Національні почуття — не порожній звук

Серед самобутніх колективів художньої самодіяльності, що репрезентують наш край на всеукраїнських та міжнародних фестивалях, особливо люблять глядачі народний ансамбль Запорізької міліції «Пернач». На його концертах у рідному місті завжди переповнені зали. Люди стоять у проходах і навіть у фойє, аби хоч почути натхненний спів земляків. Бо таких голосів ще треба пошукати.

«Пернач» не сходить з екранів телевізорів. Крім регіональних телекомпаній, йому присвятили передачі Перший національний, 5-й канал та СТБ. Увага цілком заслужена — народному ансамблю недавно виповнилося 20 років. Ювілейний звітний концерт відбудеться 5 грудня в палаці культури «Орбіта», що став осередком діяльності національно-культурних товариств. І, як завше, зал буде переповнений.

Батько і душа «Пернача» — підполковник у відставці Григорій Вербицький, або просто Митрофанович, як його називають колеги, від рядових міліціонерів і до полковників та генералів. Це йому ще в 1989 році спало на думку поставити власними силами концерт до професійного свята. Тоді художньої самодіяльності у міліції не було, але керівництво облуправління ДАІ, до якого належав і сам ініціатор, підтримало ідею. Дали команду шукати таланти. Охочих — небагато. Зібрали «три гармонії, два баяни, акордеон та гітару». Перша репетиція — як у відомій байці про квартет. Злагодженої гри не виходило. Бо спілкування із заступником начальника управління, який славився суворістю та вимогливістю, було неабияким шоком для молодих лейтенантів.

Мабуть, вийшов би великий конфуз, якби Григорій Митрофанович не здогадався послати свого водія додому по гармошку. Сів поряд на табуретку, заграв — і хлопців наче підмінили. Концерт вийшов на славу, і його надовго запам’ятали. А наступного року в палаці культури «Дніпроспецсталь» пройшов всеукраїнський міліцейський пісенно-поетичний фестиваль «Запоріжжя-90», на якому ще не «Пернач», але вже злагоджений самодіяльний колектив здобув лауреатський диплом за пісню «Весілля».

Ансамбль почав творчо зростати, коли за постановку вокалу взялася провідний фахівець обласного центру народної творчості Надія Полякова. Бо, крім бажання співати, треба ще й уміти це робити. Тож почали опановувати ази музичної грамоти, розписувати партитуру на голоси й підголоски, створювати пісенно-поетичні та хореографічні композиції. Згодом колектив поповнився справжніми професіоналами, та його основу й нині складають кадрові працівники міліції.

Григорія Митрофановича часто питають, чи він не родич автора знаменитої пісні «Ще не вмерла Україна». Однозначно відповісти він не може, бо, маючи українське коріння, народився й виріс у Мінську, звідти пішов в армію, а далі в міліцію. До Запоріжжя переїхав із Далекого Сходу. Дуже любив наші пісні, а батьківської мови до пуття не знав. Та дуже хотів її опанувати. Наскільки це вдалося, можна судити з його пісень «Запоріжжя, Хортиця», «Хай квітніє земля тополина» та по заримованих «місточках», що зв’язують концертну програму.

Неабияку роль у становленні ансамблю, який у 1992 році здобув звання народного, відіграло керівництво УМВС України в Запорізькій області. Бо утримувати колектив, на що кошторис не передбачає ні копійки, важко. Особливо, коли почали часто їздити за кордон, де артистам потрібен бездоганний вигляд.

— Мені завжди щастило на хороших керівників, — каже Григорій Митрофанович. — Нині нами особисто опікується начальник ГУ МВС України в Запорізькій області генерал-майор Віктор Ольховський. А до свого виходу у відставку таким «батьком» ансамблю був начальник Запорізького міського управління ДАІ полковник Юрій Щегольський. До речі, це він і навчив мене української мови...

Національні почуття — така тонка матерія, що можна й заплутатися. А після того, як їх століттями викорчовували, насаджуючи комплекс меншовартості, у деяких співвітчизників виробилося стійке несприйняття всього, що навертає до власної самобутності. З другого боку, людей спонукають до стриманості політики, котрі лицемірно спекулюють на тих «матеріях». І все ж є сила, що допомагає триматися на золотій середині суперечностей, не зрадивши істину. Це — високе мистецтво.

«Пернач» — чарівний ключик, що відкриває замки перестороги у серцях глядачів різних національностей. Навіть тоді, коли співали тільки українські народні та стилізовані авторські пісні, у кульмінаційні моменти, почувши слова «Запоріжжя, Хортиця», усі присутні підводилися й стоячи слухали пісню. Байдуже, де це було — в рідному місті чи на гастролях в іншому регіоні.

Тепер, коли збагатили репертуар болгарські, польські, білоруські та російські народні пісні, такий сплеск емоцій супроводжує майже всі концерти.

— Ми пересвідчилися, що національні почуття — не пустий звук, — розповідає Григорій Вербицький. — У 1999 році нас запросили на святкування Дня Республіки в Білорусь. Виступали в Рогачові на Гомельщині. Нас приймали тепло, а коли почули пісню «Запоріжжя, Хортиця», багатотисячний стадіон встав. Довго не стихали овації, і тут ми завели «У суботу Янка». І всі почали співати разом з нами...

А перед цим була хвилююча поїздка на святкування тисячоліття слов’янської писемності і Днів України в Болгарії. Там наш концерт у місті Друмев транслювався по чотирьох каналах національного телебачення. Щодо Польщі, то, як колективний член обласного товариства польської культури імені Адама Міцкевича, ансамбль їздить туди на гастролі мало не щороку. Зустрічають як рідних. А знаковими подіями стали зустріч з Папою Римським Бенедиктом ХVІ у Кракові в 2006 році та перемога на Всесвітньому фольклорному фестивалі «Мрангово-13» у 2007 році. Завоювали аж дві престижні премії. А ще, як виняток, крім народних польських пісень, під ревіння амфітеатру виконали «Яблучко», найкраще з махновського циклу поета Григорія Лютого та композитора Анатолія Сердюка. На знак поваги до запоріжців організатори фестивалю дозволили під час нагородження Григорію Вербицькому звернутися до присутніх українською мовою. І це викликало таку ж бурю емоцій у залі, як і епізод з легендарної гуляйпільської вольниці.

— Бурхлива реакція глядачів викликає справжнє потрясіння, — зізнається Григорій Митрофанович. — У такі хвилини усвідомлюєш силу мистецтва, яке здатне об’єднати народи краще від політиків.

За 20 літ «Пернач» перетворився на колектив, здатний заткнути за пояс багато професійних ансамблів. Це показали і два виступи у проекті «ФолькМюзік», що сьогоріч проводилися на Першому національному телеканалі. А час летить, і з несміливих лейтенантів, котрі вийшли на перший аматорський концерт, уже давно стали підполковниками Володимир Міняйло, Валерій Сазонов та Олександр Мацкевич. Вони не загордилися й старанно працюють на сцені, бо, як учив Митрофанович, великі зірки справжніх людей не псують. З корифеїв у ансамблі залишився і перший соліст, позаштатний працівник міліції, водій автомобіля Анатолій Дорохов.

Зате скільки нових облич і яскравих творчих особистостей! Важко переоцінити внесок у розвиток колективу солістки Тетяни Фурман. Помітно зросли «золоті голоси» Володимир Ліліченко, Григорій Нєткал, Анатолій Михайлов, Максим Дегтярьов, Віктор Іванілов, Ірина Новікова, Олена Коновалова. А як красиво танцює Любов Майстренко! Професійним ядром колективу, крім солістів, є також інструментальна група на чолі з Павлом Налівкіним. Що б не сталося, а в призначений час вони приходять на репетиції і викладаються наче на звітних концертах. І не уявляють, як жити інакше. На сцені покохалися й створили родини Павло і Наталія Налівкіни, Володимир і Світлана Міняйли, а недавно привів виступати в ансамблі свою юну дружину Наташу Максим Дегтярьов.

Та головне, що їхнє подвижництво затребуване суспільством. Ось чому «Пернач» став пісенним брендом Запоріжжя і яскравою візиткою всієї України.

Запорізька область.