Ростуть на землі, котратак і не знайшла господаря
О цій порі життя на полях майже завмерло. Вже викопані буряки. Вже й з кукурудзою майже впорались. І всім, що вродило, запаслись. І скрізь, де змогли, зорали... Тепер для кожного аграрія, незалежно від того, чи трудився він на своєму обійсті, чи обробляв тисячі гектарів, приходить час поміркувати, порахувати, що ж приніс цей рік? Чи взяли від землі все те, що мали б узяти? Чи варто після такої короткої зимової перерви вже дуже скоро знову впрягатись у ту ж лямку, орючи, сіючи, потерпаючи від кожної грози чи спекотного дня за майбутній врожай.
Подарунок, яким не розпорядились
— Уже язик болить повторювати, що один народ Господь нагородив нафтою, інший золотом, комусь дав океани, комусь ліс, а нам українцям, неоціненний скарб — землю. Так от навколо неї і повинна працювати вся економіка, вся наукова, соціальна, культурна інфраструктура держави, — починає нашу розмову голова ради ВАТ «Проскурів» Іван Рудик (на знімку). — А замість цього у нас навколо землі лише скандали. І думки державних мужів тільки й спрямовані на те, як зробити так, щоб цю землю загарбати. Хоча формально власник, звичайно, є — тисячі вчорашніх колгоспників, котрим відміряли по кілька гектарів. Але що з того?
Щодо земельних сварок, то Рудик, напевно, і сам чи не найбільший «скандаліст». До останнього не поспішав із паюванням, вислуховуючи при цьому чимало нарікань з боку районного начальства і навіть правоохоронців — а як же, всі показники псував. Ще й дотепер у цьому питанні не поставлена крапка. Таку вже натуру має цей чоловік, що за всіх часів, добре це чи погано, не слідував сліпо букві закону, а робив так, як вважав за потрібне. Тож і тоді, коли в один день власниками земельного паю мали стати всі, хто був у списку колгоспників, він вирішив, що піде іншим шляхом.
У кожному селі були створені комісії, котрі й мали вирішувати, хто справді достойний землі. При цьому однією з головних умов стало те, щоб людина відпрацювала в господарстві не менше двадцяти літ. На загальних зборах не забували нагадати багатьом, хто пиячив, хто ледарював, хто прийшов на все готове.
Тоді й почали викреслювати «недостойних» із загального списку майбутніх власників землі. Так і почались земельні чвари, котрі з часом переросли в судові позови. Земля у цьому господарстві не те що якась особлива, але надзвичайно дорога. Секрет простий: поблизу дуже вигідний сусід — обласний центр. Тож стати латифундистом саме тут мріяло багато людей.
Але поділили так, як поділили. Тепер кожен із більш як тисячі пайовиків має отримати п’ять різних актів, бо кожному виділялась і рілля, і земля під город, і трохи саду, і пасовище...
Ще трохи часу, і скарги незадоволених будуть розглянуті в суді. Стосується це не тільки згаданого колективу, а й інших господарств, де ще й досі не покінчили з паюванням та видачею державних актів. Але чи розв’яже це проблему остаточно?
Навіть там, де люди без будь-яких затримок обміряли свої ділянки і отримали документи, чи можуть вони вважати себе справжніми господарями тієї землі? Чи мають з неї користь? А головне — яка перспектива у цієї власності?
У минуле —не повернутись.
Майбутнього —не видно
В агрофірмі «Проскурів», котра обробляє близько чотирьох тисяч гектарів, справи не найгірші. За пай людям платять до чотирьох з половиною відсотка замість визначених державою трьох. І це справді здобуток. На пай припало по півтонни пшениці та ячменю, півмішка борошна, трохи гречки, ящик яблук. Це плюс. А от серед мінусів те, що на полях, фермах, переробних підприємствах господарства тепер роботу мають лише щасливчики. Зате переважна більшість колишніх колгоспників та юне покоління шукає заробітчанського щастя не на своїй, в буквальному розумінні слова, землі, а на міських базарах.
«То, може, було б правильніше нічого не чіпати, не ділити на крихти, а все повернути назад, в одне господарство?» — питаю людей. У відповідь хтось знизує плечима, хтось щиро шкодує за колишнім. Але у багатьох одна відповідь: «Та і там великого добра не було».
І це при тому, що господарство завжди було одним із найкращих в області і працювало з чималими прибутками. До того ж Іван Рудик умів хапатись за будь-яку новинку, будь-яку можливість заробити. І це стосувалось не тільки виробничих технологій.
Приміром, коли побачив, що у людей втрачена зацікавленість у справді ефективній праці, вирішив придумати свої гроші. Ними мали розраховуватись між собою всі підрозділи великого господарства. Кожен керівник витрачав на власний розсуд, але кому вдавалось зекономити «рудиківки», той в кінці місяця міг обміняти їх на реальні гроші. Треба було подивитись, як запалав огонь ощадливості в очах багатьох, як закрутились такі резервні механізми, що про них раніше ніхто і не підозрював. Але не надовго. Бо дуже швидко в ситуацію втрутилась... міліція. А як же інакше? Адже власні гроші — це незаконно.
Рудик трохи притих, а тоді знову почав шукати якісь нові механізми для ефективної роботи. Коли ще не було ні державних законів, ні президентських указів про поділи і паювання, він сам почав ділити своє господарство на окремі підрозділи, підприємства, фірми. Так виникла агрофірма «Проскурів», котра сьогодні спеціалізується в основному на зернових культурах і продукції тваринництва — міні-молокозавод, м’ясокомбінат, пекарня та млин. Поруч спільне підприємство «Рудпол», що розливає мінеральні води, ВАТ «Сортнасіннєовоч», яке заготовляє та реалізує насіння овочів, кормових культур та квітів. ДП «Діброва» на своїх десятьох гектарах нині вирощує до тридцяти найменувань городини. Відділ «Родючість» один з небагатьох в краї вирощує на колективному полі картоплю. А ДП «Глорія» стало одним із лідерів в сучасному садівництві.
Список цей можна продовжувати. Під дахом ВАТ «Проскурів» працюють десятки різних підприємств. Працюють з перемінним фінансовим успіхом, і результати роботи нерідко залежать від наполегливості керівників та співробітників. Але незалежно від прибутків і старань, час стабільності і добробуту так і не настав ні для кого.
Коли твоє тобі не належить
А чому тут дивуватись? Хлібороб вирощує хліб на чужій землі, садівник садить свої дерева в чужу землю, квітникар зриває букети з чужої таки грядки. І жоден з них не знає, як довго затримається він на цій землі? А чи не закине завтра доля сюди заможного чужинця, котрий дуже легко, за надбавку в якийсь відсоток — півтора переманить до себе всіх пайовиків? Адже своєму, рідному інвестору, котрий виріс на цих же полях, практично неможливо тягатись із товстосумами.
Нині область пишається тим, що орні землі практично не облогують і не заростають бур’яном. Але це досягнення не власних господарств, а в основному великих аграрних компаній, для яких робота на землі — не справа хліборобської честі, а просто бізнес, який сьогодні приносить прибуток. Як тільки він перестане бути таким, навряд чи хто триматиметься за цю справу.
Та якщо високі технології залишатимуть його прибутковим на довгі роки, чи не перетвориться на реальність чийсь давній задум про продаж землі? Шукати відповідь на загадку, хто її скупить, навіть не потрібно, вона лежить на поверхні. А куди ж тоді подітись тим житницям, садам, ставкам, котрі, скажімо, сьогодні плекає ВАТ «Проскурів» чи якесь подібне до нього господарство?
Але найприкріше те, що в усіх цих процесах практично не задіяні ті, кому ця земля належить тепер. Будьмо відвертими, в яких таких небувалих урожаях, ефективному господарюванні він може бути зацікавлений при отих нинішніх трьох чи перспективних чотирьох-п’яти відсотках пайової плати? Кожен знає, що перестрибнути оту планку в майже стандартну тонну зерна навряд чи вдасться у найближчі роки. А коли так — кому яка різниця, що росте на тих полях. Зорали, засіяли — от і добре.
Що далі? Так хто ж його відає. Якби ж ми, десять років тому розпочинаючи реформи на селі, чітко бачили, заради чого вони робляться, можливо, тепер могли б і прикинути, скільки нам залишилось до мети. Але не знали тоді, не бачимо перспектив і тепер. Здається, на державному рівні ніхто так і не усвідомив такі прості й очевидні істини, про які так довго говорить і Іван Рудик, і кожен, хто годується із землі. Вона — наш найбільший скарб і перспектива. І розпихати її по кишенях, навіть дуже великих, не зможе ніхто.
Хмельницька область.
Фото автора.
