Судова реформа: сон розуму породжує потвор

Судова реформа залишається пріоритетом для України вже не один рік. Утім, дійти до свого логічного завершення вона не може, оскільки ось уже впродовж трьох років проводиться у не правовий спосіб. Замість чітко структурованої, доступної системи, апологети сучасної судової реформи пропонують нам узаконити суцільний правовий хаос. І хоча Комітет Верховної Ради з питань правосуддя скасував свою рекомендацію парламенту ухвалити об’єднаний законопроект про внесення змін до закону про судоустрій і статус суддів (№0916, 0917) у другому читанні, проекти все ж залишаються в порядку денному сесії. Ця ситуація абсурдна, адже ми маємо справу з проектами-привидами.

Доводять це такі факти. Передусім, другого квітня 2007 року суб’єкт внесення законопроектів — Президент України відкликав їх. Однак, попри це, спритні «реформатори» все ж умудрилися «протягти» їх у першому читанні після набуття чинності указу Президента № 264 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України». Пізніше парламент фактично визнав відсутність юридичної сили свого рішення про прийняття зазначених законопроектів у першому читанні, адже в постанові про підтвердження результатів голосування щодо законів, прийнятих Верховною Радою в період з 3 квітня по 29 травня 2007 року, згадані проекти відсутні.

З огляду на вищенаведене, найоптимальнішим рішенням наразі є остаточне зняття з розгляду цих проектів, адже вони не лише ухвалені з порушенням вимог законодавства і передбачених процедур, а й за своєю суттю є руйнівними для всієї системи правосуддя, бо містять неконституційні положення.

Вочевидь декому дуже кортить зробити українську Феміду кишеньковою, а суддів — слухняними виконавцями панської волі, які будуть правильно «вирішувати» питання передачі залишків стратегічних державних об’єктів у руки певних осіб. І якщо на шляху до цього омріяного майбутнього стоять якісь перепони, їх потрібно усунути. Для цього було застосовано таку звичну і відпрацьовану на відчуженні власності схему рейдерського захоплення.

Основним оплотом на шляху поглинання судової системи, без сумніву, є Верховний Суд, як вищий орган незалежної судової гілки влади. Крім того, історія засвідчила виключну роль судової системи та ВСУ у перебігу виборчих кампаній у державі. Слід зазначити, що намагання позбавити Верховний Суд повноважень у здійсненні правосуддя робилися неодноразово. І саме через принципову правову позицію, яку суд займав під час розгляду справ, що стосувалися важливих суспільних та державних питань. Це і протидія кадровій сваволі Президента Ющенка, наприклад, визнання незаконним звільнення з посади голови Київської обласної державної адміністрації Є. Жовтяка та судді Конституційного Суду С. Станік, і протидія економічній сваволі, наприклад, повернення у державну власність незаконно відчуженої землі на території Міжнародного аеропорту «Бориспіль», відновлення державного контролю над ВАТ «Дніпроенерго», скасування незаконної приватизації ВАТ «Луганськтепловоз» та багатьох інших.

З огляду на це, стає цілком зрозумілою справжня мета такого кардинального перегляду повноважень Верховного Суду — це фактичне усунення найвищого судового органу від судочинства, щоб не заважав «вирішувати» потрібні справи. Тому немає меж цинізму і невігластву, з якими намагаються позбавити вищу інстанцію важелів впливу на єдність системи. Як відомо, сон розуму породжує чудовиськ. Саме такою потворою, позбавленою здорового глузду, і стала судова реформа, втілена у законопроектах про внесення змін до законів про судоустрій та статус суддів. Проекти є компіляцією неузгоджених та позбавлених внутрішньої логіки документів, які за допомогою рейдерських прийомів намагаються підкорити судову гілку влади.

Основний їх задум прозоро простежується саме у частині, що стосується повноважень Верховного Суду. Позаяк ліквідувати такий незручний для авторів ВСУ неможливо, вони намагаються максимально звузити сферу його компетенції, перетворити на декоративний, представницький орган шляхом створення ще двох вищих судів. Однак при цьому вони не враховують, що пропозиція про утворення Вищого цивільного і Вищого кримінального судів України, які здійснюватимуть розгляд справ у касаційному порядку замість Верховного Суду, суперечить Основному Закону і нівелює функції вищої судової інстанції.

Верховний Суд України уповноважується розглядати справи лише у зв’язку з винятковими обставинами — тобто власної судової практики у нього буде обмаль. При цьому він позбавляється права ознайомлюватися в судах нижчих рівнів із практикою застосування законодавства, а суди нижчих рівнів не зобов’язуються надавати ВСУ ні відповідні матеріали судової практики, ні судову статистику. Пленум Верховного Суду позбавляється права визнавати не чинними роз’яснення вищих спеціалізованих судів і має давати судам роз’яснення на основі узагальнення лише власної судової практики і аналізу лише власної судової статистики.

Вочевидь «надзавдання» авторів законопроекту полягало якщо не в підпорядкуванні Верховного Суду, як вищого органу судової влади, то принаймні в максимальному вихолощенні його повноважень, перетворенні  його на формальний орган. Про це свідчить і намагання виключити Верховний Суд з процесу структурної організації системи судів, яку він очолює. Як інакше оцінити пропонований законопроектом порядок утворення і ліквідації судів загальної юрисдикції, а також визначення кількості суддів у судах Президентом за поданням голови Державної судової адміністрації, до якого додається тільки висновок голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Крім того цією новелою суди і судді ставляться під суцільний контроль адміністративних органів, оскільки Державна судова адміністрація є органом виконавчої влади, хоча й зі спеціальним статусом. Повноваження голови цього органу у сфері утворення і ліквідації, а також визначення кількісного складу суддів у судах не тільки грубо порушують принцип розподілу влад, а й суперечать положенням Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя, про те, що виконавчі органи не повинні мати повноважень закривати або призупиняти діяльність судів.

Так само безглуздим, з точки зору розподілу влад, видається обрання чи звільнення Голови Верховного Суду за поданням Президента. Чому тоді, йдучи за такою логікою, законодавчо не закріпити таку само процедуру і стосовно Голови Верховної Ради?

Намагаючись мінімізувати вплив Верховного Суду на судову гілку влади, автори залишили неврегульованими або ж недостатньо врегульованими надзвичайно важливі питання судоустрою, такі як організаційні гарантії самостійності судів і незалежності суддів, загальні засади розв’язання спорів між різними судовими юрисдикціями щодо підсудності справ, а також порядок взаємовідносин між різними спеціалізованими судами з питань передачі справ, як і загалом координація діяльності різних судових юрисдикцій, повноваження суддів, а також керівників судів усіх рівнів, порядок формування списків народних засідателів та присяжних, перевірки відповідності кандидатів вимогам законодавства тощо.

На жаль, судова влада деякими політиками сприймається лише як влада над судами. Не дивно, що вони шукають можливість через контроль над призначенням голів судів та їх заступників впливати на результати вирішення судами важливих майнових та політичних питань. Одним із головних завдань судової «реформи», яке поставили перед собою її організатори, є повернення до вже визнаного Конституційним Судом таким, що суперечить положенням Основному Закону, порядку призначення суддів на адміністративні посади і звільнення з цих посад — Президентом за поданням Вищої ради юстиції. Так, Конституційний Суд у рішенні № 1-рп/2007 визнав неконституційним положення частини п’ятої статті 20 Закону України «Про судоустрій України», відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України. Ще одне рішення органу конституційної юрисдикції (№ 14-рп/2001) засвідчує, що зі змісту положень Конституції не випливає належність до відання Вищої ради юстиції внесення подань про призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та про звільнення їх з цих посад. Мало того, що це пряме порушення Конституції, така практика повністю підпорядковує суди Президенту, що суперечить міжнародним засадам незалежності судових органів, викладених у рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи.

Не зупиняючись на досягнутому, автори пішли ще далі, спробувавши законодавчо закріпити президентське свавілля не тільки у призначеннях суддів на посади, а й у їх звільненні: віднині, на думку цих горе-юристів, Президентові не потрібні підстави для звільнення судді з адмінпосади — достатньо власного розсуду. Куди буде спрямовано такий розсуд, здогадатися неважко — передусім проти неугодних суддів, які не розділяють політичну доцільність у судочинстві. Якщо ж Президент з якихось причин не схоче «бруднити руки» очевидним свавіллям, то це може зробити й сама Вища рада юстиції. Зрозуміло, що йдеться про встановлення неконституційного контролю за судами і суддями, протиправного втручання у їхню діяльність.

Можливо, нагадування про розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, як один з наріжних каменів побудови української державності, видасться зайвим, але тільки не для авторів цього юридичного «шедевра». Адже їх пропозиція про надання функцій організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції (крім Верховного Суду, вищих спеціалізованих судів) Державній судовій адміністрації — органу виконавчої влади із спеціальним статусом, який хоч і містить у назві слово «судова», проте є органом іншої гілки влади. Орган організаційного забезпечення судів може діяти виключно в межах системи судової влади, оскільки у протилежному випадку суди і судді перебуватимуть у фінансовій, кадровій та іншій організаційній залежності від адміністративних органів. Зазначені законопроектні положення суперечать і міжнародно-правовим актам у сфері гарантування незалежного і неупередженого правосуддя.

Судоустрій, пропонований авторами законопроекту, — доволі складна і заплутана система, реалізація якої складна як з організаційної точки зору, так і дуже накладна у фінансовому плані. Проектом передбачено створення організаційно і функціонально заплутаної, чисельної й фінансово невиправдано витратної системи місцевих судів (місцеві дільничні, які мають розглядати цивільні, адміністративні, кримінальні та інші справи, а також окружні господарські, цивільні, адміністративні і кримінальні суди). Таким чином, правосуддя, з одного боку, буде віддалено від громадян, які проживають у сільській місцевості, а з другого — виникатимуть ще більші суперечки щодо юрисдикції з розгляду тієї чи іншої категорії справ або конкретної справи («судова тяганина»), що має сьогодні місце у практиці діяльності господарських та адміністративних судів.

При цьому очевидно — що складніша судова система, то більший ризик виникнення процесуальних затримок. Для запровадження нової системи судів потрібно принаймні три-п’ять мільярдів гривень. І хоч би ці кошти пропонувалося витратити на оптимізацію системи судочинства, навпаки — законопроект пропонує її значно ускладнити. Складається враження, що мета авторів зробити правосуддя абсолютно недоступним для простих громадян. Міркуйте самі. Апеляційні суди передбачається розміщувати не в обласних центрах, як нині, а в центрах округів. Виходячи з цих нововведень, люди для нового розгляду своєї справи по суті у вищестоящому суді вимушені будуть їхати не до міста обласного значення, як сьогодні, а до центру апеляційного округу, який включатиме три-чотири області, а це, як правило, — від 300 до 400 кілометрів. При цьому й апеляційні суди будуть позбавлені можливості виконувати функції апеляційної інстанції, адже у них виникатимуть значні складнощі з викликом і явкою на судові засідання свідків, експертів, спеціалістів, без яких новий розгляд по суті відповідної кримінальної чи цивільної справи неможливий.

Законопроекти настільки суттєво порушують Основний Закон, що для його реалізації спочатку треба переписати Конституцію. Їх творці повністю проігнорували думку вітчизняних суддів та науковців у галузі права, не кажучи вже про застереження міжнародної судової спільноти — що нам та Європа, коли йдеться про владу! Зауваження до пропонованої законопроектом системи такі об’ємні, що виникають справедливі сумніви у можливості, навіть після грунтовної переробки, пропонувати його до розгляду. Його реалізація може призвести до істотних негативних наслідків: руйнації правосуддя та знищення його засад, унеможливлення оперативного судового захисту прав та свобод людини і громадянина. Україна й українське суспільство можуть бути поставлені перед реальною загрозою втрати своєї правової основи, якою є судова система.

Здійснення в Україні судової реформи було й залишається однією з найбільш значимих складових розбудови і розвитку української державності. Її мета — створення таких умов, за яких суди функціонували б на засадах верховенства права і своєю діяльністю гарантували б право особи на справедливий суд. Реформування судоустрою, судочинства і статусу суддів з огляду на їх надзвичайно важливі правові, соціальні, економічні, політичні та інші наслідки має бути науково обґрунтованим, системним та послідовним. Крім того, прийняття таких фундаментальних законів має відбуватися в умовах стабільної політичної й економічної ситуації в країні, а не в умовах економічної кризи та виборчої кампанії. Оптимальним, на нашу думку, було б напрацювання абсолютно нового проекту системи судоустрою на інших світоглядних засадах. Не під когось або проти когось, не на кон’юнктурну злобу дня. Її побудова має ґрунтуватися на верховенстві права, а не на політичній доцільності чи сваволі.

Для України має бути обрана оптимальна трирівнева система судоустрою, яка б відзначалася простотою побудови, доступністю для громадян, ефективністю функціонування та повною незалежністю від інших органів влади. Адже політики приходять і йдуть, а система судочинства залишається. Якою вона буде — залежить у тому числі й від нас. Тому досить експериментів, настав час перейти від реалізації в парламенті політичних замовлень до продуктивних виважених змін. Один крок до справжнього реформування парламент уже зробив, підтримавши в першому читанні законопроект № 1122-1, який визначає порядок призначення керівників судів. Сподіваюся, його зміст не буде викривлено під час підготовки до другого читання. А загалом доцільно було б створити тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради з підготовки концепції судово-правової реформи. Це додало б процесу реформування системності і прозорості.