Я — бранець розуму

Так назвав себе один із подільських винахідників. І в цьому його підтримують чимало колег. Неважливо, маєш ти науковий ступінь чи ні, знайомий із вищою математикою чи самотужки опановуєш закони механіки, працюєш у сучасній лабораторії чи майструєш із підручних матеріалів у себе в сараї. Об’єднує їх те, що стали в’язнями своїх ідей. Вони не можуть не придумувати, не шукати незвичних рішень, не бачити дива в буденних речах... І той, хто хоч раз у своєму житті вигукнув: «Еврика!», зрозуміє, з яким задоволенням і захопленням вони це роблять. Та, попри те, що думки їхні вільні і піднімаються до найвищих теоретичних висот, вони справді нагадують бранців. Бо пробитися крізь грати, які розділяють ідеї від практичного застосування, вирватись на світовий ярмарок ідей та патентів не можуть.

Отим бранцем назвав себе Олександр Ліщук — справжній самородок і талант. В його голові рояться такі думки, що їх не те що поєднати, навіть осягнути важкувато. Ну, скажімо, кому прийшла б у голову думка вдосконалювати... туалетний бачок? А він узяв та й запатентував своє «диво техніки». Новинка дає змогу втричі зменшити витрати води. Він навіть у державних масштабах підрахував, що її запровадження зменшить використання води на три—п’ять мільярдів тонн, а це ж десятки мільярдів гривень економії. Чи треба кого переконувати в тому, що такий винахід для нашого зубожілого комунального господарства — скарб неоціненний. І ніхто в цьому не засумнівався, ніхто не заперечив, але... винахід запатентовано ще десять років тому, а економного диво-бачка як не було, так досі й немає.

Це так, дрібничка. Адже він і над глобальними задачами думає. Незабаром уже десять років буде, як придумав автомобіль, котрий їздить не на бензині, а на... повітрі. І це була не фантастика, а реальні креслення та розрахунки. Тоді йому навіть вдалося продемонструвати цей винахід у Женеві, де отримав медаль і диплом, котрі підтверджували самобутність ідеї. Окрилений таким успіхом, гадав, що свої машинобудівники за неї схопляться одразу. Це ж тільки уявити, які тут можуть бути перспективи! А якщо над ідеєю попрацювати ще й вченим, конструкторам, провести випробування в лабораторіях...

Але виходить, що саме це і є найбільшою фантастикою, а зовсім не двигун, котрий працює на повітрі. Хіба вітчизняному автомобілебудуванню до таких технічних проривів? Винахідник з гіркою усмішкою розповідав про те, що йому на створення двигуна довелось витратити 16 тисяч гривень (на той час гроші чималі). Усе це мало б окупитися мільярдними вигодами. Не для нього. Для вітчизняної економіки. А обернулося тим, що поки бранець думав, дружина заробляла гроші по закордонах. Для того, щоб і ця ідея мала хоч одиничне, але матеріальне втілення.

Придумав він ще й високоманеврове судно, але... самотужки таке зібрати буде важкувато. Тут і всією родиною коштів не заробиш.

Ні, це не художній образ, а наукове поняття, про яке чимало можуть розповісти на кафедрі прикладної механіки Хмельницького національного університету. Суть його полягає в тому, що всередині металів є мікротріщини та порожнини. Під дією певних фізичних явищ вони розвиваються і починають випромінювати хвилі. Коли метал у такий спосіб «заплакав», значить, виріб уже стоїть на порозі руйнування. Але якщо вчасно вловити цей «плач», то й руйнацію можна попередити.

Фахівці кафедри якраз і розробили датчик, котрий вловлює цей «плач». Навіть була проведена апробація його на деяких місцевих підприємствах. Але ж це крихти порівняно з тим, де така апаратура може принести користь. Пошкоджені від вибухів котли, розірвані труби водопостачання, несподівані поламки будь-якого механізму — все це можна «почути», а значить — попередити.

Але насамперед хтось мусить почути голос винахідників. Зацікавитись проектом, вкласти в нього кошти, а потім отримувати прибутки, прибутки, прибутки...

Та ні, чомусь у нас вважається, що вже спочатку повинні бути прибутки, а потім можна поговорити про ідею. Саме з такими міркуваннями зіткнувся і професор ХНУ Іван Троцишин, коли придумав картковий лічильник для води і газу. Не вдаючись у технічні подробиці, варто зауважити, що суть його в тому, що такий лічильник не дасть змоги користуватися комунальними послугами, якщо за них не сплачено.

«Ось, нарешті, і здійснилась заповітна мрія всіх комунальників та міських голів!» — хотілося вигукнути. Але хто ж хоче розлучатися із солодкими мріями? Свого часу в міській раді від захоплюючої ідеї аж язиками прицмокнули. А потім як почали лічити, як почали уявляти, скільки це треба всього переробляти, де виробничників шукати, скільки у все це коштів вкладати... Та ні, нехай поки що мрія залишиться мрією.

Куди тільки не звертався професор, дійшов навіть до телешоу, в якому інвестори обіцяли вкласти будь-які кошти в перспективну ідею. Але тільки-но почули, що винахідник готовий віддати їм лише десять відсотків із прибутку, одразу охололи. І, здається, назавжди.

Таких розповідей кожен із раціоналізаторів чи винахідників може розказати десятки й сотні. Від них не те що метал, а й уся наша багатостраждальна економіка, затратна, нерентабельна, з технологіями позавчорашнього дня, мала б ридати гіркими слізьми.

Єдина втіха: є все-таки і бізнесмени, і виробничники, і державні чиновники, котрі хапаються за такі «штучки» обома руками. Котрим сьогодні не шкода коштів, бо бачать не лише завтрашню, а й на десятки років перспективу. Тільки шкода, живуть вони не поруч з нами, а десь за кордонами та за океанами. Пам’ятаєте, отой туалетний бачок? Виявляється, такі вже не перший рік стоять ледь не у всій Франції. А машину, що їздить на повітрі? Три роки тому її презентували в Індії. 

«А ось патент на новий технологічний матеріал, дуже легкий і надзвичайно міцний, котрий я винайшов ще в колишньому Союзі, тепер використовують японці», — показує мені документ ще один винахідник. «А це розробки з оксигенації крові, котрі можуть поставити лікування поранених на зовсім інший рівень, — демонструє інший. — Ними зацікавились в Ізраїлі»... 

Нічого не вдієш, історія технічної думки знає чимало випадків, коли оригінальні ідеї приходили одночасно кільком ученим. Щось схоже, очевидно, сталось і тепер. Прикро тільки: заможні країни таки подбали, щоб жити ощадливіше, а в нашій, котру з усіх боків обсіли борги, до таких дрібниць і діла немає.

Мої співрозмовники — справді, талановиті професори, доктори наук, конструктори, медики, фізики і механіки. Але всім їм бракує нахабності і хитрості, вміння боротися за свою копійку, щоб перебороти отой зашкарублий і неповороткий державний механізм, який так уперто опирається всьому новому і геніальному.

Щоправда, демонструючи свою прихильність до такого люду, держава змінила колишній їхній статус з «винахідника» на «творця». Гарно звучить, обнадійливо. Адже творець не просто щось там собі вигадує, а творить своє й наше життя, робить його зручним, комфортним, багатим, врешті-решт.

Та це лише тоді, коли оформить всі бланки, заявки, креслення, обґрунтування, надрукує публікації, заплатить за всі довідки і потрібну інформацію... І коли йому навіть видадуть документ, що він щось удосконалив, придумав, сотворив, то він... покладе його на поличку в шафі і почне все з початку. Бо хто у світі звертає увагу на ці патенти? Кому їх запропонувати? Як продати? На жаль, навіть кмітливий розум творців не може дати відповідь на ці запитання.

Колись, майже двадцять років тому, науковець і винахідник Ігор Палагін придумав у своїй квартирі дзеркальну стіну. Все було дуже просто: в похмурій кімнаті, де вікна виходили на північ, він встановив дзеркальну поверхню, котрою можна було легко керувати за допомогою невеличкого пульта. Усе було розраховано так, що промені сонця, які з’являлись у вікні, під певним кутом фокусувались і віддзеркалювались у кімнату, перетворюючи її на світлу й теплу. Виявилось, так просто було замінити північ півднем. Та дивакуватий пристрій чомусь багатьом здавався лише непотрібною забавкою. І хто ж тоді міг знати, що прийде час і сонячні батареї стануть одним із найпопулярніших продуктів у сфері енергозберігаючих технологій.

А тепер він носиться зі своїм «Телетактом». Його можна отримати, якщо звичайну веб-камеру закріпити на рівні голови і з’єднати з рельєфним дисплеєм. В останньому теж немає нічого складного: пластмасова панель пронизана тисячами дрібних отворів, через які можуть виступати металеві стрижні. Камера передасть зображення на дисплей, і на ньому замість звичного для нас зображення виступлять стрижні. Незряча людина, торкаючись випуклого рельєфу, може «побачити» навколишній світ.

Це шанс для тисяч людей, які навіть не уявляють, який вигляд той світ має. Але для українських незрячих цей шанс суто теоретичний. Як і сама розробка. Бо хто, коли і за які кошти візьметься за її впровадження.

Є, правда, один варіант: «Телетакт», чи як він там називатиметься, може прибути до нас з-за кордону. Він обов’язково буде. І зовні привабливіший, і технічно досконаліший. Бо його вироблятимуть провідні світові фірми. От тільки чи знатиме хтось колись, що та ідея вже давно прийшла в одну розумну українську голову?

Хмельницький.