Заживо замуровані у чотирьох стінах

Час від часу наші чиновники звітують про «вжиті заходи зі створення безбар’єрного середовища у країні для маломобільних груп населення». Зазначають про кількість зроблених пандусів у переходах чи магазинах, про пониження бордюрів, але те, чи якісні ці так звані «зрушення» і чи насправді вони полегшують життя інвалідам — нікого не обходить. На практиці маємо дуже невтішну картину. Усі тротуари, особливо це стосується столиці, заставлені автівками. Здоровим людям доводиться животи втягувати, аби пройти повз машини. А що робити інваліду? Стояти та чеками, поки водій вирішить усі свої справи і прибере свого залізного коня з тротуару? І скільки таких зупинок за день зробить людина у візку, рухаючись вулицями мегаполісу і взагалі, чи далеко вона заїде? А пандуси. По більшості з них не те що інваліди не їздять, молоді мами бояться на них ставити свої візочки.

— Я щодня кілька годин проводжу на вулиці, гуляю із дитиною по «Експоцентру», що на проспекті Академіка Глушкова (у столиці), — розповідає Вікторія, молода мама. — Доки донька не підросла, мені щоразу потрібно було із візком переходити по підземному переходу із вулиці Васильківської на протилежний бік. Першого разу я спробувала використати пандус, та мене ледь не понесло. Якби ви знали, як я перелякалася. Відтоді доводилося перехожих просити допомогти візок знести, або самій помаленьку сходами спускатися. Як справляються інваліди — гадки не маю...

Шість років тому Володимир потрапив у ДТП. Діагноз лікарів —перелом хребта. Вирок — усе подальше життя чоловік, якому тоді тільки-но виповнилося 32 роки, проведе в інвалідному візку.

— Спочатку, — пригадує Володимир, — я не зовсім розумів свою проблему. Думав, що це ненадовго. Попрацюю, потренуюся — і знову піду, відчую землю. Та згодом збагнув, що не все так добре, і пожалкував, що взагалі вижив. Ви не уявляєте, що це таке: опинитися у візку і навіть не мати можливості по квартирі вільно пересуватися.

Батьки, пригадує наш співрозмовник, за тиждень повивозили половину меблів рідним та знайомим. Бо проїхати вузьким коридором на візку Володимир не міг. Про те, щоб виїхати на вулицю — чоловік і не думав: «Хотілось просто зникнути, ні з ким не зустрічатися. Було неймовірно важко щодня бачити увесь той жаль і смуток в очах рідних та друзів, які дивляться на тебе згори вниз і, як би того не хотіли, але абсолютно не розуміють. Уявіть: вони мене підбадьорюють, кажуть, щоб я не розкисав, а я тільки й думаю, як би не осоромитися і «під себе» у них на очах не сходити...».

Не спитися і не накласти на себе руки чоловіку допомогли батьки та... Інтернет. Через всесвітню павутину Володимир спілкується з «такими, як він», бо в реальному житті зустрітися із «колегами по нещастю» у Володимира можливості немає. Правильно їздити, спускатися сходами і навіть трюки показувати — усього цього навчили його онлайн-знайомі. Тепер Володимир починає жити заново, працює програмістом. Розповідати про проблеми чоловік відмовився: «Почну казати, що в магазини, кафе — мені зась. Стану перераховувати, скільки разів я з візка випадав просто на дорогу і т. д. Мене всі почнуть жаліти, та від цього нічого не зміниться».

Та за товстою захисною стіною, яку Володимир вибудував від світу, що прийняти його в новому стані виявився не готовим, видно: чоловік хоче повернутися до повноцінного життя. «Я дуже вдячній моїй мамі за все, що вона для мене робить. Вона мені усім намагається догодити. Нещодавно купила мені нову зубну щітку... і наче б вона і гарна, але я б, коли міг, купив би собі іншу, іншого кольору, форми... У більшості сімей дорослі діти доглядають батьків, а у нашій родині, на жаль, сталося інакше».

Більше про незручності із щоденного життя людини у візку нам розповів голова Всеукраїнської громадської організації «Асоціація інвалідів-спинальників України» Іван Марусевич. Як з’ясувалося, попри ухвалені різними урядами програми зі створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями, «безбар’єрною» Україна поки що не стала.

— Річ у тім, — каже пан Марусевич, — що найчастіше ми говоримо про Київ. Якщо ж говорити про Україну загалом, то ситуація є досить складною. Особливо це стосується сільської місцевості. Там люди у візках просто покинуті напризволяще. Відносно створення безбар’єрного середовища столиця є безперечним лідером.

Хоча і тут, запевняє Іван Миколайович, проблем вистачає. Приміром, громадський транспорт.

— Колись я був у Ризі. Сидів у візку на зупинці. Під’їхав автобус і став так близько до бордюру, що я і сам міг у нього заїхати. Та не встиг я про це подумати, як біля мене уже стояв водій, який допоміг мені заїхати, поставив на спеціальне місце, зафіксував мене і візок спеціальними ременями, щоб я у разі екстреного гальмування не випав чи не покотився. Цю ж саму процедуру в зворотному порядку він зробив, коли мені був уже час виходити. А наостанок ще й гарного дня побажав.

У нас же, запевняє пан Марусевич, ситуація протилежна. Буцімто, коли водії бачать людину у візку, вони не те, що не допомагають інваліду, а ще й створюють додаткові незручності. Приміром, зупиняються на дорозі за два-три метри від тротуару.

— Ми проводили зустріч із представниками «Київпастрансу», і останні нас запевнили, що і наші водії повинні допомагати інвалідам. Ми навіть згодні провести для них інструктаж, щоб вони знали як і що робити, —каже пан Марусевич.

Виникають складнощі у людей у візках і під час подорожі залізницею. Хоча там і є кілька вагонів, обладнаних підйомником та спеціальними купе, на всіх інвалідів їх катастрофічно не вистачає.

— У місті Саки, що у Криму, є спеціалізований санаторій, куди щороку приїздять інваліди-спинальники. Там потяг стоїть усього кілька хвилин. Винести усіх інвалідів просто не встигають. Якби ви бачили, що там робиться: речі вилітають, а іноді і люди з візків випадають. Це просто жах. І скільки ми не просимо змінити цю ситуацію, реконструювати перони, підняти їх на рівень безпосереднього входу у вагон — усе марно.

Ще одна біда — з’їзди та заїзди до будівель, або так звані пандуси. У більшості випадків, зазначає пан Марусевич, їх роблять для галочки. Екстремально круті підйоми, слизька поверхня, відсутність поручнів — катастрофа для інвалідів. А ще люди у візках мріють, щоб усі двері хоча б до лікарень були розсувні. Бо ж дотягнутися до ручки та ще й уміти її на себе потягнути — не всім під силу. І дуже заважають стихійні торговці.

— Вони стоять обабіч входу до переходу. І постійно доводиться робити їм зауваження, щоб відійшли, не займали цих місць. Так вони на це ще й лаяться, мовляв, тільки цих калік нам тут не вистачало. Чесно скажу, чути таке дуже неприємно. Хоча за роки я вже навчився не звертати уваги на таких людей.

Та, на щастя, у більшості людей серце ще не закам’яніле. «Відгукуються на наші прохання і дорослі, і молодь. Ми їм розповідаємо, що і як треба зробити і нам допомагають», — каже Іван Миколайович. Та все ж багато працювати — вчити заново жити доводиться самим інвалідам. Допомагає у цьому створений паном Марусевичем Центр фізичної реабілітації «Відродження». Це єдиний реабілітаційний центр на всю країну. «Ми вчимо людей за собою доглядати, уміти себе обслужити. Усі жалкують, що нічого подібного їм у лікарнях не розповідали».

Тут же для киян функціонує «Центр соціально-трудової реабілітації інвалідів», який займається навчанням, перекваліфікацією та працевлаштуванням інвалідів різних нозологій. «Ми виступаємо за те, щоб люди після травм поверталися до роботи. Звичайно, те, що вони робили раніше, можливо, їм уже буде не під силу. Але, приміром, працювати в офісі з паперами вони зможуть», — каже Іван Миколайович. Щоправда, для цього потрібно створити умови, коли людина у візку зможе дістатися місця роботи.

Пан Марусевич сподівається, що настане той час, коли людині у візку не потрібно буде розраховувати на чиюсь допомогу, і вона зможе сама вільно пересуватися містом чи селом. Коли до віконця у реєстратурі чи банківському відділенні не доведеться тягтися з усіх сил чи кричати з надією, що тебе почують. Коли вбиральні для інвалідів з’являться у всіх кафе, ресторанах, торговельних центрах, а останні, у свою чергу, стануть доступні для «візочників». Усе це вже є у більшості країн світу, сподіваємося, скоро такий «прогрес» прийде і до нас.

 

У Дніпропетровську розпочалася декада, приурочена Міжнародному дню інвалідів, під час якої відбуватимуться благодійні акції за участю спонсорів, міської та районних рад. Сьогодні у місті проживає понад 46 тисяч інвалідів різних категорій. Для них у центрі соціальної допомоги діє відділення професійної та соціальної реабілітації. Майже сорок видів послуг надають територіальні центри, які працюють в усіх восьми районах міста. Завдяки спеціальному банку вакансій протягом року 68 інвалідів отримали роботу, передає наш власкор Тетяна Колядинська.