читати вже годі, настав час озирати пройдене, обмислювати своє життя. Хай там що, а доля таки була щедрою до тебе! Тисячу разів міг загинути на війні, а не загинув!... Василь Бережний і ціле сузір’я тих старших майстрів, які так прихильно привітали тебе на самім початку письменницької дороги... Панч, Яновський, Вишня, Тичина й Малишко, Бажан... Хіба ж то не вияви щедрості самої долі, яка вас — таких зовсім різних — єднала у спільному, найдорожчому... Чи є зараз серед молодих, серед нинішніх оце відчуття спільності обов’язку перед Україною, перед Матір’ю? Як передати їм, молодшим, щоб були дружнішими, щоб знаходили в собі сили переступати через амбіції, через власні самолюбства, коли йдеться про найвище, найдостойніше в житті. Як важко це дається, але ж треба, треба!» (т. 3, стор. 144).

«Цей слизняк К. знову взявся паплюжити в «Огоньку» письменників, яких, мовляв, часто видає «Роман-газета». Потрапив до списку і я. Думаю оце, хто ж він? Чого варті були оті його клятви у вірності довіку?» (т. 3, стор. 174).

«Написав до секретаріату з’їзду (депутатів СРСР. — В.А.) з проханням оголосити таке слово: «Фильм, который вчера нам был показан, не оставляет сомнений в том, что произошло в Тбилиси... Мы, группа депутатов от Украины, выражаем свое братское сострадание народу Грузии»... Пропонували підписати і Б.О. (скорочення наше. — В.А.), але він не згодився» (т. 3. стор. 241).

«Йде сесія Верховної Ради. Обговорюється проект закону про суверенітет республік... Боря — як він міг?.. (йдеться про земляка—депутата союзного парламенту, котрий не підтримав голосування за надання незалежності колишнім республікам СРСР. — В.А.). Як можна бути послушним знаряддям у брудних руках отих Лук’янових... Яка ганьба! Скільки бруду там, де має панувати чистота...» (т. 3, стор. 265).

«Увесь — із болю. До знемоги виснажений болем фізичним, болить душа. Втомився жити... Невже інші настали часи — часи тотального збайдужіння?» (т. 3, стор. 175).

«Борис Нішанович»... спішно прибув із Москви, щоб змагатись у другому турі з молодим рухівцем Г. Не розумію, правда, навіщо Б.О. (скорочення наше. — В.А.) два мандати — московський і український?» (т. 3, стор. 284).

«Що вражає в цих «лідерах нації», так це безмежний егоїзм, самозакоханість і наростаюча жорстокість... Видно, жадоба влади для них сьогодні понад усе. А що Рух занедбав свою роботу, не шукає шляхів, надто ж до населення східних областей, де процес національного відродження ледь-ледь прокльовується, і що Товариство української мови зовсім занепало після перших днів ейфорії... — до всього цього вони глухі. Дедалі розбухаюча амбітність, владолюбство засліплює і губить людей. А ти ж покладав на них надії! Ніяких порад не хочуть слухати. Вважають, що вхопили Бога за бороду. Справді, якщо хочеш узнати людину — дай їй владу. Облетить позолота словес і зостанеться ординарний дріб’язковий себелюбець, який навіть забуде запитати тебе про самопочуття, про здоров’я, хоч знають же, в якому ти стані і в ім’я чого — до краплини! — здоров’я своє поклав» (т. 3. стор. 293—294).

«Ждуть не діждуться, коли я вже ляжу в могилу» (т. 3, стор. 398).

Навіть останній запис О. Гончара від 9 липня 1995 року (за п’ять днів до смерті), друкований у тритомнику щоденників, сповнений болю й прагнення правди.

Ю. Шевельов, який майже шість десятиліть прожив поза Батьківщиною (від 1943-го), теж, мов чутливий камертон, реагував на події в Україні. Більшість із них, особливо з політичного та економічного життя, його не радували. Він навіть впадав у сумніви й, наприклад, прийняв рішення щодо своєї бібліотеки, котре й досі по-різному оцінюється і його друзями, й опонентами. Значна частина його унікального зібрання книжок потрапила до університету японського міста Хоккайдо, де започатковано дослідження україністики.

Але ж у Нью-Йорку залишився надзвичайно цінний архів Ю. Шевельова. Там само в Українській Вільній Академії Наук є архів МУРу (Мистецького українського руху) — своєрідна документальна хроніка народження справжнього (пострадянського) Шевельова-науковця, котрий пізніше своїми дослідженнями піднявся на світові виднокола.

Зрозуміло, що багато вже втрачено. Стосується це і взаємин Ю. Шевельова та О. Гончара. У нас є можливість лише моделювати версії, щоб, зокрема, здогадатися, про що вони говорили, які проблеми хвилювали Вчителя та Учня в жахливі культівські 30-ті, коли вслід за М. Хвильовим, немов упольовані вальдшнепи, зникали в пащі невситимого сталінського Молоха (ГУЛАГу) сотні тисяч письменників, науковців, педагогів, інженерів, лікарів.

Невипадково обережний Ю. Шевельов сам свідчить, що не ходив на похорон М. Хвильового («Я не вчащав до Будинку літератури ім. Блакитного і не йшов з тими, хто проводжав тіло Хвильового на цвинтар, хоч пізніше, уже в самоті, розшукав його могилу і бачив квіти, що там лежали, а ще пізніше вже не міг її розшукати, бо її зрівняли з землею...» («Я — мене — мені...», т. 1, стор. 215). Не згадує у своїх щоденникових записах про харківські сталінські роки й О. Гончар. Може, ця його обачність — результат життєвих уроків Вчителя улюбленому Учню?

І про що говорили Вчитель та Учень наодинці 1992 року, ми теж уже ніколи не довідаємось...

Третій том спогадів Ю. Шевельова помер не народившись.

В Учня ситуація набагато краща: його щоденники (120 записників різного формату, початі 25 вересня 1943 року) написані, але видані поки що не повністю. Упорядники тритомника, котрий одержали читачі, зазначають: «З цілком зрозумілих етичних міркувань довелося позначити криптонімами деякі прізвища і «прибрати» авторські аж надто різкі оцінки людей...» («Щоденники», т. 1, стор. 7).

Але якщо ми цілком справедливо вважаємо, що Олесь Гончар — трагічна постать української радянської літератури (як і більшість його сучасників-однодумців), то, очевидно, належить відкрити світу всі сторінки його щоденників. Бо це вже ІСТОРІЯ. Саме за цієї умови, можливо, навіть опоненти зрозуміють долю і творчість автора «Прапороносців» та «Собору». Бо якщо даються оцінки 

Д. Павличку, І. Дзюбі, І. Драчу, В. Коротичу, Б. Олійнику, П. Загребельному, то чому замовчується сприйняття О. Гончарем інших його друзів та недругів й узагалі сучасників?

Зрозуміло, що на цей крок, очевидно, наважитися не так просто.

«Була розмова з другом-фронтовиком: як бути з партією?.. Я вступав до неї не з кон’юнктури, вступав у Трансільванських Альпах під час найтяжчих боїв, коли ми були майже оточені і коли кожен з нас добре розумів, що на ранок від нашого знекровленого батальйону навряд чи хто залишиться живим... Партія була тоді справді партією антифашистською... А тепер зректися того всього? Може, комусь це й легко, а мені аж ніяк. Бо якими очима глянули б на мене оті мої трансільванські побратими, що навіки лягли десь у чужій землі?.. Розрив з партією — це ж розрив із усіма ними, з фронтовими друзями... Якщо ж партія виявиться нездатною перебудуватись,.. якщо й далі партія не відмовиться від імперської політики й далі нав’язуватиме нам русифікацію і не піде на те, щоб забезпечити республікам справжній, а не фіктивний суверенітет, якщо й далі робитиметься все, щоб зберегти цю прогнилу, збанкрутілу імперію — ось тоді і нам справді нічого не залишиться, як іти на розрив і шукати шляхів до Європейського дому. Тоді і я вважатиму, що маю моральне право порвати з тією суспільною силою, з якою зв’язав свою долю десь там, у Трансільванських Альпах, в ту трагічну ніч перед ще одним, може, як тоді здавалось, останнім боєм... Поки що вирішую так...

Нарешті дозволено виходити з корпусу. Надворі зовсім уже весніє!.. Бачив навіть джмеля, такого раннього, — кудись погув над травою... І небо ясне, і голоси пташок привітні... Ось та партія, до якої мені хотілось би належати! До партії життя» (О. Гончар «Щоденники», т. 3. стор. 289).

Автор «Прапороносців» та «Собору» зробив перший крок до неминучого катарсису — почав очищати від радянської ідеології свої романи та повісті. Черга за повним відкриттям Олеся Гончара, яким постав він у своїх щоденниках. І тоді письменник радянської імперії, зрозуміло, вступить у конфлікт з українським патріотом. Але з тієї безкомпромісної боротьби постане справжній образ видатного прозаїка доби тоталітарного комуністичного режиму — трагічної постаті митця, котрий не мав змоги реалізувати своє життєве призначення.

Цим болем були сповнені серця більшості наших талановитих письменників, котрим в умовах СРСР випадало лише два шляхи: або йти на компроміс — оспівувати тоталітарний режим, або, як В. Стус, кінчати своє життя в Сибіру.

«Написати б про них п’єсу «Банкроти»!.. Давав собі слово, що після 70-ти не братимусь за перо, що «Далекі вогнища» й «Океан» — це прощання, спів лебединий, а тепер ось (трохи отямився від перевиснаги крайньої, жахливої!) знову малюються задуми, і серце б’ється творчо, — ще не все я сказав тобі, красний світе!» (т. 3, стор. 168).

«...вночі наснувався ніби задум новий: «Демонстрація» — повість або роман про весну чорнобильську...» (т. 3, стор. 170).

«...хотілось би написати про її (О. Россет-Смирнової. — В.А.) спогади, про цю тонку жіночу проникливість, вміння оцінити, як глибоко Гоголь відчував прекрасне, його природу» (т. 3, стор. 278).

«Колись мене умовляли в ЦК написати твір про УПА: «Ми вам усі матеріали дамо. У нас їх — гори!». Я відмовився: «Правдиво написати не дасте, а брехати не хочу...». Зараз настав час і треба б відтворити той епос національно-визвольної боротьби, написати про Романа Шухевича та інших героїв. Візьміться, молоді!» (т. 3, стор. 324—325).

«На якомусь вечорі котрийсь із тих молодиків, що всюди шукають розбрату, нібито доскіпувався в доповідача:

— Чия творчість довше житиме: Олеся Гончара чи Григора Тютюнника?

Бідна душа, ніяк не втямить, що вічність — вона велика, місця в ній вистачить усім. Була б тільки Україна та вижило б людство. Інколи, коли глянеш довкруг, така туга наляже, ніби вже ми перед Страшним Судом, в людей ніби розум відібрало за якісь гріхи...» (т. 3, стор. 346).