На кого не діє слово, на того не діє і палиця (Сократ)

«Потреба проведення парламентських слухань викликана дуже багатьма зверненнями регіональних журналістів про тиск на них із боку місцевих органів влади, — заявила в інтерв’ю «Голосу України» голова парламентського Комітету з питань свободи слова Ганна ГЕРМАН. — Ми не ділимо місцеві органи влади на владні чи опозиційні, а чиновників — на представників влади чи опозиції, ми хочемо почути всю Україну, представників усіх регіонів і побачити, де справді в регіонах тиснуть на журналістів, та будемо вживати заходів. Де ні — будемо допомагати тим обласним радам і далі розбудовувати свободу слова в Україні. В парламенті під час слухань виступатимуть журналісти, представники регіональної преси. За підсумками слухань плануємо ухвалити документ, проект постанови зараз готуємо».

Із виступу голови Комітету з питань свободи слова та інформації Ганни Герман на сесії Верховної Ради:

«Важливість парламентських слухань зі свободи слова, особливо в регіональній пресі, зараз ніхто не може заперечити. До мене дзвонять журналісти з Одеси й криком кричать про те, що їм відключають просто світло на телебаченні, що їм забороняють працювати в тому випадку, коли вони не виконують вказівок влади.

У кулуарах парламенту до мене підходять журналісти й кажуть, що редактори взяли на себе роль цензорів, і якщо в матеріалі немає похвальби прем’єра, значить, матеріал або взагалі не йде, або туди вставляються цілі абзаци. Цілі абзаци вставляються без відома автора. Такі речі вже стали практикою в Україні.

Ми пропонуємо заслухати інформацію з усіх регіонів. Незалежно від того, хто при владі в тих регіонах, ми повинні знати, чи підтверджують журналісти тут публічно тиск на них із боку місцевих органів влади і з боку центральної влади. Ми знаємо, що на телеканали повертаються темники, вони негласні, але ми знаємо, що є чіткі розпорядження, скільки хвилин показувати прем’єра, як показувати і яку фотографію ставити в газети.

Я би дуже хотіла відділити пресу від виборів, але, на жаль, це неможливо. Тому що преса висвітлює ті процеси в суспільстві, які відбуваються, інакше преса не потрібна, і те, що преса у виборах бере участь, — це речі очевидні. І якщо ми скажемо, що цього не відбувається, ми скажемо неправду.

Тому я за те, щоб у цьому залі на парламентських слуханнях пролунала правда, і нехай цю правду скажуть самі регіональні журналісти, тут із трибуни. Не ми — політики, а самі журналісти нехай прийдуть і розкажуть, як це відбувається, які вони мають умови праці й чи мають вони сьогодні реальні можливості для свободи слова.

Політика, звичайно, тут ні при чому, але преса — це найважливіший, основний механізм політики й усіх політичних процесів, це не «верстат», на якому робляться там якісь деталі, це слово, а слово завжди було політикою.

Печально, але скільки б ми не говорили про утвердження свободи слова в Україні, та справи не поліпшуються, а погіршуються.

Багатомісячні невиплати зарплати через те, що засновники не виконують своїх обов’язків, — у колективах ЗМІ Харківської, Рівненської та багатьох інших областей.

У Чернігові сталося небачене досі рейдерство — групка людей почала видавати газету «Деснянська правда», яка багато років випускається облдержадміністрацією, обласною радою і журналістським колективом. Справжня «Деснянська правда» теж друкується, але «Чернігівпошта» доставляє за адресами її передплатників новоявлену газету. Що — у Чернігові вже немає влади, яка б поставила все на місця? Немає прокуратури. Антимонопольного комітету?

На жаль, адрес подібного свавілля по всій Україні багато.

Ні обласні, ні районні державні адміністрації і ради у багатьох випадках не виконують покладені на них обов’язки щодо розбудови інформаційного простору, не розраховуються вчасно з редакціями за опубліковані регуляторні акти та інші матеріали про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, здійснюючи таким чином прихований економічний тиск на видання.

Зате вони відразу реагують на кожен критичний виступ у пресі, радіо, телебаченні, нерідко багатотисячними судовими позовами намагаючись закрити рота журналістам. Нещодавно такі «демократи» отримали щедрий дарунок від депутатів Верховної Ради, які проголосували за те, що сума відшкодувань за моральну шкоду повинна враховувати статус критикованої особи. І це — ще один спосіб натягнути вуздечку на пресу.

Національна спілка журналістів України відразу закликала Президента заветувати цю норму закону. Ми готові звернутися й до Конституційного Суду, щоб не допустити глумління над свободою слова, не дати посадовцям різних рангів пустити журналістів і ЗМІ голими і босими по світу.

Сьогодні потрібно:

— щоб органи виконавчої влади і місцевого самоврядування за місяць до початку наступного року укладали з редакціями угоди про висвітлення їхньої діяльності і помісячно розраховувалися за опубліковані матеріали;

— щоб місцеві правоохоронні, протипожежні, санітарно-епідеміологічні й інші подібні структури теж сплачували редакціям за опубліковані матеріали. Поки що це виглядає так: керівники цих структур вимагають від редакцій безоплатної публікації матеріалів, інакше погрожують позаплановими перевірками;

— провести всеукраїнські, міжобласні та обласні семінари, тренінги працівників редакцій ЗМІ, які підлягають реформуванню, виділивши на це окремим рядком кошти з державного та місцевих бюджетів. Національна спілка журналістів разом з Держкомтелерадіо, відповідними структурами на місцях активно проводитиме це навчання.

Ми вважаємо, що уряд разом з обласними державними адміністраціями та обласними радами має визначити у кожній області одне-два поліграфічні підприємства, яким допомогти з кредитами, придбанням сучасного обладнання. Саме ці підприємства мають за допомогою Інтернету приймати з редакцій полоси, друкувати газети і передавати структурам, що їх доставлятимуть передплатникам і покупцям.

Постійно виникає проблема з передплатою і доставкою друкованих періодичних видань.

«Укрпошта» як монополіст у цій галузі намагається щороку підвищити тарифи на свої послуги. 2007 року підвищила їх на 70 відсотків, минулого року за підтримки Президента України спілка обмежила її апетити 27 відсотками. Але як минулого, так і позаминулого року ні Мінтранс, ні «Укрпошта», порушуючи закони, не відзвітувалися, які кошти вони від цього отримали і куди конкретно витратили.

Тому всі намагання поштовиків знову залізти до кишені передплатника спілка відкидатиме як незаконні.

З особливою гостротою постає питання кадрів.

В Україні існує чимало видань, в яких немає жодного працівника на творчій посаді з базовою журналістською освітою. Наш власний, та й досвід світових ЗМІ підтверджує той факт, що представники інших професій успішно інтегруються у журналістику за умови, коли потрапляють у професійне середовище, яке і формує з них журналістів.

Сьогодні 50 вищих навчальних закладів готують журналістів. Настав час детально вивчити рівень і ефективність цієї підготовки, обговорити наслідки вивчення на всеукраїнській нараді редакторів, деканів, вчених, вузів, керівників засобів масової інформації.

Але вже на нинішньому етапі вважаємо за доцільне:

— на бюджетну форму навчання з журналістських спеціальностей приймати юнаків і дівчат, які мають направлення редакцій ЗМІ і зобов’язуються відпрацювати після закінчення вузу у цих або аналогічних ЗМІ регіону не менше трьох років;

— збільшити у 3-4 рази прийом на заочну форму навчання (на бюджетній основі) за співбесідою абітурієнтів, які виявили здібності до журналістики, мають рекомендації редакцій ЗМІ та Кримської, Київської, обласних організацій НСЖУ тощо.

Перший номер «Молодогвардейца» вийшов друком 1 листопада 2001 року — саме під парламентські вибори, на яких, нагадаю, відносну більшість голосів одержав блок «Наша Україна». З низки причин, серед яких аж ніяк не останнє місце посідали демократичні переконання колективу редакції, ми почали розміщати на своїх сторінках газети досить об’єктивні матеріали про програму й діяльність цієї політичної сили. І хоча на той час вся місцева влада була представлена висуванцями Леоніда Кучми, особливих перешкод спочатку ми не відчували. Варто думати, впливові наші опоненти просто не вірили, що ми займемо помітне місце на луганському, чисто «кучмістському» медіа-ринку.

До самої «помаранчевої» революції основною проблемою газети було потрапити в луганські кіоски колишнього «Союздруку».

Зміна влади в Києві й навіть персони «губернатора» в Луганську мало вплинули на розміщення політичних сил у колишньому «червоному» регіоні. Тут так само заправляє стара команда — і тому «Молодогвардеец», як і раніше, де-факто залишається газетою опозиційною. З усіма наслідками, що випливають звідси. Втім, у колишньому владному моноліті утворилися величезні тріщини, і ті, хто ще вчора слухняно брав під козирок, сьогодні воліє погоджувати свої вчинки передусім з фінансовою вигодою, і тільки потім — з політичною. Звідси й наша головна нинішня проблема — фінансова. Сьогодні розмістити в кіосках який завгодно тираж — не проблема. Проблема — домогтися, щоб власник кіосків не встановлював людожерських націнок на свою користь. Оскільки бізнес на Луганщині все так само перебуває в «тіні», важко роздобути в бізнесменів замовлення на рекламу. До речі, тут у влади залишається чималий важіль, яким можна давити на неугодну пресу й підгодовувати «дружні» видання. Ну, і суди — як спосіб боротьби з «неправильною» свободою слова. Не можна сказати, щоб нас засипали позовами — достовірність викладеної інформації й грамотна її подача залишають мало шансів для потенційних позивачів. Нинішнє керівництво обласної ради вже не раз намагалося «поставити на місце» нашу газету. Більше року тягнеться справа за фактом публікації в «МГ» низки статей, де докладно розписана історія з передачею в концесію досить сумнівній офшорній бізнес-структурі системи водопостачання області. Цікаво, що в цьому позові місцеві вожді зажадали того, чого не вимагали навіть за Кучми — не тільки відшкодувати моральний і всякий інший збиток, а й закрити газету...

Зазначу, за всі ці роки з «Молодогвардейцем» не судився жоден пересічний читач.

Якщо, скажімо, говорити про досвід нашої газети «Чорноморські новини», співзасновником якої є Одеська обласна державна адміністрація, то можу запевнити, що таке співзасновництво не позначається на редакційній політиці і ніхто з керівників облдержадміністрації (а за останні п’ять років в Одеській ОДА змінилося четверо голів і всі вони з різними політичними уподобаннями) не намагався змінити статус-кво, вплинути на роботу колективу. 

У питаннях свободи слова, як на мене, визначальним є саме позиція конкретного журналіста, дотримання ним норм професійної етики та його відповідальність перед суспільством. Та, як не прикро це визнавати, останнім часом складається враження, що багато колег працює за принципом: писатиму (зніматиму) абищо, аби за це заплатили. У підсумку деякі ЗМІ перетворюються на такі собі смітники комерціалізованої (оплаченої) інформації. Але ж це не має нічого спільного зі свободою слова і з «четвертою владою», як гордо іменуємо себе.

Важливим інструментом обмеження свободи слова є внутрішня цензура, коли, боячись втратити роботу чи наразитися на судову тяганину, журналіст свідомо замовчує ті чи інші питання або обходить у них «гострі кути». Щоб цього не відбувалося, журналіст насамперед має почуватися захищеним. Але ні судова система, ні творчі та професійні спілки сьогодні цього не гарантують. (Скажімо, чи у всіх питаннях навіть НСЖУ підтримуватиме простого журналіста, якщо сьогодні спілка об’єднує і творчих працівників, і власників, і видавців?)

З прикладом юридичної незахищеності наша газета зіштовхнулася, зокрема, в рамках розгляду судового позову одного з міських голів Одещини «Про визнання інформації недостовірною, її спростування, захист честі, гідності та ділової інформації, відшкодування моральної шкоди». Не вдаючись у всі деталі цієї справи, зазначу, що мова про публікацію, в якій журналіст цитувала слова посадової особи (заступника голови тамтешньої райдержадміністрації), виголошені на прес-конференції, тобто, за законодавством, це інформація — отримана з офіційного джерела в офіційний спосіб, за яку журналіст згідно з нормами вітчизняного і міжнародного права не несе відповідальності. І все ж таки суд став на сторону позивача, частково задовольнивши його позов.

Ще один механізм тиску на засоби масової інформації криється в законодавчо неврегульованому питанні з майном колишніх компартійних видань, які, після реорганізації, нині працюють у різних юридичних статусах. І ця проблема відома «Чорноморським новинам», як і ще двом обласним газетам — «Вечерняя Одесса» та «Юг», також з власного досвіду. На щастя, у судовому порядку редакціям наразі вдалося відстояти свої права на приміщення, але саме питання все ще залишається відкритим. А суть проблеми ось у чому. У 1991 році постановою Кабінету Міністрів України № 341 редакціям газет, які входили до складу колишніх партійних видавництв, були передані на баланс службові приміщення та інше майно, які залишалися у власності держави. У згаданій постанові зазначалося, що порядок роздержавлення «буде визначений після прийняття відповідного законодавства». До сьогодні такого закону не схвалено. Не втратила чинності та не зазнала жодних змін і урядова постанова № 341. Але у січні 1999 року Кабмін, без відома та згоди колективів редакцій, на баланс яких були передані основні фонди та майно, своїм розпорядженням №14-р передав їх, як цілісний майновий комплекс державного підприємства «Видавництво «Чорномор’я», у спільну власність територіальних громад, сіл, селищ, міст Одеської області. Це розпорядження жодним чином не врегульовувало питання щодо майнових відносин між новим власником цілісного майнового комплексу та редакціями газет, які на той час, як і видавництво «Чорномор’я», були окремими самостійними суб’єктами господарювання. І ось у 2007 році до редакцій «Чорноморських новин», «Вечерней Одессы» та «Юга» з боку управління з майнових відносин Одеської обласної ради була висунута вимога: передати основні фонди з балансу редакцій на баланс нині комунального підприємства «Видавництво «Чорномор’я»...

Так, завдяки тому, що на захист редакцій виступили народні депутати Сергій Гриневецький та Ганна Герман, що Верховна Рада схвалила мораторій на відчуження від редакцій державних і комунальних ЗМІ приміщень та майна, конфлікт між нашими газетами та управлінням з майнових відносин облради було розв’язано. У судовому порядку нам також вдалося довести, що основні фонди перебувають на балансі редакцій на законних підставах. Але питання власності майна, як я уже зазначав, й досі залишається неврегульованим на законодавчому рівні, а це залишає можливість, за бажання, використовувати цей факт для нового тиску чи шантажу на кожне з видань, яке користується таким майном.

...У чому зацікавлене суспільство? У правдивій і вичерпній інформації. Відтак завдання, професійний обов’язок журналіста, незалежно від того, в якому ЗМІ він працює — комунальному чи приватному (чомусь саме останні прийнято вважати незалежними), — ту правдиву, незаангажовану інформацію донести до слухача, глядача, читача.